Янголи, що пiдкрадаються - Страница 76

— Щось мені підказує, що таки не полегшає, — буркнула Дана.

— І я збираюся… насолодитися тобою… за повною програмою…

— Справді? — Дана зиркнула на тумбочку біля дивана — вони були вдома у Любка. — Здається, у нас скінчилися «запобіжники».

— Що ж, — видихнув він, уже втрачаючи голову від мускусних пахощів її тіла, — тоді я спробую вийти вчасно.

«Угу. Спробуй. Можеш іще крикнути мені „Стережися!“»

Звісно, з цього доброго наміру навіть бруківки для пекла не вийшло. Дана обвила ногами його стегна і рвучко подалася йому назустріч, коли він хотів виконати свою обіцянку. А далі все було просто — Любко втратив ті жалюгідні залишки контролю, які ще намагався зберегти, і легше було б зупинити гоночне авто за частку секунди без гальмівного шляху, ніж змусити його вийти з неї. Здригаючись у конвульсіях, він упав на неї, і настали блаженні п’ять хвилин спокою. Найцінніший час відпочинку в обіймах коханих рук.

— Ну, і як це називається? — спитав він, неохоче сповзаючи з ліжка. Дана зустрілася з ним поглядом і закліпала очима, вдаючи подив.

— Оргазм. Я думала, ти знаєш.

Любко не стримався від сміху, та враз посерйознішав.

— А як ти завагітнієш, що буде?

— Небо впаде на землю. Я знаю, як ти до цього ставишся, — Дана теж загасила усмішку. — Та в світі нічого особливо не зміниться. Просто стане однією щасливою жінкою більше. Не хвилюйся, тебе я цим не вантажитиму.

— Ну, не можу передати, як ти мене заспокоїла! — він єхидно вклонився, і Дані стало соромно за свої різкі слова. І ще… Її серце аж зайшлося від надії. Невже?

«Я не хочу дітей, Дано. Цей біль…»

Може, він нарешті передумав?

— Справді, навіщо вантажити мене відповідальністю за дитину від коханої? Ох, Дано, бити тебе, та нікому!

— Як це нікому? А ти?

Любко нахилився і чмокнув її в кінчик носа.

— Я не б’ю жінок, тим більше — майбутніх мам.

— Ні, почекай. Чи це означає, що ти… я…

— Це означає, що я тебе кохаю.

Дана нетерпляче відмахнулася від цього зізнання.

— Я знаю. Інакше б мене тут не було.

— Де?

— Ніде. Ні в твоєму ліжку, ні в твоєму житті. Я про дітей…

Очі Любка з прозорих на мить стали густими, як фіолетове чорнило.

— Так, мабуть. Ні, без мабуть. Так. Я хотів би від тебе малюка. Ти будеш чудовою мамою, варто лиш поглянути на Мирося, та й узагалі… жінкам це потрібно.

— Ти ще зрозумієш, коханий, що чоловікам це потрібно не менше.

— Уже зрозумів. Коли Уранія[12] щось пояснює, Ерато[13] присоромлено мовчить.

Неждана фиркнула.

— А який стосунок я маю до астрономії?

— Теж точна наука.

— Без сумніву. Та краще скажи мені, кого б ти хотів — хлопчика чи дівчинку?

Любко озирнувся і дуже серйозно мовив:

— Не має значення. Це буде моя плоть і кров. Моя і твоя. Тільки це важливо, — і, пустотливо підморгнувши їй, спитав. — Вже можна вибирати ім’я?

— Почекай з годину, — сміючись, порадила Дана. — А якщо ти швидко повернешся, і взагалі будеш добре себе поводити, я бонусом напишу для тебе програму зі складання віршів.

— Дякую, не треба, — Любомир усе ще стояв на порозі й дивився на неї так ніжно, що вона таки засоромилась, спалахнула, як маків цвіт. — Я за місяць сам цілу збірку написав. Присвячену тобі.

— Та коли ж ти встиг? — Дана вигукнула це і затиснула вуста рукою.

— Доки ти спала, любове моя. Доки ти спала…

Море пінилося й буркотіло, вилизуючи рінь до блиску, непідвладного навіть сонцю. Деякі камінці, щоправда, упиралися, швидко висихали, та солоні язики хвиль охоплювали їх знову і знову, підминали під себе, бавилися ними, пересуваючи з місця на місце, наче кості доміно. Дана сиділа на березі, закотивши довгу ситцеву спідницю аж до талії, і байдуже спостерігала за всім, що її оточувало: і за вічною грою морської води, І за марними спробами якогось плейбоя привернути її увагу. Бідолаха курсував повз Дану кожні п’ятнадцять хвилин, мабуть, за графіком, і вигравав м’язами так, що в будь-якому іншому випадку це її хоча б насмішило.

Зараз їй було все одно. Їй хотілося померти.

