Янголи, що пiдкрадаються - Страница 73

— Попереджаю, я далеко не красень, — сказав Любомир кисло. Дана мала свої очі і бачила це без його підказок, та у відповідь лише повела плечем:

— Не пам’ятаю, щоб це висувалось обов’язковою умовою. Чи ти думаєш, що я сліпа? Я вже помітила, що ти не Аполлон!

— Ну що за дівчина! — Любко хотів насупитись, а натомість розсміявся. — Просто детектор брехні! А я думав, ти почнеш заперечувати, переконувати мене, що це не так, лестити…

— Ти цього хочеш?

— Я терпіти цього не можу!

— Слава Богу, а то я б негайно в тобі розчарувалася!

— Справа в тому, — пустився в пояснення Любко, — що так…

— Так робить більшість твоїх дівчат?

— Усі, крім тебе.

Дана сіла поруч із ним на ліжко і провела рукою по його шиї, пробираючись за комірець халата.

— І навіщо воно тобі? У тебе і так є все, що мені потрібно!

— Ох, люба…

— Я тут. До ваших послуг. До будь-яких послуг…

— Слухай, а як тебе все-таки звуть?

— Усе-таки? — Дана дзвінко розреготалася. — Француженки кажуть: «Із кимось переспати — це ще не привід для знайомства!» — а ми з тобою навіть і цього не встигли зробити!

— А серйозно?

— Дана. Мене звуть Дана.

— Це скорочене від «Богдана»?

— Ні, — з гіркотою, яку вона сама ненавиділа, раптом відказала дівчина. — Це скорочення від Неждана. Так у слов’ян називали небажаних дітей. Таких, які з’являлись або зарано, до шлюбу, або запізно, на порозі клімаксу.

— Це не про тебе, — прошепотів Любко. — Я завжди чекатиму тебе. Завжди бажатиму…

Дані аж дух перехопило — так хотілося розплакатись, бо за все своє авантюрне життя вона ніколи не чула нічого подібного, але плакати, сидячи поруч із чоловіком, якого ти хочеш до тремтіння в колінах, до болю в серці, було якось незручно, тому вона просто поцілувала його. І прошепотіла:

— Я готова це перевірити. І… хочу сказати тобі ще одну річ… тільки не думай, що я викаблучуюсь.

— Слухаю, маленька.

— Я… — слова застрягали в горлі, і, щоб витягти їх звідтіля, не завадили б обценьки, — розумію… що легко дається, те дешево цінується, але я…

— Дано!

— Я могла б, мабуть… тобто, ти розумієш, правила гри… щоб ти мене добивався і все таке інше, але я… у мене немає ні сил, ні бажання прикидатись. Я стільки років чекала цього, я мріяла про тебе все життя. Я не знаю чому… мабуть, це твій голос. Він у тебе дивовижний. Як розплавлене срібло й ніжний оксамит. Він блищить, переливається, мов місячна доріжка, і пестить водночас. М’який на дотик, якщо так можна сказати про голос.

— Ти поетеса?

— Математик.

— Неймовірно!

— Можу довести, — на губах у Дани заграла лукава усмішка. — Тільки побажай.

— Іншим разом. Візьми, — він подав їй келих, і ледь кислуватий смак вина затанцював бульбашками в неї на язиці.

— Добре. Як накажеш. Я до чого вела… я насправді хочу тебе, але оскільки… тобто річ у тім… я, мабуть, безсоромна, та… я тебе прошу — хоч як мало означає для тебе ця пригода, не давай мені цього знати, гаразд?

Любко уважно подивився на неї, роззявив рота, аби щось сказати — Дані навіть здалося, що він хоче їй заперечити, але потім, вочевидь, роздумав, мовив: «Гаразд» і поцілував її. Раз, вдруге… відставлене вино іскрилося у своїй кришталевій в’язниці, а Дана, обіймаючи свою ожилу, незбагненну мрію, плавилася в її руках. Хтось казав їй, що пульс перевіряють, охопивши пальцями зап’ясток, та цієї миті він був у неї всюди, вона вся стала суцільним пульсом, серце робило такі поштовхи, що, здавалося, само зараз не витримає цього навантаження. Його проникнення було лагідним, ніжним і сильним водночас, і Дана здивувалася, коли він завмер, пильно вдивляючись у її лице, ніжно-рожеве, як абрикосовий цвіт.

— Що? — пошепки спитала вона.

— Ні, нічого. Просто трохи потерпи.

