Як ми говоримо - Страница 61

Там, де мовиться про обов'язок щось зробити, треба ставити бути повинним: «Весною на економії пан роздав на кожну хату по двадцять качиних яєць, а восени кожна молодиця повинна була принести на економію двадцять качок» (І. Нечуй–Левицький); «Слово, моя ти єдиная зброя, ми не повинні загинуть обоє!» (Леся Українка). А коли говориться про крайню потребу щось зробити, іноді навіть усупереч бажанню, тоді до речі буде дієслово мусити: «За лихими ворогами мушу покидати» (народна пісня); «Я мушу тепер сказати все так, як воно було насправді» (з живих уст).

Проте не слід забувати й таких висловів у нашій мові: мусить бути, що означає «мабуть», «імовірно» («Іде шляхом молодиця, мусить бути, з прощі». – Т. Шевченко), не мусити, тобто «не мати змоги»; «не могти» («Полюбила козаченька, не мушу забути». – Народна пісня).

Ми часто надуживаємо в своїх статтях і рецензіях, а інколи й у художніх творах прикметником подібний: «Я – не проти подібної літератури»; «На подібну літературу є попит», – заявляють критики; не відстає від них і белетрист: «Проект передано на запровадження всім заводам, де є подібні гази». Невже автори не помічають, що через цей прикметник, синонімом якого є схожий, фрази набули зовсім протилежного змісту? Важко уявити собі критика, що стояв би за схожу, чи пак подібну, а не ориґінальну літературу. Навряд чи є попит і в читачів на таку літературу. Не збагнеш відразу, про які подібні гази мовиться в романі. Чи не краще й легше для сприймання було б написати: «Я – не проти такої літератури»; «На таку літературу є попит»; «Проект передано на запровадження всім заводам, де є такі гази»?

Щоправда, в нашій класичній літературі траплялись випадки, коли прикметника подібний уживали замість займенника такий: «І наче в такт природі серце моє стрепенулось од бажання подібної ж гармонії в природі» (М. Коцюбинський). Але ці письменники не уникали й займенника такий, коли мовилось не про подібність: «Року 1892 я почав службу в Одеській філоксерній комісії до 1895 р., коли я перейшов на таку ж посаду у Крим, проживав у Бесарабії» (М. Коцюбинський).

Чи не слід порядком уточнення семантики залишити для прикметника подібний тільки його синонім схожий? Це якоюсь мірою дисциплінувало б багатьох наших авторів у роботі над твором і допомогло б читачеві правильно розуміти написане.

Якось мені випало переглядати закордонний фільм в українському перекладі. Переклад був загалом непоганий, тільки подеколи різало слух недоречне вживання слова випадок у різних фразеологічних конструкціях: «Після того, що сталось, я ні в якому випадку до вас не прийду» або «Як собі хочете, а я в усякому випадку на це своєї згоди не даю». Звичайне чуття мови мало б порадити перекладачеві, що треба сказати: «ні в якому разі до вас не прийду», «Я в усякому разі на це своєї згоди не даю», – але виявляється, що на брак такого чуття слабують часом і наші журналісти. Ось фраза з одної газетної статті: «В усякому випадку з минулого року в країні скасовані закони, що стояли на заваді порнографії». Поминаючи те, що правильно було б написати «скасовано закони», ми відчуваємо, що й тут слово випадок стоїть не на своєму місці й треба було б висловитись: «У всякому разі, з минулого року…», тимчасом як у дальшій фразі з цієї статті слово випадок стоїть до речі: «Такого випадку ще не траплялось там». А що спантеличило перекладача й журналіста? Чи не російське слово случай, яке стояло б у кожній із цих фраз, якби їх перекласти по–російському? Це слово має аж три українські відповідники: випадок, нагода й раз, і коли та як ними користуватись – завдає клопоту, виходить, не тільки перекладачам.

Візьмімо три речення: «Дід пристав до загальної розмови й розповів кілька кумедних випадків із свого життя» (П. Вершигора); «В кожному разі я прохав би Вас прислати для коректи дальші аркуші того видання» (М. Коцюбинський); «Жінка ніде не розлучалася з ґвинтівкою, але нагоди стріляти їй не траплялося» (М. Шеремет). У цих фразах теж стояло б слово случай, якби їх перекласти російською мовою, але чи можна було б його українські відповідники ставити тут довільно? Якщо в третій фразі можна замість слова нагода поставити випадок, дещо при цьому втрачаючи щодо нюансу вислову, то в перших двох фразах ніякі інші слова замість випадок і раз не підійшли б, через те що між ними є певна значеннєва різниця. Слово випадок означає «конкретна подія в минулому, теперішньому чи майбутньому», тимчасом як вислів у кожному разі, в усякому разі каже не стільки про подію, скільки про можливість якихось подій; слово нагода вбирає в себе поняття обставин, що спричиняють певну подію.

Щоб виразніше побачити різницю між словами випадок і раз, дамо два такі приклади: «У цьому незвичайному випадку я вчинив би інакше» (бо тут мовиться про конкретну подію), але – «У такому разі я вчиню інакше» (бо конкретності події, як то було в попередньому реченні, вже не відчувається).

Зрідка трапляється, що слова випадок і раз виступають у реченні як синоніми: можна сказати «на випадок смерті» – «в разі смерті», «на випадок потреби» – «в разі потреби».

З цього випливає, що не слід безоглядно вдаватись до слова випадок, але воднораз треба й обачно послугуватися словом раз, яке також уживається в кількісному значенні («Раз мати породила, раз і помирати». – Прислів'я) та в значенні прислівника («Раз якось Остапові не спалося». – М. Коцюбинський) і сполучника («А раз буде своя збройна сила, то ми повинні мати й своїх – командирів». – П. Панч).

В одному художньому творі я прочитав: «Гоппе і його лакузи із шкіри вилузувалися, намагаючись збільшити вуглевидобуток». Таких випадків, коли «вилузуються», лізуть, пнуться, рвуться чомусь зі шкіри, а не зі шкури, трапляється чимало – їх можна побачити на сторінках наших книжок і на газетних шпальтах. У чому причина? Чи не думають автори, що шкіра – більш українське слово, ніж шкура?

В українській мові є слова шкіра й шкура, до того ж слово шкура значно частіше вживається в народному мовленні, а з нього в широкому значенні проходить і в літературу, наприклад: «У нас тепло, як сядеш на сонці, то шкура злазить з лиця, так пече» (М. Коцюбинський). Проте в сучасній українській літературній мові розрізняють ці два слова, надаючи кожному з них певного значення: шкіра – «зовнішнє покриття тіла», а шкура – «покриття з шерстю або вовною», а також у фразеологічних висловах на зразок: «Так обріс тілом, що аж із шкури преться» (О. Кониський). Отож, у науковій термінології – медичній, ботанічній тощо – буде шкіра, шкірка, шкірний («шкірні або нашкірні хвороби». – Російсько–український словник АН УРСР 1968 р.); якщо йдеться про тварин, слід писати й казати – шкура («З одного вола двох шкур не деруть». – Прислів'я; «Дужі кожум'яки… м'яли своїми міцними руками волові шкури». – О. Довженко).

Отже, «залити сала за шкуру», «бути в овечій шкурі», «лізти (вилазити, пнутися) зі шкури», «вбиратися в шкуру» тощо.

Коли в одному художньому творі я прочитав фразу «Цілу ніч його переслідували всякі жахи», я відчув ніяковість, подібну до тої, що зазнає росіянин, коли хтось серйозно каже по–російському не люди, а человеки. Є слова, що їх здавна повелося вживати тільки в однині; до них належать переважно ті, які позначають людські емоції: любов, кохання, тугу, сум, смуток тощо. Не кажем–бо: «Він визначався любовами до багатьох людей» або «Нас охопили великі суми». Виняток становить хіба що іменник страх, бо в Марка Вовчка знаходимо: «Не нагадуй про страхи: поминулися вони».

Слово жах означає «надзвичайний страх»: «Тоді латинців жах напав: утратили і дух, і силу, побігли, хто куди попав» (І. Котляревський); «Обгорнений невимовним жахом, утикає хлопець голову під подушку» (М. Коцюбинський).