Я знаю, що ти знаeш, що я знаю - Страница 23

здибало!».

Тобто смак у нього є. I розум. I талант. Чому ж не мати при всiх цих достоїнствах – найкращого?

Мишка з Сонею випадково зустрiв у кiно. I пiдходити не збирався. Помiтив, що вони сiли за два

ряди попереду. Поглянув похапцем – з ким, цiкаво, зустрiчається цей мовчун, якого за вуха не

вiдтягнеш вiд книжок i пiдручникiв. А вже потiм, глянувши раз, аж доки не згасло свiтло, весь час

зиркав у той бiк, спостерiгаючи, як юна супутниця товариша закидає пасмо свiтлого волосся за вушко,

поправляє заколку в пухнастому волоссi або щось шепоче на вухо, повертаючись до нього витонченим

профiлем. Срiбна дiвчинка! Нiби зiткана з мiсячного свiтла. Йому навiть здалося, що у неї свiтяться

пальцi. I кiнчики маленьких вушок. I кожна волосинка вiдлунює тьмяним срiблом. Задихнувся. I...

розлютився: чому йому дiстаються лише «мартопляски», невже вiн не гідний мати поруч iз собою ось

таке мiсячне створiння? Чим вiн гiрший за Мишка?

Вирiшив це неодмiнно i негайно перевiрити. I пiшов у наступ. Одразу ж пiсля сеансу.

Пiдстерiг парочку бiля виходу, зробив здивоване обличчя: «Як, ви теж дивились цей фiльм?!» – i

повiв «ботанiкiв» до ресторану. Тодi вiн добре заробляв лагодженням технiки i на продажах

комп'ютерiв, яких тодi було обмаль. Звiсно, вони вiдмовлялись, але Олександр пообiцяв наступного

разу погуляти за їхнiй рахунок i, поскаржившись на самотнiсть, домiгся свого: компанiя опинилась у

«Сушi-барi».

Потiм все було просто: вiн навчав Соню їсти паличками. Вона смiялась, дозволяла годувати себе,

адже сама нiяк не могла пiдчепити рибнi рулетики, не знала, як вмочати їх в соус – i взагалi багато

чого не знала. Наприклад, як влаштовано Iнтернет, i вiн увесь вечiр був на конi, розповiдаючи тонкощi

побудови iнформацiйного простору. Михайло лише сопiв, соплi жував, «ботанiк». А Сашко то про

Австралiю, то про Iндiю. «А чи знаєте, Сонечко, що менi Саi Баба напророчив, коли я прочанином до

Iндiї ледь не пiшки ходив?..».

Соня називала його «на ви» i живо цiкавилась усiм, що вiн говорив, дотепно вiдповiдала, ставила

розумнi запитання. Але зовсiм не сприймала анi натякiв, анi жестiв, на якi одразу ж клюють досвiдченi

полювальницi на перспективного чоловiка. А Саня був перспективним. I вигадливим. I не таким

нудним, як Мишко. Уже не кажучи про те, що мав грошi, окреме помешкання з музичним центром,

вiдеосистемою, завжди носив костюм. I майже щодня мiняв краватки...

Але Соня виявилась твердим горiшком. Усе це не мало для неї значення. З гiднiстю королеви вона

приймала вiд нього розкiшнi букети троянд i кидалася до виходу пiсля перегляду улюбленого Феллiнi.

Словом, дитячий садок на галявинi!

А вiн божеволiв, казився, сердився, ревнував. Заманити простодушну Соню до лiжка стало його

iдеєю фiкс. Дiйшло до того, що вiн навiть був готовий спочатку повести її до РАГСу, все як у людей.

Соня вислизала з його рук, мов ртуть.

А потiм виникла iдея. Вона все i вирiшила на його користь.

Допомiг знайомий лiкар, колишнiй однокласник, Павло.

Одного дня вiн прийшов до Саниного помешкання з гiпсом i бинтами. Саня виставив пляшку.

Пiсля доброї чоловiчої вечiрки – з розмовами про цих дурних бабiв та надривними пiснями на

розладнанiй гiтарi, Павло наклав на Санину праву ногу гiпс – вiд ступнi i до кiнця стегна! Спочатку

думали загiпсувати i одну руку, але вирiшили не переборщити – руки Сашковi мають знадобитися.

Наступного дня Саня зателефонував Сонi i тихим голосом, в якому лунала мука i туга повiдомив,

що бiльше не буде їй набридати, що життя втратило сенс, що вiн тепер калiка i не зможе осипати її

квiтами, як ранiше. Перепросив. I, не вислухавши вiдповiдi, поклав слухавку.

Усе було за планом. Залишалося чекати. Недовго.

Соня примчала одразу. Вiн не помилився: твердий горiшок був твердим у всьому, в тому числi i в

дружбi.

А за кiлька тижнiв доглядання за «хворим», що включало в себе i всi тонкощi Саниної любовної

гри, вiддана Соня раз i назавжди вирiшила бути поруч з ним.

Саня перемiг, буквально видер її з ефемерної грядки, де жеврiли в своїй неземнiй нiжностi нiкчемнi

незабудки – i пересадив на велику грядку поруч iз морквою та редисом. I щойно вона там опинилася –

заспокоївся i зайнявся нагальнiшими справами.

...Тепер нiчого не вдiєш – мало того, що позбавив її звичного середовища, та ще й возить по

країнах, як валiзу без ручки: кинути шкода, тягти – стає дедалi важче. I не грає вона анi на лютнi, анi

на бiльярді – дивувати потрiбних людей нiчим. Хiба що її завжди брудним комбiнезоном i запахом

паленої канiфолi.

Але що робити? Лишається пiдтримувати забаганки i продовжувати вершити свою долю. Адже

вона без нього пропаде. Нi до чого не пристосована, людей боїться, друзiв не має, шмигає загальним

коридором, мов миша. Хоча б спiлкувалась зi своїми, так нi! Замикається в собi i читає, читає...

Досить швидко вивчила мову i тепер скуповує всi новинки в книжковiй крамницi. Багато i

специфiчної лiтератури на кшталт «Як працювати зi срiблом» чи «Ювелiрне паяння цiнних металiв».

Часто сидить у дворi i дивиться невiдомо куди i на що. Не знаєш, як пiдступитися...

...Саня вискочив на вулицю. Похiд до крамницi займе хвилин десять – вона була неподалiк. Усе, що

треба купити, Соня старанно записала на папiрцi. Отже, ще хвилин зо п'ять займе шлях до кiнця

вулицi, до будинку номер п'ять. Тобто п'ятнадцять хвилин у мiнусi! Шкода...

У крамницi вiн швидко впорався iз завданням – флюс i клей. Це зайняло рiвно десять хвилин!

Решту дороги завдяки швидкiй ходi здолав за три хвилини i десять секунд. Злетiв на другий поверх,

постукав обумовленим стукотом: три короткi удари, два – з паузою в секунду.

Лаура – дорiдна, бiлотiлеса, опасиста нiмкеня, зустрiла його в бiлому пеньюарi i... грубезних

чорних вовняних гольфах до колiна. Вiн завжди дивувався, як майстерно вона вмiє поєднувати

здавалося б непоєднуванi речi. Це стосувалося не тiльки одягу, а всiєї її поведiнки. Всiєї її сутностi. Ця

майстернiсть завжди збивала його з пантелику, збуджувала, вибивала з колiї.

Бiлий напiвпрозорий пеньюар iз вовняними гольфами мiг личити лише їй! Хоча вiн не був

впевнений в тому, що вона ретельно продумала в чому їй бути, аби збудити його. Швидше за все, вона

взагалi не дбала про свiй вигляд, поведiнку i фiгуру. Любила смачно i багато поїсти, випити пляшку, а

то й зо двi пива за обiдом, який на цю годину готувала на двох.

Обiд займав хвилин десять – їли швидко i мовчки, переглядаючись, немов змовники. Потiм,

покинувши посуд, пересувалися до спальнi, на ходу витираючи руки, струшуючи з себе крихти хлiба,

гикаючи i сопучи, мов єноти. Усе це кардинально вiдрiзнялося вiд стосункiв з ефемерною Сонею.

Коли все це вiдбулося вперше, Олександр вiдчув неабиякий дискомфорт вiд простоти їхнiх

спiльних дiй, але згодом ця простота почала збуджувати i вимагати ще бiльшої простоти – без зайвих

слiв, жестiв, пояснень, без миття в душi, чищення зубiв, обов'язкового голiння i любовних прелюдiй.

Усе вiдбувалося нiби мiж iншим – так хотiла Лаура. I вiн зрозумiв, що йому це пiдходить, що йому

подобається бути неандертальцем. Зрештою, всi ускладнення i умовностi вигадали люди. Усi цi

реверанси марлезонського балету.

З Лаурою познайомився в тiй же господарчiй крамницi, де вона тодi працювала. Стояла за

прилавком, мов статуя, виваливши з широкого декольте двi земнi кулi з дивним глибоким рiвчаком

посерединi, нiби кожна з грудей iснувала окремо. Такого вiн ще нiколи не бачив. I, в черговий раз

купуючи флюс чи клей, чи ще якусь дурню, вiн не мiг вiдiрвати погляду вiд цих земних куль i

викривленої тiнi мiж ними. Закiнчилось тим, що продавчиня, зареготавши, вклала решту – два євро –