Оксамитовий сезон. Яке гарне визначення для лагідного моря і сонця, що вже не пече, а лише делікатно пестить твою шкіру, і для фруктів, осінніх, улюблених, соковитих — кавунів, динь, винограду та яблук. Оксамит… це слово довіку буде нагадувати їй про Любка.

Їй узагалі все про нього нагадувало. Це невеличке містечко біля гори Аю-Даг, Ведмідь-гори, що називається Партеніт — «місто Діви» — Дана приїхала сюди, бо Любомир якось обмовився, наскільки тут гарно. Щоденні дзвінки Тамари — несила вже вислуховувати: «Ну як ти там?» Як вона там? Кепсько. Знати б ще, де вона взагалі, на якому світі? Співчутливий голос Ігоря: «Ми з Мирком сумуємо за тобою. Тримайся там, люба». І незвично м’які слова, як для сеньйора Твердий Горішок: «Ти повинна бути мужньою, дівчинко. Заради тих, хто любить тебе. Життя — це ціла вервечка знахідок і втрат. У ній не буває намистин одного кольору. Повір, я розумію, про що говорю».

Пану Михайлу Дана вірила — він таки розумів. Хто-хто, а він справді знав, що каже.

Ось тільки вона нічого не знала, хоча й хотіла. У неї було безліч запитань, а серед них найголовніше — за що?!

Вона дивувалася приреченості, з якою жила всі ці дні, і світові, що вмить став чорно-білим негативом. Так, наче у ньому згасли відразу всі дитячі усмішки та материнські очі, а закохані пари, що взяли моду цілуватися у непристосованих для цього місцях, почали викликати в Дани глухе роздратування замість романтичної ностальгії. А колись же й вони з Любком поводилися так само вільно, якщо не гірше, їм нічого не варто було, зупинившись посеред вулиці, обернутися одне до одного і спрагло пити тепло та ніжність коханих губ, котрі насправді і є життям. Дана знала, що належить Любомиру — і не бачила в цьому нічого поганого, бо він так само належав їй, і це було взаємне володіння без обмежень та запитань, на самій лише довірі та любові, це була веселка відчуттів, що згасла у затягнутому хмарами небі, лишивши по собі неймовірний біль… З того дня, коли Любко дивом знайшов її, коли назвав нагідкою — так, як називав її лише Ден, вона нарешті переконалася, що світ ніколи не вкладеться у прокрустове ложе формул та схем, хоч би якими складними вони були. І це відкриття зненацька дуже втішило Дану. А потім… цікаво, чи вміють заздрити боги? Чи, може, вони так розважаються? Чому це мало статися саме з нею — з ними? За що?!

Маршрутка, що врізалась у бензовоз на виїзді зі Львова — хто посадив у неї Любка? Бог? Чорт? Доля? Чому в ній не знайшлося місця для ґвалтівників та вбивць? Чому в напівпорожньому салоні сиділи жінки, дитина та її, Дани, коханий? Куди він їхав — до друзів? І за що йому така смерть? За те, що писав вірші? За Галю, яку образив нелюбов’ю? За те, що карався, втративши Ніку? Ну чому, чому? ЧОМУ?!

Семеро пасажирів і водій, серед них троє жінок і хлопчик п’яти років. Загинули всі. Вибух стався о восьмій вечора, Дана побачила це в опівнічних новинах.

Підсумковий випуск, останній випуск, який вона взагалі дивилася у своєму житті. Кажуть, машини палали так, що посеред лісу було світло, як удень.

Коли Дана отямилася, з’ясувалося, що вона лежить у тій самій клініці, послугами якої користувався Ден, тільки в психоневрологічному відділенні, а з моменту аварії минуло три доби. Дана розуміла, що Любка вже напевно поховали, і квапитись їй, за великим рахунком, особливо й нікуди, але замовила квитки на літак і негайно вилетіла до Львова, зігнорувавши голосіння Томи та прохання лікарів. Ігор забрав Мирося до себе, а перед її відльотом спитав, чи може він хоч чимось допомогти? Дана попросила його заїхати на квартиру до Любка і взяти адресу його матері. Вона не знайшла сили зробити це самій.

Дана пам’ятала, що саме говорив Любко про матір, і не дуже розраховувала, що Агнеса Непохитна їй зрадіє, однак такої відвертої, безглуздої ворожості не чекала. Старий п’ятиповерховий будинок Дана знайшла доволі швидко, пройшла всуціль захаращений ящиками двір-колодязь і подзвонила у двері квартири на першому поверсі. Їй відчинила ще не стара сухорлява жінка, з гострим, як шпичка, підборіддям, крихітними сонними очима — такими невиразними, що важко було навіть визначити, якого вони кольору, і фарбованим у «рубін» волоссям. Любко, мабуть, схожий на тата, промайнуло у Неждани в голові. Жінка мовчки дивилася на гостю, а Дана розгубилася, бо не придумала, як вітатися. Доброго дня? Доброго здоров’я? Врешті-решт вона сказала: