Як ми говоримо - Страница 8

Останнім часом набуває дедалі більшого поширення слово "стосовно" замість недоладного вислову «по відношенню»: «Стосовно місцевих умов він розробив систему обробітку ґрунту»; «Стосовно цього неподобства вже казали не раз». Проте не слід забувати й відомі слова "щодо", "про", приклади вживання яких наведено вище.

Відповідно до широко вживаних у російській художній і діловій мові слів "отсутствие", "отсутствующий", "присутствие", "присутствующий" і в українській мові є схожі слова "відсутність", "відсутній", "присутність", "присутній": «Ще з‑за дверей почув голосні розмови і веселі сміхи офіцерів, присутніх у залі» (І. Франко); «Треба записати всіх відсутніх на зборах» (із живих уст); «Злочинця допитано в присутності свідків» (із газетної хроніки).

Проте часто слова "відсутність", "відсутній" уживають навіть тоді, коли мовиться не про людей, а про речі: «За відсутністю достатніх доказів такі справи слід припиняти»; «На літеру В чомусь відсутні слова «вагання», «вагатися». Чи на своєму місці стоять у цих реченнях такі слова, чи, може, краще сказати по–українському «за браком достатніх доказів», «на літеру В чомусь бракує (нема) слова «вагання»? Певно, що краще. Українська художня література в своїх класичних і сучасних зразках користувалась саме такими словами: «Коли в тебе бракує того насіння, позич його» (О. Стороженко); «Брак досвіду до лиха приведе» (переклад М. Бажана); «Він добре знав, що в Нимидори нема грошей» (І. Нечуй–Левицький).

Якщо росіяни, кепкуючи з надуживання цими канцеляризмами, створили жартівливий вислів «отсутствие всякого присутствия», то ще менше підстав є в нас удаватись до них навіть у діловій мові, бо маємо, як видно, інші, потрібні для точного відтворення думки, слова, що поширюють наші мовні можливості.

Слово "відщепенець", не дуже вдало перекладене з російського "отщепенец" у творі О. Пушкіна («Хто не вважає їх за відщепенців роду людського?»), не тільки швидко поширилося в сучасній публіцистиці й подекуди в художній літературі, а навіть попало, на жаль, на перше місце в наші словники, відсунувши в них на друге – давнє українське слово "відступник".

Російське слово "отщепенец", яке має корінь "щеп", спільний із російськими словами "щепа", "щепка" (по–українському – "тріска"), означає людину, що відкололась від певного суспільного або ідейного гурту людей, мов тріска від цілого дерева.

В українській мові є теж слова з коренем "щеп" – "щепа" (по–російському "прививок"), "щеплення" ("прививка" – в садівничому й медичному значенні), а тому українець, що не знає гаразд російської мови, сприймає слово "відщепенець" як людину, що чи то обминає "щеплення", чи походить від нього.

Нема ніякої потреби творити нове слово, невдало перенісши його з російської мови в українську, коли є українські слова, що точно передають потрібне поняття: "відступник" («Май на увазі: відступникам немає вороття». – Леся Українка), "відступця" (Словник Б. Грінченка).

Слід завважити, що слова "відщепенець" ми не знайдемо ні в словнику нашої класики, ні в живій народній мові, ні в словниках Б. Грінченка й за редакцією А. Кримського; воно – явне непорозуміння, що випадково потрапило в наші періодичні й неперіодичні видання, часом збиваючи з пантелику масового читача.

«Володимирська гірка» – бачимо напис при вході на Володимирську гору в Києві; «З Володимирської гірки видно Поділ, Дніпро–Славутич з чудовими київськими пляжами й далекі задніпрянські простори», – читаємо в сучасному нарисі. Але чому там і там написано "гірка", а не "гора"? Невже вона – набагато менша за інші гори, що на них розкинулась наша українська столиця, – за Батиєву, Старокиївську, Щекавицьку? Ні, не менша, отож нема причини називати ії зменшеним іменником. В українській мові слово "гірка" має не так зменшене, як пестливе значення: «Пахло березовими бруньками, шуміла повідь та дзюрчали струмочки з кожної гірки» (Марко Вовчок). Узвишшя, менші за гору, звуться по–українському "горб" («Вирубала дрючок та стала на горбі». – Казка), "пагорбок", "пагорб", "пагорок"(«По зелених пагорбках паслися вівці». – П. Панч). Високі Дніпрові схили здавна звуться на Україні горами:

Якби взять

всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

Тоді оставсь би сиротою

З святими горами Дніпро.

