Я знаю, що ти знаeш, що я знаю - Страница 30

серед яких найгоноровiшим був спадкоємець «ювелiрного короля» Альфред Шульце.

Його предки, що походили вiд пруських королiв, зокрема (про це я чула сто разiв на день!) вiд

Фридриха Великого, оселились тут тисяча сiмсот п'ятдесятого року, мої були з гуситiв, що в цей же

час втекли з Богемiї, заснувавши тут колонiю ткачiв та прядильникiв – Нововес, що означало «Нове

село» – цiлком по-слов'янськи. Отже, виходить, що я народилася i кiлька рокiв прожила в Нововесi, а

вже з тисяча дев'ятсот тридцять восьмого довелося добряче поламати язика, запам'ятовуючи нову

назву: Бабельсберг.

На початку вiйни Альфред переконував мою родину перебратися до Швейцарiї, в основному, через

мене. Але те дiвча вирiшило боротися до кiнця i вiйну (дурне!) сприйняло, як порятунок вiд

ненависного шлюбу.

Варто сказати, що попри янголоподiбну зовнiшнiсть, те дiвча мало сталевий стрижень всерединi.

Вiн i допомiг вистояти, коли я в одну мить втратила батькiв – їх вбило бомбою посерединi Ткацької

площi – навiть ховати не було що. А я залишилась у напiвзруйнованому маєтку – в найдальшiй кiмнатi

другого поверху, за кришкою розбитого роялю, без їжi i води...

...Мене накрило тiнню. Я ще бiльше втисла обличчя в колiна. Але потилицею, по-звiрячому,

вiдчула, як до мене тягнеться рука.

Голос:

– He, Junge, lebst du noch?∗

Ламана нiмецька мова...

Потiм вiн вiдсмикнув руку:

– Чорт!!! Вiн ще й кусається!

Кiлька секунд я дивилась, як вiн потирає руку. Потiм вона, ця рука, знову посунулась в щiлину i

мiцно вхопила мене за вухо, витягла на свiтло. Кришка роялю з гуркотом скотилась на пiдлогу.

Знизу долiтали стривоженi голоси. Вiн обернувся до дверей i щось крикнув. Щось заспокiйливе.

Потiм, усе ще тримаючи мене за вухо, пiдвiв до вiкна, поставив проти свiтла. Вiдпустив. Вiдступив на

крок. Я чекала. Вiн був зовсiм молодий. Посмiхався. Зараз вiн має розстiбнути кобуру. Або – штани.

 Агов, хлопче, ти живий? – нім.

Або спочатку – штани, а згодом – кобуру. Потiм все скiнчиться. Але вiн стояв i мовчки розглядав

мене. Потiм сталося диво.

Вiн тихо промовив: «Лореляй...» i прочитав кiлька рядкiв з Гете – тою ж ламаною нiмецькою. Я

виправила його – терпiти не можу, коли перекручують поетичнi рядки! Нехай тепер стрiляє – останнє

слово буде за мною! I – не найгiрше – з самого Гете. Вiн сказав: «Данке...».

Знизу знов гукнули. Вiн знову заспокiйливо вiдгукнувся i притис палець до вуст. Закурив,

оглядаючи стiни, на однiй лишився наш родинний портрет, я – посерединi. Вiн довго переводив

погляд з мене на ту дiвчину, що стояла в оточеннi батькiв. Потiм ще раз притис палець до вуст i

вийшов, мiцно причинивши за собою дверi.

Я вирiшила не ховатися. Знайшла довгий патичок вiд нiжки роялю, його кiнець був гострим, мов

нiж. Затисла його в руцi. Кому призначалась ця зброя – не знаю, але вирiшила боротись. Отже,

стрижень в менi засiв мiцно. Я не здамся!..

...Зламався цей стрижень лише тодi, коли Альфред, чистий i ситий, в новенькiй вiйськовiй формi

союзної армiї, приїхав по мене в наш район i вивiз звiдти, як свою «загублену дружину». Таке воно,

життя. Але до того...

До того було кiлька днiв, уже не скажу, скiльки саме, якi замiнили собою всi наступнi. Усi. Аж до

сьогоднi. I якби не Марiя фон Шульце, а iже з нею Юстина, котру я нiколи не бачила, то вважала б, що

досi марю наяву...

...Весь день просидiла на зламаному крiслi, склавши бруднi руки на колiнах далеко вiд вiкна, але,

витягнувши шию, бачила, що на вулицi i подвiр'ї кипить життя початку миру. Там снували солдати –

розслабленi, галасливi, займалися буденними справами, весело перегукувались. А крiзь запах пороху i

мiазмiв, що доносилися зi зруйнованих будинкiв, пробивався ледь чутний аромат бузку, а ще –

мильної води, в якій жiнки прали їхнi гiмнастерки.

