Янголи, що пiдкрадаються - Страница 71

— Ні, нормально.

— От і добре. Олена змокла наскрізь, я вже казав? — бо дощ періщив як з відра, а вона стояла в моєму кабінеті й трималася так, ніби зробила мені бозна-яку кляту послугу, з’явившись на співбесіду. Дівчат в операційну залу відбирав не я, хоча, звісно, переглядав їхні досьє, але інкасатори… вони мали справу з живими грішми. Їм добре платили, дуже добре, але то був такий час… я радий, що він минув. Я глянув тоді на Льолю і подумав: а ця куди преться? Її ж за плечі візьми, трусони — і вона зламається. Я помилився. Її не так просто було зламати. А ще я тоді подумав: іхтіолог! Хіба мій банк схожий на акваріум? А вона наче прочитала мої думки — примружилась так, як тільки вона вміла, і запитала: а яка освіта у вас? Уявляєте, наче це я прийшов до неї на килим! І я чомусь — не інакше, як з великого переляку — чесно відповів: сейсмолог. А вона засміялася, і — все. Я почув її сміх і пропав.

— У неї були хворі нирки.

— Я в курсі. Не знав тільки, що це так серйозно, — губи Ігоря тремтіли, і Дана не на жарт перелякалася, що він зараз заплаче. — Я пропонував їй ліки, лікарів, обстеження — та єдине, що вона мені дозволяла — це платити за неї в кафе. Не брала подарунків, не кажучи вже про гроші… я ледве зумів їй впарити, як зараз говорять, сапфір у формі сльози на платиновому ланцюжку. Довелося збрехати, що то фарбований циркон, а метал — срібло.

— Вона не повірила. Це був індійський сапфір, чи не так?

— Саме так. Кашмірський. Йому бозна-скільки років. Що з ним стало?

Дана розщепнула ґудзик на блузці та продемонструвала прикрасу, яку носила, не знімаючи, поряд з іншим подарунком тітки, кленовим бурштиновим листочком. Усі, хто це бачив, крутили пальцем біля скроні — який несмак! Дана мовчала.

— Вона просила мене не продавати його. Ніколи й нізащо. Хочете отримати його назад?

— Ну, що ви, — мовив Ігор утомлено. — У мене руки відсохли б. А бурштин — це…

— Її подарунок мені.

— Гарний. Ви теж гарна. Дуже схожа на Льолю… тільки очі зелені.

— Авжеж. Я аж надто на неї схожа. Здається, це наша карма — закохуватися в чужих чоловіків.

— І що він каже, ваш чужий чоловік? — Ігор витягнув із переносного холодильника ще дві пляшки пива і виставив їх на стільницю. Дана хотіла відмовитися, а потім передумала. Їй сподобався смак пива.

— Нічого. Він не знає про моє існування.

— Зробіть так, щоб дізнався. У чому проблема?

«Зроби так, зроби так», — насмішкувато підхопили чайки, що білими стрілами пронизували потемнілі води затоки. Зроби так, казав Денис, ще коли Любко був жонатим, а після того, як розлучився — звідки ж вона про це дізналася? — це лунало в кожному сні. Зроби так, що в цім такого? Нехай він просто знає, що ти існуєш. Ніхто ж не каже, що треба забирати його від сім’ї. Ніхто не стверджує, що слід лікувати його розбите серце. Зроби так… Навіщо?

— Я не смію руйнувати чужі життя.

— Те ж саме мені сказала Льоля. Слово в слово, — Ігор відсунув пиво, оперся ліктями об стіл і опустив підборіддя на сплетені пальці. — Це було в той останній день. Вона прийшла до мене в кабінет, рішуча, як сокира ката, а я зрадів… тоді я нічого не відчув, просто зрадів, бо завжди радий був її бачити, а особливо — після двох місяців розлуки. Я так за нею скучив — у очах темніло. Я кинувся до неї, навіть спитав, чи не замкнути двері. А вона відсахнулася і заявила, дивлячись на підлогу, що більше так тривати не може. Що я молодший від неї на цілих сім років, і вона почувається так, ніби звабила малолітнього. Що в мене є сім’я, якій я через неї зовсім не приділяю уваги — хоча це було не так. Що вона йде з роботи, і горе мені, якщо я спробую її затримати чи, не дай Боже, розшукувати. І додала, що ніколи не кохала мене.

— А ви їй повірили?

— Ні. Я зрозумів це, як олжу во спасіння. Як прагнення захистити мене від зайвого болю. Я таке стерво, говорила вона цим, я просто використала тебе, спала з тобою через твої гроші, через багатство, не треба сумувати за мною… я не варта й миті твого жалю.

— Ви таки добре її вивчили.

