Янголи, що пiдкрадаються - Страница 6

— Вода кипить!

Олена смикнулася на голос племінниці.

— Уже біжу!

Спробувала піднятися і впала на коліна — біль, як примхливий коханець, не хотів відпускати її. Одного дня, подумала Олена, стаючи рачки й вигинаючи спину — в такій непристойній позі розпечені лещата, що охоплювали поперек, трохи послаблювалися — біль збайдужіє до неї й піде назавжди. Прихопивши із собою її дихання. Але ще не сьогодні. Не тепер.

Ледве випроставшись, Олена почвалала до ванни. Полотняна торбинка з пластиковими ручками, жалюгідно зморщена, як порожній бурдюк, і досі теліпалася в неї на зап’ястку — а десь на самому денці торби перекочувалися сяк-так загорнуті в папір крохмалеві сосиски. Увімкнувши холодну воду, Олена вмилася однією рукою, наліпила на обличчя ультрабадьору посмішку і, як їй здавалося, впевнено вийшла на кухню. Небога, що не відводила очей від крихітної каструльки, почувши знайомі кроки, скоса зиркнула на тітку і скривилася:

— Нирки?

— Радикуліт, — піднесено збрехала Олена і вирішила пожартувати. — Горщик, на який дивишся, ніколи не кипить. Так кажуть англійці.

Дана кивнула, беручи з рук тітки жадану їжу.

— А ще англійці радять не ставити запитань, якщо не хочеш почути брехню, — пробурмотіла дівчинка, однак Олена вдала, що не розуміє натяку.

— Як минув день? — поцікавилася вона. — Тебе привітали однокласники?

— Так.

— Дістала подарунки?

— Аякже! Таблицю логарифмів і набір перфокарт.

— Жах який! — перелякалася Олена, не відразу зауваживши, що Неждана сміється. — Кепкуєш із мене? — втомлено спитала вона.

— Хіба що трохи, — небога прикрутила газ під каструлею і підморгнула тітці. — Ти ж переконана, що я позбавлена дитинства…

— І я, звісно, помиляюся?

— Звісно. Я маю все, що треба.

— А дитинство не потрапило до твого переліку предметів першої необхідності?

— Ніхто не сказав мені, що його слід туди включити, — Дана знизала плечима. — Я народилася дорослою.

— Ні, це не так. Просто, коли я повернулася з навчання, ти вже була…

— Трирічною старою, знаю. Це все тому, що мати мною не опікувалася, а бабуся, замість гратися зі мною, видавала інформацію. Ти не хочеш роздягнутися?

— Я вже роздягнулася.

— Зніми жакет. Тут жарко.

Олена слухняно кивнула, взявшись за ґудзики, і зітхнула, згадавши свої тринадцять років. Чи була вона такою серйозною? Ні. Жодної миті. Її юність — це перше побачення, кіно та морозиво, губи, густо наквецяні поцупленою в мами помадою бурякового кольору, ядучо-солодкий аромат дешевих парфумів «Шахразада» і задоволення, яке вона отримувала від цих невинних речей. Від забав, які повинні бути в кожної тринадцятирічної дівчинки… Чому Дана така до них байдужа? Вона справді не потребує цього чи переконує себе у своїй холодності до розваг, знаючи, що так чи інакше вони все одно пройдуть повз неї?

— Я теж придбала тобі дещо, — схопилася тітка Олена. — Не перфокарти, вже пробач…

— Ні-ні, сиди. Привітаєш мене разом із мамою.

Ось вона, відповідь на всі запитання. Дівчинка ще й досі сподівається, що мати її привітає. Незважаючи ні на що… Кілька років поспіль Олена купувала всілякі дрібнички, які могли б потішити небогу, і напередодні Даниних іменин намагалася підкласти їх сестрі. Я знаю, яка ти заклопотана, з фальшивою, як овочева котлета, турботою говорила вона Майї, у тебе зовсім немає часу бігати по крамницях, подаруй доньці цю брошку чи кліпси, їй буде приємно. Майя з вереском викидала сестрині «подачки» на смітник, і при цьому незмінно кричала, що сама здатна подбати про свою дитину. Однак далі слів справа не рухалася, вона ніколи нічого не купувала. Все, що коли-небудь було в Дани — від брязкалець та пелюшок до колготок і шкільної форми — вона отримувала від бабусі з тіткою.

— Мама натякнула, що цього разу підготувала для мене щось особливе, — викладаючи вже готові сосиски на велику таріль, щебетала Неждана, — і хоч я їй не дуже вірю, бо торік вона говорила те саме, і позаторік, проте… А раптом — диво?

