Ювелiр з вулицi Капуцинiв - Страница 52

Катруся вдала, що їй важко дихати.

— Налийте мені води, — попросила і, коли фельдфебель повернувся до неї спиною, кинулась до дверей.

— Ви не зможете замкнути мене, фройляйн Кетхен, — зупинив її Штеккер. — На клямці замок, а ключ у мене…

Дівчина ледь не розплакалась. Прикусила губу, стала, спершись на одвірок, з ненавистю дивилась на фельдфебеля.

— Що ви від мене хочете?

Замість відповіді той зім’яв копірку, кинув у попільничку й підпалив. Це було так несподівано, що Катруся на якусь мить затулилась рукою. Нічого не розуміючи, дивилась, як звивалися у полум’ї чорні аркуші.

Згас вогонь, і нічого не залишилось — навіть попелу, лише сірий порох на дні попільниці. Штеккер здмухнув його у вікно.

— Я хотів би, щоб ви були обережніші, фройляйн Кетхен, — сказав. — І не припускались більше таких помилок.

Дівчина мовчала. Що це? Дешева провокація, уміло розіграний спектакль чи справді попередження друга? Вона розгубилась — все сталось так несподівано…

— Тож ви подумайте над цим, а я пообідаю, — посміхнувся Штеккер. Повільно попрямував до виходу.

— Хто ви? — мовила Катруся. чужим, хрипким голосом.

— Фельдфебель Штеккер, — повернув той сиву голову.

— Не те… Я хотіла запитати, хто ви… Ну, чому ви так вчинили?

— А ви як гадаєте? — Штеккер дивився на неї поблажливо.

— Не знаю, що й думати, — відверто призналась Катря.

— Можливо, я на вашому місці також не знав би, — відповів він. — А ви подумайте. Іноді це буває дуже корисно…

І вийшов.

Катруся заклала чистий аркуш паперу в машинку і довго сиділа непорушно. Вона знала лише одне — треба порадитись з Петром. Коли це й провокація, ще одна зустріч з Карлом нічим не загрожує йому — адже про їхні стосунки все одно знають у гестапо. Подзвонила Кремеру і умовилась зустрітися після роботи.

Карл вислухав схвильовану, уривчасту розповідь дівчини й наказав Галкіну:

— Їдь-но, Федю, за місто. Тільки не поспішай, думатимемо…

Коли виїхали за околицю, попросив Катрусю:

— Дай мені цей папірець.

— Який? — не зрозуміла. Збагнувши, почервоніла, на мить одвернулась — і подала йому аркуш паперу. Карл уважно прочитав.

— Ти впевнена, що це не фальшивка?

Дівчина замислилась.

— Ні, — відповіла. — По-перше, тут підтверджуються деякі вже нам відомі факти. Наприклад, про передислокацію п’ятдесят сьомого танкового корпусу в район Одеси. А також дані про наявність на вузлі паровозів і вагонів… Все в основному сходиться. Вони ж не знають, що нам відомо, а що — ні, і десь би неодмінно помилились, коли б сфабрикували зведення.

— Логічно, — мовив Кремер, щось обмірковуючи. — Отже, документ не фальшивий. Давайте подумаємо, чи є потреба передавати такі відомості, коли це може спричинитись до викриття одного-двох наших розвідників.

— Вони ж можуть потім все переінакшити, — обізвався Галкін, — Ми передамо, що п’ятдесят сьомий корпус під Одесою, а він буде аж у Прибалтиці…

— Навряд, — заперечила Катруся. — Ти, Федько, завжди поспішаєш робити висновки. Краще подумав би, чи легко перекинути корпус з місця на місце!

— О! Тепер ми підійшли до головного, — обірвав дівчину Карл. — Отже, коли документ не фальшивий, гестапо не було рації підсовувати нам зведення. Навпаки, коли б вони дізнались, що зведення потрапило до наших рук, то повинні були б…

— Не вагаючись, виловити нас одразу! — кинув Галкін.

— Правильно, — сказав Кремер. — Версію з фальшивкою відкидаємо. Тепер розкажи нам, Катрусю, про цього фельдфебеля Штеккера.

Що могла розповісти Катруся? Про ввічливість фельдфебеля, про його доброзичливий тон у стосунках з нею, деяку замкнутість?.. Карл попросив ще раз переповісти докладно розмову з Штеккером.

— Важко робити прогнози, — зітхнув, — та гадаю — маємо справу з людиною порядною, а може, й… Як він сказав тобі на прощання? Що думати іноді буває корисно?.. Чи не зрозуміла ти це як натяк?

— Я тоді нічого не розуміла, — відверто мовила Катря.

— Що ж, підсумуємо, — сказав Карл. — Фельдфебель, який повинен охороняти військову таємницю, бачить — хтось виготовив зайву копію з важливого документа. Ми вже припустили, що він не агент гестапо, що він не вистежує Катрусю. Що ж робить у таких випадках гітлерівський солдат? Негайно повідомляє безпосереднього начальника і має подяку або нагороду… В усякому разі має якийсь зиск. Так?

— Безумовно, — обізвався Галкін. — Між іншим, ми вже на десятому кілометрі. Поїдемо далі?

— А бензину вистачить?

— Повний бак.

— Чудово… Отже, фельдфебель повинен був мати зиск, — продовжив Кремер. — І сам відмовився од нього. Більше того, зробив дуже небезпечний хід. Коли б хтось дізнався, що він не повідомив про цей випадок, Штеккера судив би військовий трибунал. А там розмови короткі — розстріл. Фельдфебель — людина досвідчена й розумна — не міг не знати цього. І все ж спалив копірку. Виходить…

— Порядна людина, — вставила Катруся.

— Або…

— Не вірю я цьому, — вперто крутнув головою Галкін. — Зараз ви скажете — комуніст. Не випадало мені зустрічатись з такими…

— Значить, тобі просто не поталанило. Не можна стригти всіх під один гребінець… Тобі, Катрунцю, доведеться поговорити з фельдфебелем… Гірше не буде, а виграти зможемо багато. А тепер повертаймо назад. Завтра вихід в ефір, та й Дорошенкові хлопці чекатимуть на нас. Заремба казав, мають передати до міста вибухівку…

Розмова Катрусі з Штеккером відбулась наступного дня знову під час обіду. Коли поїхав комендант, дівчина зазирнула до кімнати фельдфебеля. Він стояв, спершись руками на стіл, і розглядав останні телеграми. Бланки були розкладені двома довгими паралельними лініями; на деяких — розгонисті резолюції коменданта, деякі — свіженькі. Катруся бачила: їх приніс єфрейтор з пункту зв’язку саме перед обідом.

Штеккер з цікавістю подивився на дівчину, яка стояла на порозі, запросив:

— Заходьте і… — Він осікся і мовив: — Я вас слухаю.

— Мені хотілося б, коли пан фельдфебель не заперечує, продовжити вчорашню розмову…

— Фройляйн замкнула вхідні двері? — обірвав Штеккер і, помітивши стверджувальний жест дівчини, пожартував невесело:

— В крайньому разі нас зможуть звинуватити у любовних фіглях-міглях, а це, зважаючи на мій вік, для вас не так уже й страшно. Та й СД рідко коли пхає свого носа в такі історії.

— Що ви подумали вчора про мене? — запитала Катруся.

— Те, що думають у таких ситуаціях… Що ви хоробра дівчина, але недосвідчена…

— Отже, ви здогадались, хто я… І для чого мені потрібна та копія?

— Коли ви скажете, то знатиму, — лукаво усміхнувся Штеккер.

— Ми стоїмо зараз на різних сторонах барикади, — почала Катруся трохи патетично, не так, як хотіла. Почервоніла, та пішла напролом: — Ви — гітлерівський солдат, я — радянська дівчина. Нас роз’єднує прірва, але ж кожна порядна людина — а ви мені здаєтесь порядною людиною, пане Штеккер, — повинна боротися з фашизмом.

Фельдфебель обійшов навколо столу, став напроти дівчини. Він хотів щось сказати, та Катруся вела далі:

— Кожна людина, я ще раз повторюю це, коли вона має хоч краплю совісті, повинна боротися з фашизмом!..

Штеккер рішучим жестом зупинив її.

— А звідки ви взяли, — запитав, — що ми стоїмо на різних сторонах барикади? Та я стояв по цю сторону, коли тебе ще на світі не було.

Побачивши на Катрусиному обличчі розгубленість, взяв її за руку, посадовив на стілець. Сам також сів. Почав спокійно й повільно, наче роз’яснюючи загальновідомі істини:

— Ти гадаєш, в Німеччині всі фашисти? Ваша молодь, не заперечуй, схильна так думати: мовляв, якщо Гітлер захопив владу, все там — продажне… Правда, націсти задурили голови багатьом, та є чесні люди, які продовжують боротьбу. Ми боремось з фашизмом — кожен на своїй ділянці — і ніколи не схилимо голови. Бачиш, — показав на телеграми, — від них багато залежить. Щодня десятки вимог, розпоряджень, вказівок. Комендант наказує, виконую я. А виконати можна по-різному. Можна відправити ешелон з солдатами сьогодні, а можна й через кілька днів. Можна загнати на глуху станцію состав з бензином і розшукувати його два тижні. Все можна, фройляйн Кетхен. Це хоча й крапля, але ж кажуть, крапля й камінь підточує…