Все, що я хотiла сьогоднi - Страница 4
Ну от. Тепер можна встати і розпрощатися, подумала я. Заведуть – зґвалтують і вб'ють. «Хата» – це, певно, «хаза», «малина».
– Та ти не бійся, – сказав Сюр, побачивши що я трохи знітилася. – Не будь такою нудною. Ми ж – свої!
Оце так. Виявляється, у мене з'явилися «свої».
…свої?…
Я не багата на друзів. А якщо відверто – зовсім їх не маю.
Була подруга в школі, з якою нас об'єднувало одне – огида до власної зовнішності! Саме так. На цьому ми і зійшлися. Хоча раніше сиділи в різних кінцях класу.
Просто одного разу на фізкультурі в роздягальні вона поглянула на мене і зітхнула: «У тебе такі гарні ноги… Мені б такі…»
Це мене вразило настільки, що я заклякла. По-перше, які там ноги, прости господи: у мене 39-й розмір і середній палець довший за великий. По-друге, я ще ніколи не чула, щоб одна особа жіночої статі хвалила іншу та ще й мріяла мати таку саму частину її тіла. Звісно, якщо не йшлося про яку-небудь гіпотетичну Дженніфер Лопес!
Адже в шістнадцять усі просто готові повіситися від власної недосконалості – але при цьому ніколи не зізнаються, та ще й вголос (!), в тому, що хтось кращий за них. Проте я звернула увагу (звісно, привселюдно), що я б не відмовилася від її волосся – чорного, лискучого і прямого, мов у ляльки.
Вона, звісно, сказала, що так само ненавидить його, як я – середній палець своєї ноги.
Ось на цьому ми й порозумілися і ще зо два роки до закінчення школи присвятили тому, що ходили одна до одної в гості та годинами стояли перед люстром, ненавидячи все своє і розхвалюючи принади іншої. Потім вона вступила до інституту – десь у Пітері, лишила мені номер телефону, яким я ніколи не скористалась. Потім я вчилась.
А потім з'явився Вадим.
І мені стало не до подруг…
…не до подруг…
Тому це слово «свої» пролунало для мене незвично і приємно, немов у мене дійсно могли бути свої – в цьому місці, в засміченому генделику біля лісосмуги.
Раптом мене пройняла думка: чом би й ні? Хіба ми знаємо, де вони, ці «свої», і чому вони обов'язково мають сидіти в дорогих ресторанах і пити «Совіньйон» із кришталевих келихів?! Цікаво, хто визначає де мені краще: там чи тут? Ніхто! Відтепер – ніхто, крім мене самої.
– Ти чого смієшся? – запитав Сюр.
Я хитнула головою – «все нормально!» – і заклацала запальничкою…
Певно, я з тих, кого називають «чистоплюї», – стерильна і порожня.
Як білий папір, на якому нічого не написано, крім двох літер – «М. М.». Та ще – я впевнена! – мої літери виписані каліграфічним відмінницьким почерком.
– То як? Підеш? – знову перепитав Сюр.
– Авжеж! – сказала я і припалила від вогника сигарету… з іншого кінця – там, де був фільтр. Він засмердів. Сюр засміявся. Я також.
Авжеж, піду, якщо я вирішила прожити цей день так, ніби у мене в кишені не лежала та довідка.
Точніше – саме через те, що вона там лежала…
– Тоді ходім за наш столик.
Він галантно простягнув мені руку. Я розчавила в собі жах перед незнайомою чоловічою компанією – він тривав усього одну секунду: «зґвалтують і вб'ють!» – і підвелась.
Я була Ія.
А Ія могла бути будь-якою. Якою завгодно!
Сміливою.
Розпусною.
Загадковою.
Легковажною.
До того ж жоден із цих хлопців не був схожий на Вадима.
Адже Вадим – то іронічна стриманість, охайність, виваженість, трохи закопилені губи. Я завжди боялася розчарувати його ось такою поведінкою.
Але підозрювала, що якби я була не я – інша, не знайома йому жінка, – він не був би проти її легковажності й цієї посмішки, яка час від часу з'являлась у мене на вустах невідомо звідки. Може, я підгледіла її в якомусь кінофільмі…
…Саньок увесь час віртуозно крутив між пальцями зубочистку, Рудий дійсно був рудим, із метушливими невпевненими рухами – певно, його зацькували в дитинстві кольором волосся, Бляха повторював своє прізвисько через кожне слово і тим цілком виправдовував його. Марек мовчав і дивився на мене чорними очима.