Т. Шевченко

Називав горою І. Нечуй–Левицький у своїх творах Володимирову гору, та й у народі кажуть: «Як зійдете від Лаври на Хрещатик, то побачите Володимирову гору». Тим‑то треба вважати, що слушно написано в книжці «Київ. Провідник»: «Володимирова гора».

«Цей горе–вчений мав зухвалість заперечувати досягнення справжніх учених і вихваляв свої горе–досягнення», – читаємо в репортерській замітці. Нас дивує, що автор двічі вдається до однакової частини складених слів: «горе–вчений» і «горе–досягнення». Невже в українській мові нема інших слів, щоб уникнути цього повторення? Ні, вони є, але, мабуть, автор не знає їх. Замість «горе–вчений» можна сказати: "біда, а не вчений", замість «горе–досягиення» – "лихо, а не досягнення". У народній мові є дуже поширений вислів "попсуй–майстер": «Цього попсуй–майстра тільки гукни – відразу переведе леміш на швайку, а з швайки зробить пшик» (із живих уст). Замість вислову «горе–музикант» у народі воліють казати "цигикач" («Хіба Войтенко вміє на скрипці грати? Тільки цигикає. То цигикач, а не музика». – З живих уст), "цигикало".

Замість «горе–богатир» Російсько–український словник за редакцією А. Кримського пропонував іронічний вислів "ґанджа–андибер" від імені героя історичної думи Хвеська Ґанджі–Андибера. Що ж – і такий вислів може знадобитися в творі відповідного жанру.

А взагалі не слід користуватись одним висловом, коли є їх кілька, та ще, до того, таких соковитих, як ті, що наведено вище. Учімося в народу образності вислову! Це в народній пісні чуємо: «Ой лихо не Петрусь – лице біле, чорний вус».

Читаємо в газеті: «Ми лікували його в госпіталі, допомагали, як могли» – й виникає питання, для чого давнє українське слово "шпиталь", що й досі живе в народі, замінено словом "госпіталь"? Адже це слово є в наших Українсько–російському й тритомному Російсько–українському словниках. Щоправда, стоїть воно там під рубрикою розмовного слова, цебто такого, що трапляється тільки в розмові, а не в літературі, але це не зовсім відповідає істині. У VI томі Українсько–російського словника до слова "шпиталь" наведено такий ілюстративний матеріал: «Треба рятуватися, спочити, полежать у шпиталі або санаторії, а нема за що» (М. Коцюбинський); «У першому ж бою його легко поранило в руку, і він два тижні пробув у шпиталі» (О. Донченко); «Тільки другого дня очуняли погромлені. Братерство забрало їх до шпиталю, одягло, нагодувало» (З. Тулуб). До відповідного прикметника "шпитальний" цей словник дає ще ілюстративний матеріал із класичної й сучасної української літератури: «Ся жінка вміє бути не раз веселою, як тьотя Саша, і підтримує в домі зовсім не шпитальний настрій» (Леся Українка); «Шпитальні вартові незабаром помітили групу людей» (О. Гончар). Із цих прикладів бачимо, що слово "шпиталь" і похідний прикметник "шпитальний" є не тільки розмовні, а й літературні, якими послуговувались не лише класики, а й сучасні письменники. У народній мові, куди це слово прийшло чи не з козацьких іще часів ("Трахтемирівський шпиталь для покалічених і старих запорожців"), його знають більше в значенні притулку для старих і калік («Про тебе і в шпиталях шепчуть». – М. Номис), у літературі це слово вживають більше в розумінні військової лікарні. Слово "шпиталь" зафіксував у своєму словнику, складеному ще в першій половині ХІХ ст., П. Білецький–Носенко. Воно – не суто українського походження, а з німецького "Spital". Як і багато інших слів типу "цибуля", "цегла", "друкарня", котрі наша мова, взявши з німецької, згодом освоїла цілком. Але чим слово "шпиталь" є гірше від "госпіталь", яке теж прийшло з французької "l'hopitale" у російську мову, а відтіля й до нас? Принаймні за словом "шпиталь" є давня народна й літературна традиція.