Янголи, що пiдкрадаються - Страница 3

Радіти з того приводу, що вона — безбатченко, Дана так і не навчилася, хоча дуже старалась. Потай вона сподівалася, що тітка Олена одного прекрасного дня таки розкриє таємницю її народження, і геніальний, як Ейнштейн, король чарівної країни Математиків отримає листа з барвистою маркою, відкриє його й заплаче, дізнавшись, що в нього росте така талановита донька. Однак, як потім з’ясувалося, у той час, коли Майя завагітніла, Олена навчалася в Одесі і необхідною Дані інформацією не володіла. Та й бабуся Неждани, що мешкала в невеличкому будинку на околиці столиці й померла, коли дівчинці виповнилося десять, хоч і перебувала тоді поруч із молодшою дочкою, була обізнана в цій справі не більше за старшу. Оскільки непорочне зачаття за версію з’яви Дани на світ сім’єю Тикторів до уваги не бралося, доводилося визнати: батько Неждани виявився негідником.

— Мабуть, він був не дуже хорошою людиною, якщо втік від Майї, ледве почувши, що вона чекає на тебе, — так це звучало у поясненнях бабці Ліди, котра, промовляючи це, без упину гладила онуку по голові. Зелені оченята дивилися допитливо.

— Я б теж від неї втекла — на його місці. А чому мама не зробила аборт?

Бабуся зойкнула, притиснувши руки до грудей.

— Чому вас там навчають у цій школі?

— Це не в школі, — серйозно пояснила Дана. — Я знайшла мамин щоденник, де вона пише про те, як шкодує, що не зробила аборт. Я не знала, що це таке, тому пішла в бібліотеку. Тепер знаю. Хто її відрадив? Ти?

— Лікар. Іншої вагітності у неї могло б і не бути. А читати чужий щоденник — погано.

Слова «погано» Неждана не розуміла.

— Тобто неправильно?

— Саме так.

— Але чому?

— Бо його пишуть не про чужі очі.

— Бабусю, — тихо сказала онука, — він лежав у мене на письмовому столі, розкритий саме на цій сторінці. Я побачила його вчора вранці, бо позавчора знову питала, хто мій тато.

Баба Ліда чомусь заплакала. Мабуть, через свою вражаючу некомпетентність, думала Дана, яка взагалі не любила сліз. Вона сердилася, що так нічого й не дізналася про батька. Вона не знала, як його звуть (чи, може, звали), вона не відала, звідки він узявся, куди подівся, і чи багато часу йому знадобилося, щоби втямити, з якою фурією він має справу, і драпонути світ за очі. Згодом він став для Дани узагальненим типажем отця, і вона вже й сама не знала, чи хоче конкретики. Навіщо це їй? Заради знання? Але знання — це тягар, і вже семирічною дівчинка відчувала, що не впорається з ним. А тінь — це щось легке і безплотне, тому тато став тінню. Спогадом про те, чого Дана ніколи не мала — про сім’ю, і ще чимось персональним і патетичним. Невідомий Татусь. Як в образі Невідомого Солдата втілилися всі воїни — відомі й безіменні, котрі проливали кров за рідну землю, так і образ Невідомого Татка уособлював усіх татусів, що відмовилися від своїх дітей або й узагалі нічого не знали про їхнє існування. Невідомий Татко не мав імені, прізвища, місця роботи та кольору очей. Він не був ані блондином, ані брюнетом. Його неможливо було собі уявити, бо він не мав ніякого вигляду, але він існував. Цей безперечний факт несподівано підтвердився у другій чверті третього навчального року Дани, бо їй пощастило потрапити до експериментального класу, в якому статеве виховання викладали аж два уроки. Слухаючи піднесену промову вчительки про те, яке велике кохання передує зачаттю дитини, Неждана почувалася ошуканою, так, ніби їй неправильно доводили істинну теорему. Дівчинці хотілося встати і крикнути: «А як же мій батько? Навіщо це перебільшення?» Повинно бути і є насправді — вона надто добре засвоїла різницю між цими двома поняттями і визначила її, як прірву, хоча зазвичай уникала поетичних порівнянь. А з третього класу Неждану відразу перевели до п’ятого — у дівчинки справді виявилися неабиякі математичні здібності. Бабця-листоноша, мати-телеграфістка і тітка-іхтіолог як генетичне підґрунтя не витримували жодної критики. Хіба що… тато?

