Як ми говоримо - Страница 9

Назва «двієчник», що стосується учня з поганою успішністю в навчанні, завдає прикрощів і клопоту не тільки батькам, учителям, а й працівникам редакцій наших періодичних видань. Одна школярка з Тернопільщини прочитала в молодіжній газеті слово «двоєчник» і питає батька, як правильно казати: "двоєчник" чи "двієчник"? Батько, не замислюючись, відповів: «Розуміється, двієчник!» Так само відповіла дівчині й учителька української мови, до якої з цим запитанням звернулась учениця в школі.

Звикнувши поважати все, що надруковано в газеті чи в книжці, допитлива дівчина звернулась до редакції молодіжної газети, прохаючи пояснити їй, чому в газеті надруковано «двоєчник», а не «двієчник», і яке з цих слів – правильне. Літпрацівник газети відповів учениці достоту так: «Галю! Слово «двоєчник» утворено від слова «двійка». У закритому складі «двій» стоїть і, а в відкритому «дво», це і чергується з о, тому й правильно треба писати «двоєчник».

Украй спантеличений від такої відповіді батько школярки вдавсь до редакції журналу «Україна», де траплялось йому читати не раз слово двієчник». Редакція «України» відповіла, стверджуючи свої погляди щодо написання «двієчник». Отже, виникла проблема: на чийому боці правда – чи слушно відповів дівчині літпрацівник молодіжної газети, чи мають рацію журнал «Україна», вчителька української мови, де вчиться Галя, та її батько, що обстоюють слово «двієчник»?

Слово "двієчник" утворилось від іменника "двійка", але правило чергування "і" з "о" та "е" в відкритому складі, на зразок "стіл" – "столу", "піч" – "печі", про що писав Галі літпрацівник молодіжної газети, тут ні до чого. У цьому випадку діє закон не фонетичний, а морфологічний, що розглядає походження слова, отже, не звукові зміни в ньому.

Візьмімо іменник "кіл": у родовому та інших відмінках, де буде відкритий склад, за фонетичним законом чергування "і" перейде в "о" – "кола", "колу", "колом", "на колі". А якщо ми візьмемо похідне від іменника "кіл" слово "кілочок", то, хоч тут перший склад – відкритий ("кі"), і в ньому залишилось, а не перейшло в о ("кілочка"). Чому? Бо тут уже діє закон морфологічний, який не вважає на відкритий склад, а вимагає вимовляти слово з тим звуком, від якого це слово утворилось.

Те саме можна сказати й про слово "двієчник", у якому "і" не переходить в "о", а залишається, бо воно було в слові "двійка", від якого походить.

Синонімом до слова "двієчник" може бути таке ж похідне від іменника "двійка" слово "двійкар", утворене за аналогією до інших іменників із суфіксом — к-, наприклад: "шапкар" – від слова "шапка", "байкар" – від "байка".

Отже, якщо підходити до цього питання науково, то буде – "двієчник" або "двійкар", але не "двоєчник".

Наші газетярі вподобали слова дебошир, дебоширство, дарма що ні в класичній літературі, ні в народній мові їх не натрапиш. Ми часто читаємо на шпальтах наших газет: «З дебоширами треба повести рішучу боротьбу»; «Дебоширство в місцях відпочинку трудящих – недопустиме явище»; «Затриманий п'яниця продовжував дебоширити». Нема ніякої потреби вдаватись до неукраїнських слів, які до того ж не кожний розуміє на Україні, коли є всім відомі українські слова: "бешкетник" («Бешкетники свистіли пронизливо й неприємно». – О. Ільченко), "бешкет" («Ідіть, хлопці, не чиніть бешкету». – С. Васильченко), "бешкетувати" («Сором ховатися – умів бешкетувати, зумій і відповідь казати». – С. Васильченко).

З цього стає зрозуміло, що й газетним рядкам пішло б на краще, коли б там було написано: «З бешкетниками треба рішуче боротися»; «Бешкет у місцях відпочинку трудящих – недопущенна річ»; «Затриманий п'яниця бешкетував далі».

