Янголи, що пiдкрадаються - Страница 77
— Здрастуйте. Мене звуть…
— Ти що, справді вважаєш, що мене це цікавить? — перебила жінка голосом, так схожим на Любків, що Дана отетеріла. — Як тебе звуть, хто ти така, звідки приїхала? Його тут немає. Зовсім. Так що забирайся геть.
— Я знаю, що немає. Я… — Дана трохи відійшла від шоку, в який її занурила неймовірна подібність голосів матері та сина. — Я тільки хотіла попрощатися з ним.
— Ти запізнилася.
— Я не… Де він похований? Скажіть мені… Я маю право знати, де лежить моє серце!
Агнеса взяла руки в боки і закричала так, що з усіх вікон, дверей та щілин повистромлювалися заінтриговані сусіди:
— Право?! Ти право маєш, курво єдна?! Ану геть звідси, шльондра столична! У нього таких фартушанок,[14] бігме, аж занадто! І не смій сюди більше ходити, і дзвонити не смій! Бо ще раз побачу, як мітлою захвачу, тільки курява піде! Шлюхи ви всі, очі б мої вас не бачили! Геть!
І Дана пішла — а що їй залишалося робити? Віднесла запит у довідкове бюро стосовно місця поховання Любомира Шеремета, одна тисяча дев’ятсот сімдесятого року народження, але там їй дали відповідь, хоч і швидку, але невтішну, пояснивши, що похований він може бути в будь-якому місці і місті, за бажанням родичів. Тобто, звісно, не в садочку під парканом, хоча й такий варіант наразі не диво, а на цвинтарі, та все ж… А якщо відбулася кремація, і прах покійного підховали на ділянку до вже спочилої в Бозі рідні, дізнатися, на якому цвинтарі це сталося, можна хіба що читаючи написи на могильних плитах. Молода, привітна пані з бюро, зауваживши Данину жалобу, від співчуття сама ледь не плакала, під кінець порадила знайти родичів небіжчика. Дана подякувала їй дуже чемно і за годину вже поверталася до Києва.
Путівку на південне узбережжя Криму придбав їй дон Мігель. Помилувавшись п’ять днів на те, як примара з рудим волоссям приходить на роботу, він сказав, що вона переконала його особистим прикладом — духи і привиди існують, і поклав їй на стола тлустий строкатий конверт.
— Це відкрита путівка. Впишеш у неї будь-який пансіонат із тих, що вказані в буклеті. Є дванадцять курортних містечок, і в кожному по два-три профілакторії беруть участь у цій акції. Особисто я радив би тобі Симеїз, там тихо, і таке повітря — просто слів немає, але ти дивись… Тобі там жити тридцять днів.
— Місяць? Чому так довго?
— Бо треба розвіятися.
Дана кивнула, вписуючи в путівку Партеніт. Треба. Так, треба розвіятися. Зовсім. Пилом по вітру. Краплями води… І ось вона тут, на божественно прекрасній кримській землі, це просто рай, уламок раю… і навіщо він їй? Нащо жити? Вона втратила усіх, кого любила — окрім Мирося, але у нього тепер є тато. Він про все подбає. А вона… скільки ще втрат їй слід пережити, аби Бог заспокоївся сам і дав спокій їй? Чи вона ще не випила свою чашу? Мати, тітка Олена, Денис, Любомир… Любко… світло її очей. Ця втрата — найболючіша після Дена. Неждана не так уже й побивалася за матір’ю, якої практично не мала, і знала, що тітка з її нирками довго не протягне. Але загибель Любка просто розбила їй серце.
Вона завжди ненавиділа цю фразу. Думала, дурне сентиментальне перебільшення. Та і як це можливо — розбити серце? Хіба воно фаянсове? Скляне?
І хто після цього дурепа? Вочевидь не та жінка, що вигадала цю фразу. Дана чомусь не сумнівалася, що то була саме жінка.
То де ж ви є, янголи з тихою ходою?
За плечима у неї щось зашурхотіло, і Дана озирнулася, відразу ж вилаявши себе останніми словами. Ні, це не накрохмалені янгольські крила, смішна ідіотко, це море бавиться камінцями, це шелест хвиль, які виплескуються на берег, і більш нічого…
А може, наважитись? І все ж зробити те, про що вона думає щодня, щохвилини?
Треба лише дочекатися ночі, бо вдень із доброго дива хтось ще кинеться її рятувати.
Навряд чи, звісно, якщо заплисти досить далеко, проте ризикувати не слід.
