Юлiя або запрошення до самовбивства - Страница 4

Звісно,, капіташа не міг похвалитися фронтовою досвідченістю, що звело б його перед очима Шульги мало не на захмарні височини (Шульга теж ще не був на фронті, але вже знав, що таке німецькі бомби, переживши страхітливий нічний наліт «хейнкелів» на станцію Касторна, де тоді стояв ешелон їхнього училища, яке евакуювалося з Чугуєва під Харковом до далекого незнайомого Чирчика в глибинах Азії), але й про Свої, здавалося б, малозначні тилові пригоди капіташа вмів розповідати, з таким геройствуванням і, сказати б, хвацькою насмішкуватістю, що гріх було не захоплюватися такій молодій, довірливій душі, якою була душа щойно спеченого лейтенанта–танкіста.

В жилавому тілі капіташиному мовби вигніздювалися цілі оберемки чортів, які не давали капіташі ні спокою, ні перепочинку, пхали його сліпо, безтямно, зловорого до вчинків нерозважливих, небезпечних, безглуздих, а то й геть злочинних, навіть уві сні капіташа не вгамовувався: стогнав, скрикував, метався і все ніби зривався кудись бігти, геройствувати, безумствувати. На ранок після їхньої пригоди в комендатурі Шульзі не те що прокидатися, а навіть очей розплющувати не хотілося, так би й лежав хоч і цілий день, як побитий. Але капіташа став торсати свого молодшого товариша ще до підйому, гудів над вухом настирливо і подивовано:

—Лейтенанте, ти що? Спиш на посту? Давай підйомчик та мотнемося на базар! Півдня ж бігати по штабах — треба сметанкою заправитись, підзарядити батарейки! Ну!

—А патрулі? — спробував відраяти його Шульга.

—Патрулі ще сплять. Що нам патрулі! Нам треба продовжувати своє життя. А для нього, як сказав один великий учений, треба зрошувати кишечник молочно–кислими бактеріями. Сметанкою! Ти ж сметанку любиш? По–моєму, сметанку й вигадали терплячі хохли, бо яка б ще нація могла витерпіти, поки молоко вистоїться на сметанку!

Шульзі було ліньки встрявати в суперечку з капіташею, ліньки було навіть ображатися на «хохла» або хоч спробувати обізвати капіташу «кацапом» для дотримання паритету, з тяжким відчуттям побитості в усьому тілі він насилу підвівся, вмивався й зодягався сонний, кілька кварталів, які треба було пройти від їхнього гуртожитку до ташкентського базару, теж. плентався слідом за капіташею майже сонний і, здається, остаточно прокинувся лише від гамору, штовханини і клекотняви базарної, а може, від несподіваної зустрічі, яка перевернула йому душу, а згодом і ціле життя.

Тяжкий вологий туман завис над базаром, над усім Ташкентом, так ніби зостався він тут від зими навіки, не підвладний ні весняним вітрам, ні весняному сонцю, і в тому сірому тумані на його чорному дні кублилися в розбагненій липкій глині люди, вівці, віслюки, кури, диміли вогнища, громадилися величезні паки, лантухи, мішки, оберемки дров, в’язки сіна, купи величезних, як ночви, динь, заплетених у рогожані кошики, облагороджуючи цей тисячолітній падол, сяяв золотими очима урюк, білий кишмиш прозирав крізь неймовірну занедбаність солодкими прозорими слізьми, круглобокі гранати, мовби сполоскані в темній крові, нагадували про понурі часи віковічного ханського зарізяцтва, пронизливі жовті скрики хурми тамувалися спокійними згуками першої зеленини, окропленої нічними підгірськими росами, тоді серед цієї, здавалося б, безнадійної приземленості зненацька виростали в строкатій каламуті вузькі, на одну дошку, пожолоблені від літніх спек довжелезні столи, заставлені темними глеками з різнобарвними шербетами, завалені цілими горами халви і рахат–лукуму, волохатими бурдюками, повними густого токаю, медвяно–солодкими плетінками в’ялених динь–кавунджаків, а далі знов суцільна багнюка, затоптаність і покидиша, дика мішанина золотих плодів землі і людської недолі, щоб згодом знов тихим острівцем несподіваної чистості зіп’ялися на непевних дерев’яних підніжках вузькі, на одну дошку, вибілені до крейдяного полиску несамовитим узбецьким сонцем столи, а на них ирозквд і врозсип, на вагу й на розлив молоко — овече, коров’яче, верблюдяче, сир і бринза, верблюдячий кисляк чал, баранячий лій і коров’яче масло, овечі курдюки і сметана, і над усім неповторний дух, знаний або тільки згадуваний ще з дитинства теплий дух корівника, овечої отари, зеленої трави, маминої цицьки, дух самого життя в його найперших початках і глибинах.