Дана сиділа біля вікна в кімнаті тітки Олени й мов зачарована спостерігала, як великі краплі дощу збивають із кленів пожовкле осіннє листя. З маминої спальні вже півгодини лунали недвозначні стогони і зойки, а оскільки стіни в їхній квартирі люб’язні будівельники зробили з фольги, вийти на кухню й бодай відкрити собі якісь консерви не було ні найменшої можливості. «Не дай Боже, я почую звуки, які мене відволікатимуть», — сказала якось мама й заліпила доньці потиличник, що мало означати: двічі я не повторюватиму. Неждана подумала, що насправді відволікти матір може лише пряме влучання авіабомби, однак її думкою ніхто не цікавився. Їсти хотілося страшенно, і навіть дощ не заколисував, як це бувало завжди, а навпаки, пробуджував дивне відчуття голоду і спраги, яке стосувалося не тільки і не стільки їжі. Дана чогось прагнула, але чого — вона й сама не знала. Успіху? Цього добра в неї хоч греблю гати — можна позичати. Вона перескочила ще один клас — сьомий, і виглядало на те, що вона стане наймолодшою випускницею за всю історію фізико-математичної школи, до якої її зі звичайної, загальноосвітньої, рік тому перевели за рекомендацією Інтеграла. Математик, у миру — Петро Олексійович Охріменко, довго розмовляв про щось із директором технічного ліцею, як це тепер називалося, але в тому кабінеті двері були товстими, добротними, і Дана нічого не почула, хоча так притискалася до чорного дерматину, що аж вухо почервоніло. Саме в позі «зет» її зненацька застала секретарка директора, але нічого не сказала й мовчки сіла на своє місце, з усмішкою спостерігаючи, як зніяковіле дівча відскакує від дверей. Потім Неждану запросили до кабінету — Інтеграл вийшов, а вона залишилася віч-на-віч із місцевим Зевсом-Громовержцем, невисоким, вертлявим брюнетом у завеликих як для його обличчя окулярах, за тонованими скельцями яких виблискували схожі на коричневий топаз очі.

— Ну, привіт, друга Ковалевська, — озвався директор після хвилинної паузи, упродовж якої він уважно роздивлявся Дану.

— Чого це ви так вирішили? — не вітаючись, запитала вона.

— Це не я вирішив, а твій учитель. Ми ще подивимося, що ти за пташка.

Дана усміхнулася:

— Моє прізвище — Тиктор.

— А моє — Миколович.

— Той самий?

— Який той самий?

— Георгій Іванович Миколович, автор підручника «Алгебра і початки аналізу»?

— Ну, я не сам його писав.

— Дурня. Звичайно, самі. Ваш стиль проглядає дуже виразно, особливо в теоретичній частині. А кого ви там мусили дописати собі в співавтори, то вже інша справа. Ось, наприклад, хто така Ковальчук?

— Хто такий, ти хотіла сказати?

— Якщо «такий», то чому в кінці підручника написано: «Ковальчук Людмила Семенівна»?

Георгій Іванович засміявся.

— Що ж, принаймні пам’ять у тебе добра. А Людмила Семенівна — другий заступник міністра освіти.

— Я так і думала.

— Я бачив твої роботи з олімпіад.

— Я теж їх бачила.

Сміх Миколовича став гучнішим.

— Тобі не цікаво, що я про них думаю?

— Ні. Я й так знаю: «Непогано, дівчинко, якщо ти справді писала це сама».

— О, якраз щодо цього я не маю жодних сумнівів.

— То якої ви думки?

— Вражаюче.

Дана раптом відчула таке полегшення, що в неї аж ноги затремтіли.

— Сідай, будь ласка, — запросив директор, і, коли дівчинка вмостилася за довгим столом для нарад, поклав перед нею аркуш паперу, кулькову ручку і збірник задач з основ вищої математики для одинадцятого класу.

— Задача шоста на дванадцятій сторінці, — диктував він, — восьма на сорок п’ятій і тринадцята на сто сімдесят першій. Поки що досить. Відповіді в окремій брошурі, так що списати не вдасться. Вперед!

«Дитячий садок», — розглядаючи умови першої задачі, подумала мала. Друга була ще легша, однак над третьою довелося попрацювати. Миколович вийшов кудись у справах і повернувся за сорок хвилин. Дана розважалася тим, що складала літачок зі списаного паперу.