Як ми говоримо - Страница 17

Навряд чи є потреба в такому нетривкому правилі, що вносить плутанину, тим більше, що воно суперечить нашій мовній традиції: Т. Шевченко називав і кавказьких горян лицарями – «І вам слава, сині гори, кригою окуті, і вам, лицарі великі, богом не забуті»; не вагалась і Леся Українка послуговуватися цим словом, пишучи про шотландців: «Шотландське лицарство усе пішло служити в англійському війську».

З цього можна зробити висновок: краще скрізь, у всіх випадках, користуватись тільки давнім українським словом "лицар", що прийшло в нашу літературу з уст народу.

Дехто помилково думає, що різниця між словами "ріка" й "річка" полягає в розмірі позначуваних об'єктів: велика зватиметься рікою, мала – річкою. Насправді це не так. Українським відповідником до російського слова "река" є "річка": «Під горою лисніла, як блакитна емаль, широка річка» (П. Панч). Від цього іменника походить і прикметник "річковий": «Слобода наша над самою лукою річковою на п'яти горах стоїть крейдяних» (Марко Вовчок).

Маленька річка називається "невелика (невеличка) річка" («Тече річка невеличка з вишневого саду». – Народна пісня), "річенька", "річечка" («Ой річенько, голубонько! Як хвилечки твої, пробігли дні щасливії і радощі мої!» – Л. Глібов).

А коли треба казати слово "ріка"? Це слово, вживане зрідка в українській мові, лишається для врочистого стилю, коли хочуть висловити своє піднесення або передати тон поважності чи статечності, як це бачимо в перекладі М. Зерова з Овідія: «Ріки текли молоком, струменіли скрізь нектаром ріки», – або в романі Григорія Тютюнника: «…воїн потер рукою щемлячі очі над тихою пустельною рікою».

«Хлопчик уже втратив свідомість», – читаємо в газеті і, якщо негаразд знаємо російську мову та її вислів "потерять сознание", то не відразу збагнемо, про що тут і до чого. Адже українське слово "свідомість" – це не стільки «здатність людини орієнтуватися в довколишній дійсності», скільки «відчуття своєї належності до інших людей та обов'язку перед ними». Тому й кажемо: "класова, національна, громадянська свідомість", "свідомість синівського обов'язку" тощо. Із тексту наведеної на початку фрази видно, що наляканий хлопчик знепритомнів чи зомлів або вмлів, то так і треба було написати. На жаль, ця помилка не є винятком, бо раз у раз натрапляємо на такі чудернацькі вислови, як: «Через годину потерпілий повернувся до свідомості» – Таких висловів ми не знайдемо ні в нашій класиці, ні в фольклорі, ні в сучасній народній мові. Це – груба калька, створена без усякої на те потреби.

Стан людини, коли вона реагує на довколишню дійсність, зветься по–українському "притомність" («Білі стіни будинку вертають мені притомність». – М. Коцюбинський). Є близькі до цього іменника прикметник "притомний" («Притомна була, поки і вмерла». – М. Номис) і дієслова "притомніти", "опритомніти" («Він приходив до пам'яті не зразу, а поступово – неначе був у зомлінні і тепер притомнів» – Ю. Смолич; «Поранений Богун опритомнів і намагався звести голову». – Я. Качура).

Є ще слово "тяма", що поміж іншими має також значення «притомність»: «Мені сказали, що я пролежав без тями два тижні» (І. Франко); «Обличчя людей із хутора були бліді й перелякані: вони тільки тепер прийшли до тями й важко думали над тим, що зопалу вчинили» (П. Панч).

До вислову "бути непритомним" є паралель "бути (лежати) без пам'яті": «Іцик лежав без пам'яті» (І. Франко). Так само до слів "притомніти", "опритомніти", "прийти до тями" є паралель "прийти до пам'яті": «Тоді Олеся як до пам'яті прийшла» (Марко Вовчок), "очуняти": «Сава Андрійович очунює» (О. Довженко), "очунятися": «Знаю, що як очунялася я, то лежала на дощі кров'ю підлита» (Панас Мирний), "очуматися": «Очумався я від того, що дзюрчала вода» (Ю. Яновський), "очутитися": «Нарешті Кобзар очутився» (С. Журахович).

