Я знаю, що ти знаeш, що я знаю - Страница 25

пивницi.

– Скоро сюди на ювiлей студiї має приїхати один мiй старий друзяка, – запевняв старий. –

Неабияка шишка! Я вас познайомлю. Вiн майже такий навiжений, як ти. Але вже ключик до нього

пiдбиратимеш сам – вiн може i послати...

Макс мало вiрив у хмiльнi бурмотiння приятеля i тому чудово розумiв, що тут лише перевалочний

пункт, прикидка власних сил, гартування волi i втiлення мети – навчитися долати труднощi. Але про

це нiхто не мусить знати! Нехай думають, що вiн – гей, коридорний, обслуга. Йому цiкаво влiзати в

будь-яку шкiру. Адже передусiм вiн – художник. Художник у тому розумiннi, в якому ним був

Тарковський чи Пазолiнi. На менше вiн не згоден.

Побачивши, що за Вiрою зачинилися дверi, Макс спустився до передпокою. Одягнув коротку

потерту шкiрянку, прихопив з полицi шлем, краги i вийшов до гаражу, де стояла його залiзна конячка.

На сьогоднi i завтра вiн взяв вихiднi. I навiть якщо б господар готелю йому вiдмовив, вiн би не

вагаючись звiльнився. Адже подiя, на яку вiн поспiшав, була важливою: на кiнофестиваль привезли

фiльм, до якого вiн кiлька рокiв тому написав сценарiй. Вiн i уявити собi не мiг, що таке може статись!

Одначе тиждень тому йому зателефонував з Києва Жека i, захлинаючись вiд слини (Макс добре

уявляв, як в запалi той, за давньою, ще шкiльною звичкою, за яку його й прозвали «Слинявий»,

заплював всю слухавку) повiдомив, що «нiбито» його колишнi роботодавцi з продакшн-студiї везуть

на фестиваль картину, що має таку саму назву, як i його сценарiй. То ж, вiрогiдно, це був той самий

фiльм. Жека був журналiстом i побожився, що судячи з вiтчизняних рецензiй, так воно i є.

– Старий, – кричав в слухавку товариш, – Ти повернешся сюди на конi! Я в цьому впевнений!

Хай там як, а iнформацiю треба перевiрити. Могли бути i збiги. Весь тиждень Макс нишпорив в

Iнтернетi, набираючи назву свого сценарiю. I щоразу не вiрив очам, читаючи короткi анотацiї до

фiльму. Але вiн точно пам'ятав, як розплатившись iз ним за роботу, продюсер печально повiдомив, що

проект закрито. Один бувалий режисер, його старший товариш, заспокоюючи, сказав, що таке зараз

трапляється часто i називається «вiдмиванням грошей»: хтось «замовляє кiно», платить певну суму

найманим виконавцям, а по завершеннi роботи закриває проект з рiзних «об'єктивних» причин i

бiльшiсть коштiв осiдає в його кишенi. Макс давно змирився з тим, що його робота пропала.

...Було ще дуже рано. Макс обережно викотив мотоцикл з подвiр'я i вирiшив дiйти з ним до рогу

вулицi. Вiн досi не поставив на мотор глушник i тому намагався не дратувати мешканцiв передмiстя. У

кiнцi вулицi помiтив Марину, котра квапилася на електричку. Гарна дiвка. Живе в цiй цукрово-

вершково-показово-зразковiй родинi, де всi вдають, нiби ось-ось отримають спадок вiд дiдуся-

мiльйонера.

Марина його не помiтила. Макс уже хотiв завести мотор, але ще на пiвхвилини пошкодував тишi.

Помiтив, як з-за рогу виїхало авто – остання марка «майбах-цепелiн» i дуже здивувався: у мiсцевих

таких автiвок не бачив. Розкiшне авто зупинилося бiля Марини. Дiвчина по-хазяйськи вiдчинила

дверцята. Ого, посмiхнувся Макс, то на вас, шановнi добродiї, напевно, чекає сюрприз! Мабуть,

знайшла дiвка багатенького спонсора.

Макс завiв мотор, порушуючи ранкову iдилiю. Об'їжджаючи помешкання фрау Шульце, кинув

оком на подвiр'я – помiтив, що до своєї дiлянки в палiсаднику вийшла закутана в чоловiче пальто

Соня. Сiла на лавку, пiдвела голову до яблунi, посмiхнулась своєю нетутешньою посмiшкою, яка так

подобалась йому. Взагалi, Соня привертала увагу бiльше, нiж iншi. Нагадувала тиху водну гладь, на

яку вилито мiльйони тонн нафти, що вкрила її щiльною плiвкою, пiд якою б'ються у мовчазному вiдчаї

зграї риб. Вiн кивнув Сонi i виїхав на трасу. Кiлька годин доведеться провести в дорозi. I це чудово.

