Я знаю, що ти знаeш, що я знаю - Страница 28

Дозвольте провести вас до номера.

Але той дивився на нього тверезим i досить лукавим поглядом, нiби пляшка вiски була ще повна.

– Боїтесь смертi? – несподiвано запитав вiн.

– Тобто? – не зрозумiв Макс.

– Художник, як ви кажете, або будь-який митець проживає тисячi життiв через те, що хоче

перемогти смерть. I взагалi, творчiсть – це боротьба зi страхом смертi. Так писав Бердяєв.

– Ви читали Бердяєва? – ледь не скрикнув Макс, вiдчуваючи, що сьогоднiшнiй довгий день ще не

закiнчився.

– Домовимось, хлопче, розмовляти без вигукiв, – сказав Ерiх. – Не люблю екзальтованостi. А щодо

творчостi – це кара. Нею займаються самогубцi. Самогубець пише в своєму життi одного листа –

передсмертного, а художник кожну роботу пише, як прощання. Витримати таке може далеко не

кожний. Тiльки патологiчно хвора людина.

– Але й щаслива... – якомога спокiйнiше додав Макс.

– О, звiдки вам це вiдомо?

Макс знизав плечима. Вiн не хотiв говорити, йому краще було послухати. I вiн слухав.

– Так, щаслива. Адже має в собi магiчну силу давати життя вигаданiй реальностi. Надзавдання

кожного справжнього митця – довести читача чи глядача до незручностi вiд упiзнавання себе в книзi,

на полотнi чи на екранi. Чи бувало у вас таке вiдчуття, що дивитися на екран або читати книжку стає

нестерпно, незручно, нiби автор виставив напозiр твою сутнiсть без твоєї на те згоди. Бiльше того – не

знаючи тебе особисто. Ось це i є диво! Влучення в больову точку. Мистецтво знаходити її, складнiше

за мистецтво голкотерапiї: там усi точки позначенi, тут – колеш у темрявi. Але коли влучаєш – це

найбiльше щастя. I... метод лiкування також...

Не питаючи дозволу, Макс налив собi чарку i випив залпом пiд веселий смiх Ерiха. Налив другу.

Вiдчув, як його голову охоплює вогонь. За два роки iснування тут вiн уперше чув те, що хотiв почути,

– розмови про творчiсть, про цей вогонь, що зараз пропiкав його мозок. Вiн боявся, що Ерiх знову

захропе i нитка цiєї розмови, яка ледь-ледь намiтилась i висiла в повiтрi, мов павутинка, обiрветься.

Але Ерiх продовжував говорити. I знову так, нiби звертався до стелi або, як часом говорять самотнi чи

надто самодостатнi люди, не думаючи про те, слухають їх чи нi. Макс слухав. Втiм ситуацiя

нагадувала йому оповiдання Чехова, в якому кучер Iона розмовляє зi своїм конем. Вiн i сам багато

разiв говорив до себе так, як той кучер, мрiючи побачити навпроти хоча б одну пару зацiкавлених очей

– нехай навiть це будуть добрi очi коня...

– Менi завжди, вiд самої юностi, хотiлося знайти в людях якiсь спiльнi точки, влучивши в якi,

можна зробити всiх кращими – всiх i одночасно! Але за дитячою нерозумнiстю, вважав, що це можуть

робити лiкарi чи генетики. Навiть вступив до медичного коледжу i в «анатомцi» намагався розгледiти,

де є тi спiльнi точки, а бачив лише вивернутi нутрощi – однаковi у всiх. I це було тим, що врiвнювало

людей фiзiологiчно – i жебрака, i багатiя. Це було забавно. Але не те, чого я шукав. Я бачив, що на

масових дiйствах люди дiйсно перетворюються на один органiзм. Скажiмо, на футбольному матчi або

коли спостерiгають за стратою, або в чергах. Але i вiд того вiяло не тими високими пристрастями, якi я

мрiяв розпалити довкола. Я шукав не там. I досить довго – аж до шiстнадцяти рокiв! Не смiйтесь, ви

ще зрозумiєте, що життя коротке i визначатися в ньому треба швидко. З реакцiєю бiйця, в якого летить

куля.

– Я знаю... – промовив Макс.