Дана не зрозуміла, про що він говорить, але про всяк випадок кивнула. Млість у крові не зникла від того крихітного болю, що був на початку, а навпаки, ніби підживлена ним, розлилася по всьому тілу Дани так, ніби вона містилася в теплих губах Любка. Світ заметався над нею стривоженим птахом, і вона скрикнула, коли незнайоме відчуття пронизало її з голови до ніг. Любомир видихнув: «Дано!» — так, ніби віддавав Богові душу, а потім поцілував її ще раз, вже без пристрасті, ніжно, і прошепотів:

— Чому ти не попередила мене?

— Про що? — розпухлі від поцілунків вуста ледве ворушилися.

— Люба, тобі скільки років?

— Двадцять три, — все ще не тямлячи, чого від неї хочуть, мовила Дана. — Буде в листопаді.

— І обручка на лівій руці. Ти розлучена?

— Вдова.

— Пробач.

— Та ти тут ні до чого. Цікаво, чому всі, хто вперше чує про це, починають просити вибачення? Враження таке, наче всі навколо — вбивці мого чоловіка.

— Це проста ввічливість. Вони перепрошують за те, що нагадали тобі про нього…

— Ото добра я була б жінка, якби згадувала про нього лише після чиїхось слів!

— І що ці спогади завдали тобі болю!

Дана всміхнулася.

— Людям легше вибачатися за різні дрібниці, аніж визнати справжню вину. Тому вони й роблять це з охотою.

— А твій покійний чоловік… він що, був імпотентом?

— Ні, з чого ти… — тут до неї нарешті дійшло, з чого він це взяв, і їй заціпило. — Я не хотіла б це обговорювати, — сказала вона нарешті.

Любко кивнув.

— Що ж, поговоримо про приємне. Наприклад, про твої губки. Рожеві, солодкі, як мед… Що ти з ними робиш?

— Щоранку цілуюся з ружами.

— І чому я в це вірю?

— Бо ти поет. Ви всі такі довірливі…

— А багато ти знала поетів?

— Так, як тебе, — жодного.

— Це я зрозумів.

— Любку, а чому… — Дана змовкла.

Він підбадьорливо посміхнувся.

— Що, говори?

— Чому ти розлучився з Галею?

— Ти знаєш, як її звуть?

— Про це писала преса.

— Читаєш бульварні газети?

— Тільки ті, де згадуєшся ти. То чому?

— Бо не любив її. Одружився, аби було, як у всіх, і вона не витримала перша — пішла. Крім того, я… у мене була сестра, і вона…

— Померла?

— Так. А Галя хотіла дітей.

— Не бачу зв’язку.

— Я не хочу дітей, Дано. І ніколи не захочу. Це такий біль — утрачати їх, якби ти тільки знала. Тобто не дай тобі Боже дізнатися це…

— Любий, ну що ти говориш? Я втратила спочатку маму, котру не дуже любила, потім тітку, котру любила до нестями, потім помер мій чоловік, і я дійшла висновку, що всі ми рано чи пізно помремо. Ти чув коли-небудь про це? Але діти — це так прекрасно, це вісь, навколо якої крутиться увесь світ, і не можна ігнорувати її. Ось, приміром, мій син…

— То ти в нас ще й друга Діва Марія?

Дана зойкнула.

— Ох, вибач, серденько. Я так звикла всім брехати задля уникнення небажаних запитань, що роблю це автоматично. Насправді це мій двоюрідний брат. Син тітки. Мені було п’ятнадцять, коли він народився.

— А тітка коли померла?

— Майже відразу після пологів. Нирки…

— І ти зосталася в п’ятнадцять років сама-самісінька з немовлям на руках?

— А що робити? — не виказуючи ніяких скарг на несправедливість долі, просто відповіла Дана. — Він єдиний, хто в мене лишився. Я не сприймаю його, як брата. Я стільки з ним няньчилася, так прикипіла до нього серцем, що він для мене як син. Він і є моїм сином. І знаєш — я пішла б на що завгодно заради того, аби він був. Щоб він існував. Хоча лікарі радили тітці Олені зробити аборт. І я радила їй те саме. Я на цьому наполягала… Страшно навіть уявити собі… Його звуть Мирось.

— Тобто Мирон повністю?

Дана засміялася, потягнувши на себе простирадло, в яке кутався Любко.

— Ану віддай. Який ти жадібний! Тобто Любомир.

Посмішка загойдалась на вустах Любка, мов човен на хвилях.

— Мій тезка?

— Не просто тезка. Коли він народився… я вже тоді захоплювалася тобою, а тітка… вона це знала, і попросила назвати сина саме так. На твою честь.

— Не знаю, чи заслужив я таку честь, але — дякую.

— Дякувати — то забагато. Може, зійдемось на поцілунку?