— Все може бути, — нейтрально відповіла Олена, думаючи про своє.

— Я просто… а що, як вона скаже мені, хто мій тато?

Тітка підвелася, легенько торкнулася Даниної руки:

— Ти маєш рацію. Я краще занесу жакет у кімнату. Шкода псувати єдину пристойну річ у моєму гардеробі. А ще я прихоплю торт. І твої подарунки. Постав чайник — і нумо святкувати!

Дана тріумфально посміхнулася тітчиній спині. У неї вийшло! Враження таке, ніби це тітці Олені тринадцять років, та менше з тим, головне — результат! Згадка про примарну надію на відвертість матері, яку буцімто плекає вона, Неждана, й досі — всупереч здоровому глузду — спрацювала, як завжди, швидко й безвідмовно. Насправді нічого подібного мати їй, звісно, не говорила, привітати не обіцяла, а про подарунки й мови не було — навряд чи Майя взагалі пам’ятала про доньчин день народження, зате не існувало надійнішого способу витурити тітку Олену з будь-якого приміщення, ніж надавши обличчю належного виразу легкої печалі, пом’янути Невідомого Тата. А вже опинившись у своїй спальні — Неждана знала це, як таблицю множення, — тітка нарешті перестане вдавати із себе стійкого олов’яного солдатика і прийме знеболювальне. Радикуліт, сказала жінка, яка буквально живе в інституті нефрології. Цікаво, чи всі дорослі вважають підлітків ідіотами? Дана зітхнула й полізла до «пеналу», де на верхній полиці припадали пилом кілька бляшанок зі шпротами — недоторканний запас. Що ж, гуляти так гуляти! Принаймні гарантовано існує одна людина, яка радіє, що свого часу Неждана з’явилася на світ. І людина ця — її тітка. Непоганий початок!

За всієї зовнішньої подібності — як-не-як рідні сестри! — своїм ставленням до життя Майя і Олена різнилися одна від одної, як негр від ескімоса, хоча жодній із них ніхто б не дорікнув зайвою серйозністю. Дані цікаво було спостерігати за ними, дивуватися й захоплюватися — втім, останнє стосувалося тільки тітки Олени. Мама завжди була правильною, як рівносторонній трикутник — звісно, за її особистими уявленнями про правильність. Тітка правильною не була ніколи. Майя вилизувала всіх своїх кавалерів до діамантового блиску, жертвуючи часом і силами, після чого відгодований, відполірований, напрасований і доглянутий чоловік терміново знаходив іншу, молодшу та свіжішу, залишаючи маму з розбитим серцем. При цьому господарські таланти матері трималися винятково у вузькому колі коханців, і ніколи не поширювалися на сім’ю. Тітка Олена такою фігнею не переймалася ніколи, до хлопів ставилася трохи приязніше, ніж до сміття, та, коли вона давала відставку черговому залицяльнику, той приєднувався до когорти таких самих покинутих, що, мов зурочені, блукали в неї під балконом. Щодо куховарських талантів тітки Олени, то, наскільки пам’ятає Дана, примхлива муза кулінарного мистецтва відвідала тітку тільки раз, і жертвою цих відвідин стала саме Дана. Тітка Олена вирішила відійти від приготування класичної яєчні та нудної картоплі й приготувати щось смачненьке. Вона зварила вермішель, перемішала її з рибними консервами в томаті й гоноровито обізвала це місиво «спагеті» — слава Богу, цього не бачив і не чув жоден італієць, бо інакше або на совісті Олени було б людське життя, або сама вона загинула б від рук кулінарного месника. Запах і смак підігрітої кільки став нічним жахом Дани, і вона поспішила запевнити тітку, що та й без цього щедро обдарована природою, для чого їй ще й готувати. Олена радо дала спокій кухні народів світу.

Мама була пісною, як каша Великого Посту, а тітка Олена — смішливою, іскристою, мов шампанське, вічним феєрверком. Мати була низенька, опасиста й метушлива, а тітка Олена, вища і стрункіша за Майю, трималася з поважною впевненістю старшої дружини гарему, якщо не самої валіде. До мами пасувало слово «гарненька», при погляді ж на Олену в чоловіків просто мову відбирало. Шкіра кольору свіжих вершків, несподівані, як для рудої, сині, фамільні очі, що тільки Дану і обійшли, і губи, природне забарвлення яких нагадувало пелюстку рожевої троянди, вкриту напівпрозорим перламутром — тітка Олена являла собою розкішний зразок класичної красуні, знала про це й користувалася цим вправно і звично, не замислюючись, як кравець користується голкою, а інспектор ДАІ — сюрчком та смугастим патиком.