Вiн i сам народився з олiвцем у руках. Скiльки себе пам'ятав – олiвець i крихiтний синiй нотатник

були його кращими iграшками з того часу, як навчився читати i писати. А навчився досить рано. I

занотовував всi свої дитячi спостереження. Згодом цих нотатникiв i щоденникiв накопичилось стiльки,

що довелося пакувати їх в окремi ящики i складати на шафi. Вiн не думав, що це може вилитись в

якусь професiю, адже тодi ще не знав, що такi професiї iснують. Але потiм так само, як нинi говорив

його спiврозмовник, почав шукати виходу для того, що буквально розривало його зсередини – шалене

бажання висловитись i бути почутим. Ерiх кивнув йому, i в цьому кивку Макс почув: «Я знаю, що ти

знаєш – тому я тут...». Але, можливо, Максовi це лише здалося.

– У шiстнадцять я вперше i зовсiм випадково потрапив в Карнегi Холл у Нью- Йорку – батьки

зробили менi такий подарунок на рiздвянi свята. Там я вперше почув Carol Of The Bells...

– «Щедрик» Леонтовича... – мугикнув Макс i вiд звуку власного голосу, що вимовив знайомi слова,

солодка кулька перекотилася по пiднебiнню. А в головi залунало багатоголосся: «Щедрик, щедрик,

щедрiвочка, прилетiла ластiвочка...».

– Так, але у нас вона називається «Колядка дзвонiв» у перекладi чеха Пiтера Вiлгоускi. Я почув це

багатоголосся i увiйшов у транс. А отямившись побачив, що сотня людей довкола мене в тому ж станi.

Хотiлося плакати, бiгти, злетiти, тисячi картин поставали перед моїм внутрiшнiм зором. Тодi я

зрозумiв, що ця спiльна точка, цей таємничий важiль, що зрушує з мiсця закам'янiлi в буденностi душi,

виникає при зiткненнi зi справжнiм мистецтвом i дiє, мов гiпноз.

Скiльки разiв Макс i сам думав про цей вплив! Виходив з галерей чи залiв, мов п'яний, з шаленою

заздрiстю до тих, хто здатен знайти тi точки, про якi говорив Ерiх. Не помiтив, як вступив у те

вогнище, з якого немає вороття.

Ящики зiбрались у нього i тут, в Нiмеччинi, але тепер це були сценарiї i п'єси, написанi двома

мовами – так, про всяк випадок – рiдною i англiйською. Сьогоднi, пiсля перегляду фiльму, вiн

збирався спалити їх на задньому дворi фрау Шульце...

– Я все кинув, вступив до унiверситету Калiфорнiї у Лонг-Бiч i почав вивчати кiновиробництво, –

продовжував Ерiх. – Згодом перевiвся до кiноiнституту USC, але в основному пропадав на кiностудiї

«Universal» i почав знiмати аматорськi фiльми на шiстнадцятимiлiметрiвцi...

– Що?? – видихнув Макс.

Це було не запитання, не вигук. Це був хрип з самої середини легенiв, нiби в них всадили нiж, який

солодко i страшно прокрутився, вiдкриваючи, зламуючи грудну клiтину. I з них вийшло все повiтря. За

одну коротку мить в його пам'ятi зринув недбалий вiрш, написаний багато рокiв тому. Змiст його

полягав у трохи дивнiй позицiї, за яку його добряче поцькували в гуртку «Юних лiтераторiв», який вiн

тодi вiдвiдував: учень сам мусить знайти свого вчителя, а не навпаки. Мусить iти по слiду, мов пес,

хоч в яких би хащах були цi слiди – i не впустити миті пiзнавання. Бути наполегливим, навiть якщо

той учитель не буде до тебе приязним. Ця мить може спалахнути лише раз у життi, i ти маєш бути

терплячим. Iнакше слiди зникнуть, а ти залишишся сам зi своїм невикористаним шансом...

Макс задихнувся, дивлячись в обличчя Ерiха новим поглядом. Так, мабуть, Iона поглянув би на

свого коня, якби той сказав йому пару слiв по-людськи.

– Ми не познайомились? – Ерiх назвав своє прiзвище i, помiтивши реакцiю спiврозмовника, котрий

продовжував ковтати повiтря, мов риба, додав iз посмiшкою: – Я тут на запрошення студiї

«Бабельсберг» – як не крути, а маю бути на ювiлеї як почесний гiсть. Ну, тепер ви не вiдмовитесь

повечеряти зi мною? Взагалi-то, я не по цих справах, – вiн багатозначно обвiв рукою примiщення. –

Просто набуваю досвiду для нової стрiчки. Гадав, що ви менi в цьому допоможете. Але... – вiн

посмiхнувся. – Бачу, що i ви не по цих справах.

Макс судомно кивнув.

– Тодi нам залишається тiльки пити! – весело сказав Ерiх i наповнив чарки...

Фрау Шульце. Ковчег

У мене великий сентимент до українцiв. Зауважу: не до росiян, а саме до українцiв. Хоча багато хто