Не тільки в статтях, а навіть у сучасних віршах натрапляємо на слово "дітище", поставлене в поважному, ба навіть урочистому плані, а не з нюансом іронії, глузування чи лайки, як то звучать усі українські іменники з суфіксом — ищ-: "хлопчище", "бабище", "ручище", "кулачище" тощо.

Слово "дітище", яке українець, за аналогією до наведених слів, вимовляє з наголосом на другому складі, може означати тільки зневажливу або глузливу форму, а зовсім не те ніжне або врочисте поняття, що має російський іменник із наголосом на першому складі – "детище" в розумінні «дитя, виплід, плід».

Близькими до іменника "дитя" в переносному значенні є слова "виплід", "плід": «Ці припущення є виплід його фантазії»; «Бібліотека – плід моєї праці» (Російсько–український фразеологічний словник І. Виргана й М. Пилинської).

Чи не через звукову близькість, а також через те, що іменники "досвід" і "дослід" часом мають у російській мові один відповідник – "опыт", часто трапляються помилки в уживанні цих двох слів, наприклад: «Наші колгоспники набули великого досліду у вирощенні кукурудзи»; «його цікавили всі досвіди ґрунтів, що проводилися в нашій лабораторії».

Досвід – це сума відомостей, навиків, набута протягом певного часу, дослід – це спроба, експеримент, який роблять, щоб пізнати істину або перевірити набуті відомості. Тим‑то й у перших фразах треба було написати: «Наші колгоспники набули великого досвіду в вирощенні кукурудзи»; «його цікавили всі досліди ґрунтів, що їх провадили в нашій лабораторії».

З іменником "досвід" мають зв'язок дієслова "досвідчити", "досвідчати", що означають «зазнати(зазнавати), дізнатися (дізнаватися) з власного досвіду», «потвердити (потверджувати) щось»: «(Шевченко) добре на самім собі досвідчив усього, що сердешний люд терпів під тим ярмом» (Словник Б. Грінченка). Не слід забувати в живій мові й цих слів.

«А потім знову зустрівся з дружками, і все пішло по–старому: п'янки, гульня, дебоширство», – читаємо в газеті і, поки не згадаємо російського слова "дружок" – "дружки", не можемо добрати, про що йдеться. Адже в українській мові є тільки слово "дружка", що означає «подруга або молода дівчина, яка бере участь у весільному обряді»: «Ой хвалилася гречаная панна своїми косами перед дружками» (Матеріали П. Чубинського); «Уранці йде Олеся дружок збирати» (Марко Вовчок). Російському "дружок", що має іронічний відтінок, відповідає "товаришок": «Що ж це твій товаришок – такий, наче причмелений?» (із живих уст). Коли йдеться про кількох людей, можна ще користуватися словами "товариство" («Веселе товариство». – О. Стороженко), "компанія" («Злі компанії і доброго чоловіка зіпсують». – М. Номис).

Із цього виходить, що в газетній фразі треба було написати: «А потім знов зустрівся з товаришками (або зі своїм товариством, зі своєю компапією), і все пішло по–давньому…»

Є ще українське слово "друзяка", якоюсь мірою воно теж відповідає російському "дружок", а ще більше – російському "дружище": «Є ви товариші, друзяки? Собаки, а не товариші!» (Панас Мирний).

Іменник "жарт" – дуже поширений в українській мові, мабуть, через веселу вдачу нашого народу. Це слово часто виступає в народних прислів'ях і приказках, а також у художній літературі: «З жарту й біда часом буває» (М. Номис); «Смішками та жартами одмовилась, а правди не сказала» (Марко Вовчок). Бачимо це слово й у таких висловах, як: «Жарт жартом, а це вже не жарт, як мене за печінки бере, ноги трусяться» (Ганна Барвінок); «Миколі було не до сміху, не до жартів» (І. Нечуй–Левицький); «Андрій намагався обернути все в жарт» (М. Коцюбинський); «Я тебе питаю без жартів, – сказав Роман» (І. Нечуй–Левицький).