— Я її не вивчав. Я просто знав її — завжди. Вона була моєю жінкою, але я не дочекався її й одружився. Тому вона й пішла від мене, наостанку заявивши, що двоє щасливих дорослих проти двох нещасних дітей для неї надто дорога ціна за особистий комфорт.

— І ви не шукали її?

— А що її шукати? Я знав, де вона живе, знав, що вона не переїхала, але вона… заборонила мені з’являтися, а я поважав її рішення. Спочатку я думав… хотів простежити за її долею, однак… ви мені, мабуть, не повірите, але мені боляче було чути навіть її ім’я. Боляче просто думати про неї. Утім, одного разу я таки не витримав після двох років розлуки, зайшов. Якийсь дядько, товстий, мов діжка, і охайний, як дупа павіана, повідав мені, що Льоля вийшла заміж і виїхала. Почувши це, я взагалі ледь не сконав.

— Я вам вірю.

— Вона померла в лікарні?

— Так.

— Кликала мене перед… кликала мене?

— Ні. Тільки трималася за свій сапфір і сказала, щоб я назвала малого, як сама хочу. І що по батькові він буде Ігоревич.

— А звуть його?

— Любомир.

— Гарно, — втретє промовив Ігор. — Мені подобається.

Дана мовчала.

— Про що ви думаєте?

— А давайте на «ти». Все-таки майже родичі… Думаю, як представити тебе Мирку. Вірніше, з чого почати. Він у курсі, що Денис… мій покійний чоловік — не рідний його батько, і про Олену теж знає. Ти питав, чому він називає мене «мама Дана» — саме тому.

— Ти — вдова?! А як не схожа!

Неждана розсміялася — вперше за цей вечір.

— Здається, до мене дійшло, за що тітка так сильно кохала тебе. Як, по-твоєму, мають виглядати вдови?

Ігор подумав і теж засміявся.

— Не знаю. Не так, як ти. Твоє здоров’я, — він підняв пляшку і торкнувся нею Даниної, — і мого сина Спасибі тобі.

— За що? — Дана відчула, що сп’яніла, бо зробила якийсь необережний ковток, піна потекла по її підборіддю, і вона, намагаючись непомітно стерти це неподобство, тільки розмазала липку вологу по всьому лицю.

— Я думав, що ти почнеш верещати: «Тримайся подалі від хлопця!», — зізнався Ігор.

— Я ніколи не верещу, — з гідністю сказала вона. — Не кричала навіть коли побачила ошелешену піранью у нашій ванні.

— І як вона туди потрапила, бідна самотня піранья?

— Відбилася від зграї в Амазонці і припливла до нас каналізаційними трубами. Так заявив майбутній великий іхтіолог Любомир… як його прізвище?

— Мельник, — сказав Ігор і нарешті заплакав.

З’яву Ігоря в своєму житті Мирко сприйняв насторожено, але з великою цікавістю. Він знав, що Денис насправді не мав до його народження ніякого стосунку, але завжди вважав його батьком, тому до Ігоря попервах придивлявся, і, відповідаючи його на запитання, старанно дозував правду з вимислом. Він був розвинений, як і Дана, виглядав розумним не по літах, але ота довірливість, чистота, котрої не було в Неждани, і котрою тітка Олена володіла повною мірою, вилітали смішинками з ясно-синіх очей, рвалися назустріч світові, й дуже скоро малий відкрився татові повністю. Ігор був зачарований, і одного дня з’явився просити Дану, аби та дозволила Миросю прийти до нього в гості.

— Ти серйозно? — Дана вухам своїм не повірила. — А твоя Ліда що скаже?

— А моя Ліда два роки тому загинула в автокатастрофі. Я вдівець, Неждано. Ми з тобою споріднені душі.

Ну, не зовсім, подумала Дана, пригадуючи свій шлюб, але довідки про Ігоря все ж навела, благо, працюючи у фонді вже на повну ставку програміста, мала для цього купу можливостей. Усе підтвердилося. Вдівець, батько трьох дітей, один із найбільш перспективних банкірів України.

Хоч бери, та виходь за нього заміж.

Дана відпустила Мирося, за умови, що під вечір його повернуть Тамарі, і, попередньо озброївшись усіма номерами телефонів, які лиш міг надати їй Ігор — двома службовими, домашнім, мобільним — вирішила пройтися містом. Шлях її лежав через Андріївський узвіз, де, як завжди влітку, було гамірно та велелюдно. Сувеніри, біжутерія, картини — кожен виставляв усе, що міг, намагаючись продемонструвати свою фантазію і привабити покупців, переважна більшість яких була іноземцями. Дана дивилася лише на картини, та й то побіжно — думки були зайняті виворотом життя. Затишшя скінчилося, і в Києві за шість місяців зникли дві біляві дівчинки, семи і десяти років. У Дани було враження, що на Страшному суді, якщо він таки настане, цих крихіток запишуть особисто на неї.