Янголи, що пiдкрадаються - Страница 67

Двері рипнули і розчахнулися, на порозі стояла крихітна — на зріст не вища від метра п’ятдесяти — смаглява жіночка невизначеного віку в рябому, біло-чорному халаті. Дана відірвала її від прання — господиня тримала піднятими червоні, у мильній піні, руки, з яких на лінолеум у коридорі крапала вода.

«Господиня її квартири».

— Вам кого? — поцікавилася брюнетка.

— Василь удома? — запитала Дана, внутрішньо готуючись до того, що її зараз спитають: «Який Василь?», а затим пошлють якнайдалі. Натомість хазяйка відступила, зиркнула на гостю не вельми привітно і своєю чергою запитала:

— А де ж іще він може бути?

Неждана знизала плечима.

— А ви хто така? — продовжила допит жукувата жінка. — Звідки?

А й справді, звідки? Сказати, з роботи — з якої? І, судячи з жінчиної репліки, дядя Вася давно не працює.

— Я з районного відділку соцзабезу, — сказала Дана перше, що спало на думку. Обличчя жінки дивним чином змінилося — на ньому відбилося і полегшення, яке буває, коли приходить хтось справді довгоочікуваний, і якась дивна злість, чи заздрість, чи все те вкупі. Видовище було не з приємних — Дана зіщулилась.

— Ну, нарешті, — мовила брюнетка роздратовано. — Вас дочекаєшся — померти можна. Чи вам того й треба? Проходьте. — І, окинувши злісним поглядом темно-зелену «двійку» Неждани, додала: — А костюмчик у вас нівроку. Жируєте на наших грошиках?

«Не так, як ти — на моїй хаті».

— Еге ж. Де він?

Жінка ще більше роздратувалася, зиркнула на Дану так, ніби хотіла сказати: «Ну, ти й дурепа!», але натомість іще раз обдивилася костюм від Шанель і вичавила із себе:

— Ви що, новенька? Вас не попередили?

— Ні.

— До спальні йдіть. Коридором ліворуч.

«Я знаю» — ледве не вирвалося в Дани, але вона промовчала, бо роками звикла мовчати, слухати і тримати емоції при собі. Вона слухняно повернула туди, куди веліла дружина дяді Васі — але не її мама, яка іронія долі! не та, що так сильно любила цей шматок воловини, з мізками, які годилися лише на засмажку в сухарях, — і побачила Василя, який сидів у інвалідному кріслі, спиною до входу і, судячи з усього, дивився на сонячні промінці.

— Що з ним?

— А ти не бачиш, що з ним? — заверещала жінка, а Василь здригнувся — це було помітно по плечах. — Чим ти там у собезі своєму займаєшся? Дупою стільці поліруєш?!

— Писок стули, — не підвищуючи голосу, наказала Дана, і вересклива половина дяді Васі злякано замовкла. — І «тикати» мені не смій — ми з тобою свиней не пасли. Васі своєму тикати будеш. Забирайся, я хочу поговорити з ним наодинці.

— Він же… того… не говорить. А ви зовсім новенька, так?

— Але ж не глухий?

— Ні, ну що ви… Він усе чує, розуміє, просто інсульт… То чи буде нам поліпшення? — жіночка тепер була — сама запопадливість, але краще б вона кричала.

— Яке поліпшення?

— Ну, житлових умов, — жорстке, як дріт, волосся непокірним пасмом упало на чоло — так завзято молодичка кивала головою, вочевидь, на підтвердження своїх думок. — Ми ж заслужили, хіба ні? Я заслужила…

— У вас є діти?

Лице смаглявки витягнулося.

— Ви що, геть нічого не знаєте?

— Я поставила вам запитання, — сказала Дана, виділяючи кожне слово паузами у сотню миль. Жінка заметушилася, будучи, з усього видно, з тих на смерть переляканих буттям осіб, які реалізуються лишень у побуті, та й то, якщо їм нікому заперечити, або — не реалізуються взагалі.

— Немає. Я всього рік, як заміжня.

— І у вас дві кімнати? На вас двох?

— Так, — жіночка принишкла, відчуваючи якусь каверзу.

— А вам скільки треба… вибачте, не пригадую, як вас звуть — три? П’ять?

— Ольга. Можна просто Оля, — жінка геть зіщулилася і стала схожою на далматинця, котрого неуважний чарівник перетворив у мишку. — Я лиш хочу, щоб усе було по закону. По справедливості.

— Що ж, це я вам обіцяю. А тепер вийдіть нарешті.

— Ви хоч того… не втомлюйте його.

— Не буду, — Дана усміхнулася своїм думкам. — Це не займе багато часу.