Значення «допомогти непритомному» передається висловами: "приводити до пам'яті" («Коли його привели до пам'яті, він був блідий, мов труп». – І. Франко), "приводити до притомності" («Скількись шклянок холодної води, висипаної йому на голову, привели його до притомності». – А. Кримський), "очутити" «Це очутило трохи Корнія; він підвівся і махнув рукою», – Б. Грінченко), "опритомнювати", "опритомнити" («Панно Федоренко!..» – Великий пан вимовив це слово, ніби згори опритомнював її». – О. Кобилянська),

У нашій мові є чималий арсенал різноманітних засобів, щоб передати потрібне нам поняття, а через незнання багатства своєї мови вдаємось до творення штучних слів і висловів, у яких нема жодної потреби!

Іменник "слово" в орудному відмінку чи в називному з числівником один або без нього – раз у раз трапляється в живій мові й на письмі, де він виконує граматичну функцію вставного слова: «Тепер у нас і Лора почала учитись, одним словом, ціла школа!» (Леся Українка); («Словом, Тверський бульвар, вісімнадцять – то була наша справжня альма–матер у час війни» (Ю. Смолич); «Одно слово, електрика міцно ввійшла в побут селян, і вони користуються нею на всі сто» («Радянська Україна»).

Отже, маємо аж три варіанти вставного слова, де кожний із них означає те саме, що й інші, тому хоч–не–хоч виникає питання: якому з них дати перевагу або, обравши один, відмовитись від інших?

Чи не найхарактернішим із них, із погляду популярності в народному мовленні, є вислів одно слово? Мабуть, що так, бо саме його звичайно чуємо з живих уст, приміром: «Одно слово, як то кажуть, коли не коваль, то й рук не погань!» Саме словом, механічно перенесено з російської на український ґрунт, і навряд чи є потреба послугуватись ним, коли є змога брати потрібне з українських народних джерел.

Дехто вважає, що слова "справа" й "діло" – тотожні, тому, мовляв, байдуже, якого з них ужити; декому так сподобалося слово справа, що викинув з ужитку слово "діло": «Він знається на своїй справі», «Він – майстер своєї справи».

Справді, бувають випадки, коли ці два слова – тотожні, наприклад, можна сказати: «Я прийшов до вас у такій справі»; «Я прийшов до вас із таким ділом» або «Я покінчив у комунвідділі з своєю справою (зі своїм ділом)». Але в перших двох фразах треба було сказати: «знається на своєму ділі», «майстер свого діла», – бо під словом справа розуміють сукупність планів і намірів здійснити чи виконати щось: «За добру справу варто добре постояти» (прислів'я); «… він робить справу величезної державної ваги…» (Григорій Тютюнник); «За всякими справами ви нічого не пишете про себе» (М. Коцюбинський). Під словом діло звичайно розуміємо якусь роботу, працю: «Діло в неї наче горіло в руках» (І. Нечуй–Левицький); «Діла незабутні дідів наших» (Т. Шевченко); «І діла не зробить, і час ізгайнує» (з живих уст).

Візьмімо ще таку фразу з нашої преси: «Святослав Ольгович був на престолі лише два тижні. А ось Святослав Всеволодович – це вже інша справа. Його княжіння тривало 14 років». Тут теж слово справа стоїть не до ладу, бо йдеться не про сукупність якихось планів чи намірів, а про тривалість перебування на престолі двох князів, отож, треба було написати: «А ось Святослав Всеволодович – це вже інша річ…» Негаразд надруковано в одній районній газеті: «Справа в тім, що так виконувати роботу не можна», – бо тут слід було висловитись так: «Річ у тім, що так…»

Слово "річ", як відповідник до російського "дело", ми часто бачимо в нашій класиці («Давня ця річ: мабуть, літ сорок тому буде». – О. Кониський), в фольклорі «Лицарська річ – у бої полягти». – Приповідка), в сучасній українській ориґінальній і перекладній літературі.