Вiн прийшов увечерi з полумиском кашi, посеред якої спливав золотом шмат масла. Поставив менi

на колiна. Сiв навпроти i спостерiгав, як я їм. Я намагалась не поспiшати – в менi ще було достатньо

гонору аби не виказати свого страху i нестримного вiдчуття голоду. Була вже нiч, коли вiн поставив

кришку роялю на мiсце i жестом показав менi, що треба сховатись. Я залiзла у сховок. За кiлька

хвилин сюди увiйшов солдат з ночвами, наповненими теплою водою.

За ним йшла Матильда – наша сусiдка, вона несла рушник. Коротка розмова, смiх. Вiн стягнув

гiмнастерку, певно, збирався митись.

– Пан спатиме тут? – запитала Матильда.

Вiн щось вiдповiв своєю мовою.

– Тут повно щурiв, – сказала Матильда.

Ще якийсь рух – i все стихло. Я почула, як вiн зачиняє дверi. Почула, як вiдсувається кришка

роялю. Вiн пiдпер її табуреткою, зробивши щось на зразок ширми i поставив ночви, кивнув менi i

вiдiйшов до вiкна, вiдвернувся, закурив.

Я давно не бачила теплої води. Занурила в неї руки. Потiм менi стало байдуже, що вiн замислив –

почала митися, соромлячись того, що вода в ночвах поволi стає брудною.

Вiн стояв, не обертаючись, i курив цигарку за цигаркою. Потiм розстелив на канапi свою шинель.

Кивнув менi – «лягай». Канапа була вузька. Пiд нею я сховала свiй патичок. Я лягла i одразу заснула...

...Який у мене iнтерес, крiм звичайної цiкавостi, до цих, таких рiзних i водночас однакових людей?

Вiн, цей секрет, схований пiд оксамитовою обшивкою моєї старої скриньки. В нiй я зберiгаю рiзнi

давнi i дорогi серцю дрiбнички – скалку свого першого срiбного люстерка, рожеву стрiчку, що давно

втратила свiй колiр, лист зi шпиталю вiд батька, який надiйшов пiзнiше, нiж вiн сам повернувся

додому калiкою, обручку матерi, за яку вимiняла склянку молока у Матильди i яку менi наступного ж

дня повернув ТОЙ чоловiк. Це позачасове смiття нiкому не цiкаве, тому i зберiгається так довго.

Якось Альфред подарував менi iншу скриньку – зi срiбною iнкрустацiєю, я користувалася нею, а

цю сховала в шафу, щоб не загубилася. Вона супроводжувала мене у всiх життєвих пертурбацiях. Пiд

затертою оксамитовою обшивкою, якщо обережно пiдчепити її нiгтем, лежить жовтий клаптик

цупкого паперу – вiдiрваний клаптик вiд пачки трофейних цигарок. Вiн рясно списаний чорнильним

олiвцем. Цей папiрець писав ТОЙ чоловiк перед тим, як його поставили до стiнки. Стiнки мого

будинку, якраз пiд моїм вiкном. А папiрець кинув менi в подiл сукнi той самий офiцер, через котрого i

трапилося те лихо. Нiс у нього був розбитий, а пiд обома очима синiли кола вiд прямого удару в

обличчя. Якби не цей удар, не було б нiякого розстрiлу.

...Я осмiлiла i почала спускатися вниз на подвiр'я. Ходила помiж чужих людей, до яких у мене не

було ненавистi. Старий Пауль, чоловiк Матильди, сказав, що ми самi виннi i тепер маємо все починати

спочатку. Тодi я вже була пiд захистом ЙОГО пильного погляду, вiдчувала, що страху бiльше немає,

що вiн захистить мене. Так i сталося, коли офiцер пiдстерiг мене в клунi. Накинувся, обдаючи запахом

тютюну i шнапсу, але нiчого не встиг. Зчинилася бiйка. Збiглося купа народу. Мого захисника повели

до стайнi i заперли там на нiч. Офiцер негайно кудись поїхав. Солдати дивились на мене спiвчутливо.

Я нiчого не розумiла. Нiчого... Крiм того, що можу втратити його. Вранцi офiцер повернувся i помахав

перед носом вартових якимось папiрцем. А потiм вивiв його зi стайнi i поставив до тої стiни.

...Я весь день просидiла бiля тiла, намагаючись прибрати з обличчя липке волосся, щоб воно не

лiзло йому в очi. Вiн лежав, мов живий. Менi дозволили поховати його на нашому кладовищi. Це ще

одна причина, чому я повернулася сюди, в свiй Нововес...

Офiцер, котрий пiсля цього випадку втратив до мене iнтерес, просто кинув менi записку,

промовивши поганою нiмецькою: «Вiтання з того свiту!» – i розсмiявшись, швидко пiшов геть, нiби