...Берлiн дихнув в обличчя вологим вiтром, в якому вже вiдчувалася весна. Мотоцикл Макс

залишив на стоянцi в мотелi на в'їздi в мiсто i зайшов у метро. Дiстався до центру, де вiдбувався

кiнофестиваль.

Макс не любив Берлiн. Вiн здавався йому помпезним, порожнiм i надто хрестоматiйним. Час, коли

сюди стiкалися туристи, митцi i пiдприємцi з усiх континентiв, проминув разом iз захопленням вiд

падiння берлiнської стiни. Виклик, який це мiсто кинуло європейським столицям, не виправдався i

великий мегаполiс знову нiби заснув, пригнiчений кубiчною архiтектурою часiв Хоннекера. Хоча всi

пам'ятки iсторiї зберiгалися в аптечнiй стерильностi i педантичнiй досконалостi. Бунтарський дух i

мистецька екзотика були помiтнi хiба що в районi Кройцберг, де довкола Оранiєнштрассе купчилися

турецькi кнайпи, де досi є точки зустрiчi перестарiлих «неформалiв» – рокерiв i байкерiв i галереї

модерного андеграунду. Але все це теж здавалося Максовi штучним, вторинним, вiдбитком того

життя, якого вiн прагнув. Але не тут. Не тут...

Штовхаючись у черзi за квитком, найбiльше Макс не хотiв натрапити на знайомих, бо тодi

доведеться пояснювати свiй вiд'їзд з країни. Але сказати правду – ще рано, а зiзнатися, що розносиш

пiпiфакси по номерах – не солiдно.

Стiни кiнотеатру були завiшенi безлiччю яскравих афiш. Макс з хвилюванням знайшов перелiк

вiтчизняних фiльмiв. Не густо. Але «Друзки» там дiйсно були i до показу залишалося пiвгодини. Вiн

взяв квиток в останнiй ряд, вистоявши величезну чергу шанувальникiв кiно, i ще раз вiд душі

позаздрив країнi, в якiй кiнофестиваль прирiвнюється до подiй на кшталт «Євробачення» чи

чемпiонату свiту з футболу. Люди розкуповували квитки навiть на показ стрiчок країн третього свiту.

Можливо, хтось так пересиджував у залi кiлька годин, щоб потрапити на «свiтову прем'єру», а хтось

заходив погрiтись. Та хай там що, але всi чотири зали кiнотеатру були заповненi вщерть.

Серед глядачiв Макс помiтив добру частину мешканцiв колишнього Союзу. Було багато людей

похилого вiку, була молодь. Стовiдсоткове заповнення зали! Те, про що вiн мрiяв. Але не полишала

думка, чому його не повiдомили про цю визначну подiю, адже, вiд'їжджаючи, вiн лишив на студiї всi

контакти. Хоча, з iншого боку, мiркував Макс, вiн зник на два роки, а його текст є власнiстю компанiї.

А щодо того, як в його країнi ставляться до iнтелектуальної власностi, вiн не мав жодних iлюзiй. Отже,

вiн дивитиметься фiльм як звичайний глядач.

Макс пробрався на своє мiсце i, поки зал втихомирювався, розгорнув пакунок з подвiйним

чизбургером. Довга дорога за кермом давалася взнаки – руки тремтiли, в шлунку почалась революцiя,

яку треба було негайно вгамувати. Останнi крихти чизбургеру Макс дожовував у темрявi.

Залунала музика, пiшли титри. Своє прiзвище вiн побачив пiд чотирма iншими – одне з яких було

прiзвищем продюсера. Звичайнi речi. Трьох iнших вiн не знав...

Iсторiя, яка коштувала йому трьох мiсяцiв безперервної роботи, стосувалася доволi важкого

перiоду – часiв сталiнських репресiй, Другої свiтової вiйни та реабiлiтацiї полiтичних в'язнiв у

серединi 50-х. Цю тему йому пiдкинула знайома редакторка з кiностудiї – давня подруга матерi, котра

пiсля її смертi опiкувалася ним. Пiдкинула пiсля зборiв на студiї, де здiйнялася неабияка суперечка.

– Вони сказали: годi знiмати «мило»! – переповiла Анастасiя Павлiвна розмову «у верхах». – Народ

хоче серйозне душевне кiно. З переосмисленням iсторiї i долями людей – не вигаданими, а дiйсними.

Кiлька вечорiв вона переповiдала Максовi iсторiю своєї родини. Вiн так захопився, що в першу ж

нiч зробив лiтературний синопсис, через який все несподiвано й завертiлось.

Це була iсторiя кiлькох сiмей, що мешкають в одному будинку. На тлi буденного довоєнного життя

людей, розгорталася iсторiя країни, яку намагалися осягнути дiти-однолiтки з рiзних поверхiв