Інша річ — коли смеркнеться. Південні ночі для цього надаються — короткі, але густі, забарвлені зорями та місячною доріжкою на воді. І, що найголовніше, майже безлюдні — закохані парочки на березі, яким ні до кого і ні до чого немає діла, в рахунок не беруться.
Курортні романи… швидкоплинні, як ніч.
Щоправда, її перша ніч тут видалася непогідною і дуже довгою. Цілий день ішов дощ, а надвечір ще й вітер здійнявся. Хмари, немов кудлаті потворні чудовиська, насувалися на червонястий місяць, то ковтаючи його, то вивергаючи шматками зі своїх чорних нутрощів. Море, поважне й сердите, виблискувало в темряві, мов величезна чорнильна пляма, хвилювалося і обурено щось шепотіло. Воно зробилося незворушним лише на світанку, рівним, як заправлена доброю господинею ковдра, без жодної зморщечки, без складочки, без хвильки…
І Дана довго сміялася сама із себе — все виходило, як у анекдоті. Хотіла вени собі перерізати — боляче, збиралася втопитися — вода холодна.
Але нарешті їй стало начхати, яка надворі погода, а в морі вода. Турбувало лише одне: постійна ранкова нудота. До сніданку. Дана двічі підходила до кабінету місцевого гінеколога і відступала в останній момент. Вона не знала, чого боялася — чи того, що лікар підтвердить її вагітність, і тоді з’явиться вагома причина жити, чи того, що він скаже «ні», і для неї точно все закінчиться. Та сьогодні… тобто завтра, вже завтра, в день народження тітки Олени, вона все-таки зайде в той кабінет.
— Мамо, я тобі не вірю. Не може бути, щоб Дана не давалася чути.
— Все може бути. Ти подивись на себе — що, красень великий? Світ на тобі клином зійшовся? Чого їй озиватися? Чого пертися сюди аж зі столиці? Сам мовив — вона дівка гарна, навіть дуже… Десь знайшла собі іншу втіху. Кажу, не було її тут! І дай мені спокій!
Любко зітхнув. Його щойно виписали з лікарні, де він перебував сорок днів, три чверті з яких — у стані коми. Він усе ще погано рухався, перебиті ноги пекельно боліли на погоду, а знаменита львівська вологість лише додавала страждань, зате рани на скронях та чолі майже загоїлися, щоправда, лишивши по собі потворні шрами… Але найголовніше — він вижив. Один-єдиний з-поміж восьми осіб, він сидів біля відкритого вікна, і його просто викинуло з машини, досвідчені даішники потім дивувалися і згадували сорочку, в якій народився поет. Від сильного удару він знепритомнів, отримав струс мозку, зламав кілька ребер, та найголовніше було в тому, що він вижив. Тебе, хлопче, мабуть, хтось висмикнув із тієї маршрутки, сказав один інспектор ДАІ, мудра й допитлива людина, що допиталася-таки, яким чином за кермом бензовоза опинився п’яний водій. Любко кивав, згоджуючись, і, приходячи до тями, щомиті чекав, коли з’явиться його кохана. Дні йшли за днями, а Дани не було.
— Ти дзвонила їй?
— Та певно. Разів зо три, не менше.
— І що вона?
— А її немає в місті. На курорт поїхала!
— На курорт?!
— Авжеж. Засмагати. А чому ти дивуєшся?
— Мамо, — ніжно промовив Любко, — а дай-но мені телефон, я зараз сам її наберу.
— Відключений. За несплату.
— То візьми гроші й заплати. А поки що принеси мобільний — я з нього подзвоню.
— Він був із тобою в день аварії. У штанях. Усе ще хочеш побачити той брусок?
— Мамо, чому в мене чітке враження, що ти мене обманюєш?
Агнеса гмикнула у відповідь щось невиразне. Хай там як, а її син не піде битим шляхом батька, шляхом гріха… У неї в невістках хвойди не буде! А те, що ця, зеленоока, — потіпака, це й до ворожки не ходи. Скільки вже вона їх перебачила, цих блудниць, за Юхима — то лише пан Біг відає! Та й Любко теж славний хлоп, нічого сказати! Першу жінку покинув, добре, хоч дітей не наробив, а потім приїхав, і ті два дні, до аварії, тільки й мови було: «А Дана те, а Дана се, а як я її кохаю, та як я без неї не можу!» Гріх один! Може без неї, і буде, нікуди не дінеться! Агнеса справді дзвонила до Києва по тих телефонах, що залишив Любко, і на одному з них відповіли, що Дана поїхала в Крим, бо стан у неї критичний. Говорив літній чоловік, швидше навіть дідусь, і в його голосі звучав біль, та Агнесу це не зворушило. Вона завжди плювала на всіх, поглинута лише власним болем.