Шульга й далі перебував ніби в снах, просувався в поплутаних лабіринтах базару, як сомнамбула, ведений чи то сліпим чуттям, чи то голосом капіташі, який почувався тут великим завойовником, всемогутнім повелителем, золотосяйним ханом, богдиханом і мало не самим пророком Мухамедом. Не обтяжуючи себе надмірними знаннями, перекидаючи на язиці всього лиш півдесятка слів: уртак, курсак, урюк, кишмиш, ішак, — капіташа вже й не йшов, а витанцьовував по базару, недбало знічев’я кидав навсібіч: «Урюк — почім?» «Кишмиш — почім?», «Фісташка — почім?» і тисячолітні узбеки, що куняли на молитовних килимах, закутані в товсті ватяні чапани, не знаючи жодного російського слова, не розуміючи ніяких запитань, не бачачи своїми вічно приплющеними очима цього надокучливого чужинця, а тільки відчуваючи його настирливу присутність, пробуджувалися на мить від віковічної зневаги до не свого світу і мовби не своїм голосом, а голосом мало не самого шайтана відгукувалися на кожне капіташине «почім?»:

—Сто рублей! Сто рублей! Сто рублей!

Все тут було «сто рублей», початкова ціна, не для продажу, а для затяжливого, затятого торгування, і сметана теж була «сто рублей», не знати: чашка, кухоль, літр чи й цілий збан, але капіташа, вибравши найчистішу з перекупок (безсмертне плем’я їхнє, випередивши, мабуть, і циган, вже добралося й сюди), виторгував дві банки сметани зовсім дешево (звісно ж, не без криків про те, що вони з лейтенантом фронтовики, доблесні захисники, проливали свою кров і знов проливатимуть), і вже можна було піднести банку і, поволі смакуючи, вмочити губи, як тут між капіташею й Шульгою неждано з’явилася особа, сказати б, зовсім стороння, їхню таку гармонійну нероз’єднаність було роз’єднано доволі рішуче, і суворий (але й гарний незмірно) жіночий голос пролунав для обох докірливо і з загрозою:

—Ну, що мені з вами робити, товариші командири? Кликати патруль?

Шульга від несподіванки мало не захлинувся сметаною (вона не відзначалася надмірною густістю), а капіташа ніби тільки й ждав того жіночого голосу, вмить відставив банку, тернув по губах, накукурічився і замугикав чергову свою пісеньку, яких він мав, здається, на всі найнесподіваніші випадки життя: «Чей–то знакомый, родной силуэт, синий берет, синий жакет, скромная юбка, девичий стан, мой мимолетный роман…» Пісенька була безглузда, недоладна серед цього азіатського розгардіяшу, та водночас ніби й доречна, бо й дівочий стан, і синій берет (щоправда, міліцейський, з великою червоною зіркою), і синя шинеля (теж міліцейська), коротка, як жакет, і, мабуть, справді скромна спідничка, що оповивала тугі дівочі стегна, все було так, як вимугикував зальотник–капіташа, але ніби й не так, а ще якось, одразу й не збагнеш, бо перед очима в тебе тільки синій туман, який не розвіюється від капіташиного блазнювання, а щодалі стає щільнішим, і крізь той туман, пропікаючи тобі душу, палахкотять червоним вогнем безсоромні жіночі губи.

—Ми з лейтенантом думали, що ви знайшли нас тут, щоб побажати приємного апетиту, — далі придурювався капіташа, — а ви нам щось там про патрулі та патрулі!

Жінка–міліціонер щосили намагалася зоставатися стражем порядку, та й годі.

—Приємного апетиту хай уже вам побажає комендант міста майор Бойко, — суворо мовила вона.

—Майор Бойко? Ми з лейтенантом саме вчора нанесли йому дружній візит!

—То вас уже ловили патрулі?

—Нас? Це ми з лейтенантом ловимо! Ви бачили коли–небудь такого мужчину, як я, або такого бравого танкіста, як мій друг лейтенант? До речі, мене ви можете звати просто капіташею. Для інтимності. Лейтенант Шульга — лейтенант, а я капіташа. А ви?

Жінка мимоволі усміхнулася (безсоромними, дико безсоромними губами!), забула про міліцейську суворість, сказала майже ласкаво: