Втомленi гори - Страница 2

ВІРЮ І НАДІЮСЬ!
Хочу буть я сам собою
І робити, що роблю,
Цілуватися з тобою,
Як по вулиці іду.
Хочу буть я сам собою
І веселим, і сумним,
Щоб ніхто не біг за мною,
Як кільцем пускаю дим.
Хочу бути сам собою
І співать свої пісні,
Й не боятись, що трубою
Хтось огріє по башці.
Хочу я таку хатинку
Щоб у ній усе було,
І щоб, як наступить вечір,
В ній збиралось все село.
Хочу, щоб мої онуки
Не блукали по світах,
Де горили і гадюки
На людей наводять жах.
Хочу, щоб моя дружина
Не шукала день кефір,
І могла те, що захоче,
Все сказати у ефір.
Щоб у чергах не стояла
Десь за килимом весь день,
І щоб ми могли забути,
Що на світі є мігрень.
Хочу, рідна моя Ненько,
Щоб ти матір’ю була
І не лише для бандитів,
А й для всіх з мого села.
Бо уже усі від тебе,
Як від мачухи біжать,
Щоб не бачить і не чути
Як бандити реготять.
А в Верховній засідають,
Скільки літ вже верещать,
Й стільки всього обіцяють,
Що й незнаєм, де дівать!
22.11.1990 р.
НА УЗБІЧЧІ ЖИТТЯ
Перейшов своє я жито,
Йду вже по "обочині".
Мої ноги, мої думи –
Ніби потолочені.
Відчуваю, що для себе
Вже часу не стало,
Відібрала рідна влада
Навіть хліб і сало.
Везуть харчі з України
За моря, за гори,
Ми і так прожити зможем –
Ми ж бо вернигори!
Певно, в тім, що сплять вкраїнці,
Винен Кашпировський,
Що приспав усіх, як діток,
Гіпнозом заморським.
Я і сам став, ніби соня,
Мов найшло на мене!
Україна помирає –
Це поле зеленее,
На якому суху палку
Посадіть – і вродить!
А Вкраїна стільки років
З злиднів не виходить.
Бідні люди утікають
З дому в світ за очі,
Щоб не чути, як в борделях
Багачі булькочуть.
Як казав колись Шевченко:
"На панщину гонять".
А сьогодні самі біжать,
І пси не догонять.
Та куди ж це так, народе,
Ти біжиш сьогодні,
Що працюєш, як бульдозер,
А такий голодний?
Ти, мій братику, молився
За Дніпро, за волю,
А вона пройшла повз тебе,
Як ведмідь по полю.
Й знову панщина нависла,
Ніби чорна хмара,
І невідано, за віщо
Всім така нам кара?
О, мій братику Тарасе,
Ми теж хочем волі,
Тільки як буть можем вільні,
Як онуки голі?
Коли стогне Україна
І лани голосять,
Що на кожнім перехресті
Милостині просять.
Мій народе, піднімайся!
Годі плазувати!
Україна помирає,
Помирає Мати.
І невже козацьку славу,
Силу Прометея
Поміняєм на об’їдки,
На життя лакея?
Будьмо ж гідними синами
Ми землі своєї!
Україна помирає
З милості чиєї?
Чи ж не ми в тім винуваті,
Що пани нагліють,
А за містом Катерини
П’ятаку радіють?
Плакать хочеться від того,
Що то наші діти,
Українці! Чи ж нам личить
Плазувать, тремтіти?
Ну хіба ж ми – українці
Не славного роду,
Чи не час вже послужити
Рідному народу?
Чи не час вже олігархів,
Що нас згвалтували –
Запрягти у плуг, тих гадів,
Щоб відпрацювали!
Щоб ті болі і ті муки,
Чим нас наділили,
Щоб самі з корита того,
Того ж і відпили!!!
Українці, просипайтесь!
Годі, хлопці, спати!
Україна помирає,
Помирає – Мати!
1.7.2001 р.
ТРИ БАЖАННЯ
Він ніколи не снідає, бо до вечора спить.
Він вірить у справедливість, а сам все
руйнує.
В нього три бажання: поспать, поїсти,
потрахатись.
Найбільше його задоволення, коли люди
плачуть.
20.6.2002 р.
ЧЕРВОНИЙ КОЛІР
Встаю завжди о п’ятій:
Не люблю чужих слідів,
Іду, як Христос розіп’ятий
У безкінечність віків.
Над світом панує вічність,
А в чому вона?
–В тому, що тебе зустрів я,
Що радість на двох – одна.
Наді мною, над лісом, над полем
Панує любов,
Люблю я червоний колір –
Тільки не кров.
22.9.2001 р.
ПАЛІЇ
Як швидко люди в нас змінились,
Як стало пусто на столі,
Всі стали злі, немов шакали,
Й куди не глянеш – палії.
28.5.2003 р.
ПОВСТАНЬ, УКРАЇНО!
Що сталось з народом? Ніяк не збагну.
Всі в паніці, всі в ейфорії,
Готовий сусіда сусід розтерзать,
Що той посміхнувсь до Марії.
Що сталось з народом? Ніяк не збагну,
Де людяність ділась, порядність?
Всі збуджені надто, схвильовані всі,
Куди ж зникла в нас делікатність?
Мов неї у нас й не було,
Всі гени у всіх помінялись,
І ми в якусь мить стали зовсім не ті,
Що вічно до всіх посміхались.
Не ті, що сміливо дивились вперед,
Летіли на Марс, на Венеру,
Куди ж ми сьогодні, скажіть, летимо,
В яку ми попали холеру?
Любою ціною щоб розбагатіть,
Когось обдурить, облапошить!
Неначе без цього не можна й прожить,
І скрізь тільки й мови про гроші!
Де взять? Де знайти? Заробить чи віднять?
По суті, то вже неважливо,
Всі хочуть весь рік на Канарах "конать",
А жить безтурботно й щасливо.
Такий і сусід мій, таким став і брат,
Всі стали молитись нахабству,
А жінка доконує: ото будеш знать,
Як вірити Кучмі й начальству.
Й ніхто не спитає: чого хочу я?
Й чи довго в цім світі радіти?
Та знаю, що світ – то велика сім’я,
А ми всі разом – його діти.
При владі хто був, той усе захопив,
Прибрав він до рук все, що бачив,
І хто ж його правом таким наділив
І апетитом собачим?
Державу мою розтягли, рознесли,
Як вівцю голодні шакали,
Бандитизм поголовний – куди не піди –
Скрізь слуги себе показали.
Стоїть старий дід. На березку схиливсь,
І б’є кулаком себе а груди:
– Невже цей кошмар, що на нас наваливсь,
Невже це зробить могли люди?
Невже це мої земляки-козаки,
Якими пишалась держава!?
За скільки ж срібляників честь продала
Оця очманіла орава?
А може в нас честі й зовсім не було,
То – вигадки просто фанатів?
О, ні! Я не вірю, бо честь в нас була,
Коли не було в нас магнатів.
Б’ють дзвони на сполох по нашій землі
І будять народ просипатись,
Повстань, Україно, держава рабів,
Пора вже від слуг визволятись!
Вже гніву нема, щоб увесь передать,
Усе, що в душі накипіло,
Пора вже сокири гострить починать,
Ще поки ми маємо тіло.
Ну що ж бо ви, хлопці, чому мовчите?
То де ж ваша доблесть і слава?
Чи ждете, щоб зовсім вже вас роздягли,
І внуки колись заплювали!?
22.4.2003 р.
НЕЗНАЙОМКА
Перейшла дорогу дівчина мені.
Ой, які розумні і які ясні
Очі у дівчини, тільки придивись,
То в коханні будеш тільки їй клястись.
Перейшла дорогу, стала в стороні,
Посміхнулась ніжно зорями мені,
І навіщо, люба, ніжні почуття
Променем кидаєш ти в моє життя?
Йдуть-гудуть машини без кінця і краю,
Я стою, дивлюся й що робить не знаю.
Вже й товариш сіпає:
– Годі! Йдем додому.
Тільки як без милої житиму я в ньому?
28.11.1961 р.
СХАМЕНІТЬСЯ, НЕДОЛЮДКИ!
Схаменіться! Будьте люди!
Чи ж не нахватались?
Дайте й іншим ще пожити –
Тим, що вас підняли.
Скільки ж можна пить довір’я
Власного народу,
Чи в вас матері не було,
Чи рідні, чи роду?
Жаль дивитись на народ наш,
До чого довести,
Щоб лелеки дітей наших
З України несли?!
Бач, як влада наша славна
Здалека заходить:
Ніби Ющенко негідник,
Юлька лихословить?!
Всі, хто проти Президента,
Ніби-то придурки,
Та хотів би, щоб дали вам
Й вашим діткам – шкурки.
В вас у кожного – гареми,
Сауни і дачі,
Ну а бідні не всі мають
Й будочки собачі.
І ви хочете цю владу
Знову до присяги?
Та щоб вас всіх до одного
Гладили корчаги!
Щоб безбатченків зростали
Ще більші ватаги,
Бо у кого ж, як не в бідних,
Більше всіх відваги?
Ну а потім нашим хлопцям
Орден за відвагу
Вже приліпить їм не Київ,
А Москва, Гаага!
Чи ж не соромно? Покайтесь!
Схаменіться, люди!
Поки ще не появились
Нові Робін Гуди.
6.4.2003 р.
БУЛЬДОГИ
Лежу й на небо поглядаю,
Де хмарочки летять й летять.
Ті, що ледь вище, мов пір’їнки,
А ті, що нижче, ті пихтять,
Немов пани в корчмі пихаті,
Немов бульдоги, аж тріщать.
Чому ж вони живуть ще й досі,
Хотів би в Бога запитать?
Чому? За що така їм шана,
Що обікрали всіх підряд?
А може й правильно зробили,
Щоб перестав народ дрімать.
Можливо, й я б так само діяв
Якби мав право керувать?
Але навіщо стільки треба
Носить в штанах своїх дерма?
За раз три курки не осилиш
І трьох красунь не обійдеш,
І діжку пива сам не всушиш –
Нащо ж під себе все гребеш?
Взяв би та й з ближнім поділився,
Пограв би з ним у доміно,
І ти б побачив, як приємно
Зробити ближньому добро.
1.4.2003 р.
ДВАДЦЯТИЙ ВІК
Двадцятий вік!
Який же ти розумний,
Який кмітливий,
Скільки всього дав!
Ти дав мені і крила, і ракети,
І в Космос, ніби м’ячика підняв.
Та тільки жаль, прости за щирість,
Віру в майбутнє ти відняв.
Тепер не знаю, що б віддав я,
Щоб те, що взяв, назад віддав.
5.10.1987 р.
ПОВСТАНЬ
Не знаю, як жить нам? Не знаю, як бути?
Не знаю, кохана, любить чи забути?
Бо де ж наша гідність, що ниє, як біль,
Як любим одного, а з іншим в постіль?
Не вірю я в вірність, не вірю в любов,
І в те, що існує десь розова кров.
Не вірю, кохана, ні в чому тобі,
Що є десь на світі зірки голубі,
Не вірю віднині, хоч дибки ставай,
Що жінка – то свято, що жінка – то рай.
Не вірю в любов я, а вірю у секс:
Прийшов, розвантаживсь і весь тобі сенс.
І йди собі далі, як бик в череді
Й ніяких скандалів ні їй, ні тобі.
Й ніяких тобі – ані тещ, ні свекрух,
А стане бурчать – і її ставте в круг.
Хіба не до цього веде нас прогрес?
Налив стаканяку – і чухай їй прес.
Невже це вершина усіх вподобань?
Народе, проснись, проти себе повстань!
6.8.1969 р.
ОРДЕН ПОСМЕРТНО
Передав сам шеф наказ:
– Журналіста на Кавказ,
Непокірних всіх в Чечню –
Хай спокутують фігню...
Потім він залишив рубку
Й запалив, як Сталін, трубку.
Тут і Берія біжить:
– А з Гонгадзе що робить?
Ні прохання, ні погрози,
Ні купить, ні залякать,
Стільки там на нас крамоли,
Що не можна відпускать!
Шеф став думать й міркувать:
– Варшавянку заказать!..
А коли в державі смеркне –
Орден дать йому посмертно.
22.7.2001 р.
ЛЕЖУ ПІД НЕБОМ
Лежу я під небом на ліжку в кімнаті.
До мене зірки зазирають патлаті.
І Місяць забувсь, що сьогодні в нас піст
Й сміється, як легінь, на повний свій зріст.
А хмарки дрібненькі пливуть кудись геть,
І в очі мені заглядають ледь-ледь,
І Місяцю-батьку із різних сторін
Всю ніч посилають свій ніжний уклін.
Ось хмарка ледь більша вляглася під боком
І видно по всьому – накинула оком,
А він посміхнувсь їй: о, баюшкі-бай,
Як хочеш гульнути, то інших шукай.
Як гарно надворі! Яка благодать!
Невже нам прийдеться цей світ залишать?
Ці гори, ці зорі, моря і поля,
Невже ця планета моя – не моя?
Невже те, що бачу, то всього – є мить,
Яка, мов комета повз нас пролетить?
Невже те, що бачу, то всього – є мить,
То як же, пробачте, цю мить не любить?!
31.10.2003 р.
ПЕРШОПРОХОДЕЦЬ
Думаю про Шевченка:
Хто він? Пророк? Шайтан?
Він теж піднімався першим
І став над панами пан.
І звідки б не дув теплий вітер,
Він віє з такої душі,
Що вміє любить і мислить,
Що вміє писать вірші.
22.9.2001 р.
СМІЯЛИСЬ БДЖОЛЯРІ
Сміялись бджолярі на кутні:
Рій улетів, остались трутні.
1.7.2002 р.
ВОРОНИ
Іду у невідомість.
Туман на всі сторони.
Ніби попав у невагомість.
А навколо – одні ворони, ворони, ворони.
Зупиняюсь і думаю: де я?
А може вернутись?
–Ні! – каже сила якась невідома,
Йди без зупину,
Однаково вистрілять в спину.
І знову іду у невідомість,
І знову попав у невагомість,
І знову туман на всі сторони,
І знову каркають ворони,
А може то їхні останні вже стогони?
Нехай краще стріляють у спину,
Аніж на колінах загину.
Смерть не найгірше.
Гірше, коли помирають вірші,
Прострелені в потилицю часом.
Пити. Хочу пити. Амінь...
18.10.1992 р.
РОБІТНИЧИЙ КЛАС
Робочий клас мовчить, мов вимер,
Ніби його і не було.
А хто ж тоді зробив це місто,
Побудував оце село?
Хто збудував КАМАЗ, Магнітку,
Пустив у Космос кораблі?
Хто взимку мерз і жаривсь влітку,
Ходив з волами по ріллі?
То де ж дівався він сьогодні,
Коли іде такий грабіж?
Мабуть, не зовсім ще голодний,
Коли не взяв у руки ніж?!
2.7.1992 р.
МІЙ КОМП’ЮТЕР
Мій комп’ютер, відчуваю,
Вже пора в ремонт здавать:
Стали з пам’яттю проблеми,
Мікросхеми барахлять.
Одним словом, що казати,
У душі – нестерпний крик,
Моїй фірмі – мені тобто –
Наближається гаплик.
26.9.2001 р.
ДЕРЖАВНА ТАЄМНИЦЯ
Шеф робочих позвільняв
Й тут же цех в оренду здав,
І тепер Григорій Кий
Став ого який крутий!
Роздає всім милості –
Все "по справедливості"...
Хто був ближче до корита –
В того всього є досита,
А навіщо честь бандиту,
Якщо вже схватив корито?
– Де ж ти грошей стільки взяв?
– У аренду совість здав.
Щоб ніхто не заглядав –
Шеф паркан побудував,
Що б паркан той розібрать –
Можна б місто збудувать!
– Де ж ти грошей взяв?– до Гриця.
– То – державна таємниця!
28.6.2004 р.
ВУНДЕРКІНД
Він каже: ніколи дівчат не любив,
Не пив, не палив, не женився...
І звідки ж такий він в наш світ прилетів?
І звідки такий він з’явився?
25.2.2002 р.
КЕРМАНИЧ
Що ті думають магнати,
Що хотять нас залякати,
Може думають вони –
Що пройшли часи війни?
Ні! Війна була і буде,
Де тиранствують Іуди,
Де живе грабіж, обман,
Де керманичем – наган.
22.7.2001 р.
ЗАСЛУЖЕНІ
Ані в Кучми, ані в слуг,
Ані честі, ні заслуг,
Мало, що із горла преться,
Так й за пільги він ще б’ється.
Чим тобі не кашалот?
"Хай не спить,– мовляв, – народ".
В нас, щоб мати нагороду,
Тре’ буть ворогом народу.
– А народ?
– А що народ?
Йому можна й дулю в рот!
13.4.2000 р.
ІДУ ДО НЬОГО
Все більше і більше розум ясніє,
А тіло і серце все більше німіє,
Очі не бачать, вуха не чують
Слів тих чарівних, що душу хвилюють.
Що це: кінець чи початок нового?
Йду помаленьку я, певно, до Нього.
12.11.2001 р.
НЕМА ТАЛАНТУ
Не дав Господь талант мені брехати,
Тому й не можу я над світом панувати.
7.7.1994 р.
ДИКИЙ ТУР
– Нині виживе не щедрий
А хутчіше – жлоб з жлобів.
Так, пробач мені кохана,
Рідний уряд захотів.
А як жінка те почула,
Застрочила тут же вмить:
– А якщо почався ринок,
І мені пора платить!
–А за що, які заслуги,
Ти ж не вариш, не переш?
– А за те, що так як нічка –
"Дуньку" приступом береш.
– Розлучись, чого гвалтуєш,
Нічого з садистом спать...
В світі стільки "безробітних,"
Тільки свисни – прибіжать...
Тут дружина схаменулась,
І примкнула свій базар:
– Хочеш ти мене позбутись,
Щоб ходить самому в бар?
Щоб гулять, як тур у лісі?
Тут, браточок, не хитруй!
Ну, а фігу ти не хочеш?
Краще вже мене... гвалтуй!
12.1.1992 р.
ЗНАЙШЛИ ПРИЧИНУ
Вже й собаки гавкать перестали,
У селі хоч діжкою коти,
Люди всі забули вже про сало
Й про шикарні київські торти.
Як раніше вже не ходять в гості,
І бояться вийти за поріг,
Бо сьогодні майже в кожній хаті
Замість пляшки – вила і батіг.
Генофонд держави вимирає,
Люди вже давно всі у журбі,
Нація з лиця землі зникає,
Може й справді винні голубі?
24.7.2000 р.
МУЗЕЙ В УНІВЕРСАМІ
Якщо у вас віднімуть гривню,
Ви, певно, будете кричать,
А то хіба, скажіть, не рекет
Щотижня ціни піднімать?
Вже страшно і в сільпо зайти,
Ніби там скрізь, де ступиш, міни,
Бо магазини вже в музеї
Перетворили нові ціни.
Колись ходили в магазин
Купить баранини, свинини,
А нині йдуть, немов в музей,
Щоб подивитись на картини.
26.6.1992 р.
ДО ТИХ, ХТО МИСЛИТЬ
О, люди, сестри і брати!
Усі, хто ще хоч трохи мислить,
Не вірте, люди, брехунам,
Які над правдою повисли.
І не дрімайте, і не спіть,
Бо проспимо і Сонце й Місяць,
Й якщо боятись будем їх –
Нас всіх уб’ють або повісять.
Бо їм не треба вільний люд,
Їм тре’ раби або рабині,
Щоб міг усіх їх перегнуть
І так сказать… в любу хвилину.
А тих вгодованих бичків,
Отих, що нашим світом крутять,
Давно пора віддать під суд,
І хай самі той стронцій дудлять.
Не вірю я у комунізм,
Так як не вірю в справедливість,
Бо комуніст і чорта "з’їсть",
Аніж комусь він зробить милість.
А партії – і в нас, і в США –
То справжній зговір проти людства,
Щоб легше фей було дурить,
Бо жить не можуть без розпутства.
28.4.1990 р.
ДЯКУВАТИ ВЛАДІ
– Спасибі новій владі, –
Сказав Максиму Гліб, –
Що є ще в магазині
Перловка й чорний хліб.
І хоч крупою тею
Можна й ворон стрілять,
Зате став мільйонером,
І вільним, так сказать.
І хоч не завжди ситий,
Зате, ого! Орел,
І воду п’єм заморську
З українських джерел.
Травлю я анекдоти
Про все вже і про всіх,
Щоб це було в Союзі,
Хіба ж таке б я смів?
А те, що в нашім шлунку
У всіх уже бурчить,
То ж, вибачте, потрібно
І шлунку відпочить.
Зате що хочу можу -
У вічі всім сказать,
І навіть Президента
До мамочки... послать.
І я вже не боюся,
Що вишлють в Магадан,
Бо ж в нас свобода слова,
А я сьогодні – пан...
Печи вже, що захочеш,
Тебе не стануть бить,
То як же нову владу,
Скажіть нам, не любить?
Кричи вже скільки хочеш,
Хоч лобом бий в паркан,
Й ніхто тобі не скаже,
Що ти, браток, баран...
22.10.1992 р.
ЗАГАДКА
Я не ораю й не пасу,
Зате їм сир і ковбасу.
21.5.1997 р.Оригинальный текст книги читать онлайн бесплатно в онлайн-библиотеке Knigger.com