Вона не стала озиратися, перевіряючи, чи вийшла господиня, просто виждала кілька хвилин, ривком розвернула до себе крісло з дядею Васею, і побачила те, що бальзамом пролилося на її змучену душу, витіснивши навіть гірке усвідомлення того, що, прийшовши сюди, вона лише змарнувала час, завдала собі нового болю — адже цілком зрозуміло, що в пошуках дяді Сені їй тут не допоможуть.

«Зате він впізнав її.

Упізнав, ще не побачивши — по голосу».

— Ну, привіт, Васю, — заговорила вона, подумки тріумфуючи від того, як злякано розширились його зіниці. — Як життя?

Василь напружився і видав дивний звук, схожий на мекання і мукання водночас.

— Так, я бачу, що все чудово. У мене теж усе гаразд, дякую, — Неждана нахилилася і продовжувала говорити прямо у його заслинене лице. — Що це тебе, Васю, жінка не пантрує? Бодай би рота тобі витерла, чи що? Труси хоч міняє? Добре, Васю, добре. Ти вже вибачай, що я «дядя» не додаю — виросла вже. Не той вік. Та й який ти мені в біса дядько, якщо розібратися? Матері моєї чи то муж, чи коханець… Ото ж бо й воно. Ну, та Бог із ним. Хто старе пом’яне, тому око геть. А хто забуде — тому обидва. Ти бачиш, Васю, що я не сліпа? Це все тому, що я нічого не забула.

Безсила нижня губа Василя, що була обвисла ледь не до пупа, раптом судомно засмикалася. І не з горла, а здавалося, з черева, із самого його гнилого нутра, донеслося щуряче попискування — жалібне, безсиле й огидне. Писк пацюка, що потрапив до пастки.

— Страшно, Васю? А ти не бійся. Хоча… дурна порада, я розумію. Я сама боялася, Васю. Я сильно боялася, коли ти мене продавав. Тому і втекла — від гріха подалі. Цікава гра слів, як ти вважаєш, Василю? Що таке гра слів, пам’ятаєш? Ні? Ну, то пусте.

Дана випросталася, але не замовкла.

— Я чому прийшла, Васю — ти не думай, не тому, що скучила за тобою. І не тому, що хотіла дізнатися, як тобі велося увесь цей час — на самоті. І скільки дружин ти поміняв, щоб самоти тієї позбутися, а скільки зі світу звів — на все це мені глибоко плювати. Мені твій друг потрібен, Семен, отой, що так мене й не скуштував. Збрехав ти йому, Васю. Казав, що мені тринадцять років, старе м’ясо підсовував… гріх тобі. Та бачу, що дарма я тут з’явилася. Хоча… з тобою здибалися, двома словами перекинулися — все ж таки втіха.

Василя вже бив дрібний дрож, він безпорадно округлював уста, з-під запалених повік витікали сльозинки, і Дана, несподівано усвідомивши, що вона мало не садистка, тішилася цим його болем, просто-таки живилася ним і не могла зупинитися.

— Що таке, сонечко? Ти боїшся мене, чи що? Та не бійся ти так, бо ще помреш — таке горе буде. Але не біда. Я тобі все одно нічого не зроблю. Не тому, що не можу. А просто… не знаю, чому. Бруднитися не хочеться.

— Ось дивлюсь я на тебе, Васю, — Дана знову схилилася до нього, — і думаю: як це так сталося, що висять твої рученьки, як кишки, паштетом набиті, і ніженьки не ходять, еге ж? І язик не повертається… Так от, дивлюсь я на все це і думаю — як же тобі, сіромасі, важко! Ані в морду комусь зацідити, ані бабу трахнути, про самогон, який-не-який, я взагалі мовчу — Олька, курва така, не наливає… Тяжко. Не життя, а одне слово — животіння. Чи не так, Васю? Ох і жаль мені тебе! Просто серце розривається! Шкода, допомогти нічим не можу — дозволу на зброю ще не маю.

Василь почав конвульсивно смикати схиленою на лівий бік головою.

— Та вгамуйся, кажу тобі, Васю — довше проживеш. Хоча мені це байдуже, бо про дядю Сеню, на жаль, ти мені вже нічого не розкажеш. Цілком очевидно, втім, що це був твій, як сказав би Ден, ситуативний знайомий. Ні, ну, звісно, перетиналися десь — може, машину в твоєму гаражі ставив… А це, до речі, ідея — про гараж. Хоча стільки часу минуло, навряд чи хтось згадає товстого підсвинка на ім’я Семен… Скажи мені, Васю, а чи збереглися якісь документи, чи він авто своє по блату заганяв?

Василь щось мугикав, а набряклі очі дивилися на Неждану з ненавистю.