Я не можу витримувати таких поглядів.
І тому я шукала розради в балакучому і привітному Сюрі.
Він збігав до віконця і приніс пляшку портвейну.
Я не п'ю…
Точніше, не пила такого вина ніколи.
Я не люблю солодких вин.
Але Ія залюбки вжарила півсклянки…
І все стало легко і просто. І закортіло сміятися. Просто голосно сміятися, випустити з-під тугої гумки «кінський хвіст» (що я і зробила), розстебнути плащ і поглянути просто у вічі Мареку й не злякатися того, що вони такі непроникні, мов камінь агат.
– Ну що – ходімо? – спитав він.
Я (Ія!) ледь звелася зі стільця. Сюр подав мені руку, і я вчепилася в неї.
Буфетниця виглядала з вікна, мов пампушка з печі, і груди її, що лежали на прилавку, теж були як пампушки…
Не знаю, скільки ми йшли, – я трималася за Сюра і дивилась, як під ногами тече земляна стежка, потім – асфальт, потім – бруківка і знову – земляна стежка.
Тільки відчувала запах лісу.
На стежці сиділа велика ворона із горішком у кумедно розкритому дзьобі.
– Ти бачила коли-небудь, як ворони лущать горішки? – несподівано запитав Марек.
– Hi…
– Ворони – мудрі, – сказав він. – Тут їх повно, і я за ними спостерігаю. Вони підкладають горіх на шосе і чекають, поки по ньому проїде машина й розлущить його.
Я ніколи не спостерігала за воронами і тому здивувалася.
Тоді Марек нахиливсь і сказав вороні:
– Дай горішок!
Вона злякалася, впустила свою здобич і відскочила.
– Чекайте-но, – хитро сказав Марек. Підібрав горіх і розколов його своїм чоботом. – Тепер відійдімо!
Ми завмерли і зробили кілька кроків назад. А я подумала, що в цю мить немає нічого важливішого за цей дослід. Ніби всі ниточки, котрі обплутували мене, зійшлися в тій точці, де лежав цей маленький розколотий горіх.
Невдовзі з'явилася та сама ворона. Оглядаючись і смішно шкутильгаючи, вона попрямувала до нього, швидко склювала ядро і вмить зникла.
– От бачите, – задоволено сказав Марек. – Ворони – наймудріші істоти на землі! Вони живуть довше за людей. Я б хотів бути вороною…
Не знаю чому (може, через випите вино), але мені закортіло плакати. Я ніколи не спостерігала за природою зблизька, хоча завжди дивувалася тому, як дивно і гармонійно вона влаштована. А головне – ким?
І чому в світі звірів немає сліз, крику і ґвалту через будь-яку дрібницю?
Пінгвіни долають тисячі кілометрів снігової пустелі, аби цілих чотири місяці без їжі й води стояти на крижаному вітрі й тримати в ногах яйце, в якому визріває нове життя. Риба, втрачаючи луску на гострому камінні, шкребеться проти течії мілкими протоками, де її забивають палицями чи просто вихоплюють з води і розтинають черево з ікрою, – але вона все одно щороку повторює цей складний шлях. Навіть інфузорії, не ремствуючи, проживають свій невибагливий цикл із власними незбагненними трагедіями. І… ніколи не нарікають… Бо їхній бог – природа. Вона безмовна. В неї не можна нічого просити. Вона сама зберігає в собі гармонію й рівновагу, як посудини, що сполучаються між собою, і знає час і завдання кожної живої істоти. Чому ж тоді?…
…під ногами я побачила сходинку під'їзду.
…сходинку під'їзду…
Хтось розчинив переді мною рипучі двері. Запахло сирістю. М'яко заколихався ліфт.
Квартира була простора і, на диво, чиста, хоча я чекала побачити щось набагато гірше, як у кінострічках, – небезпечне лігво чи кубло із вицвілими прокуреними фіранками.
Я взагалі не люблю бувати в чужих помешканнях, почуваюсь там незатишно. Особливо коли запрошують малознайомі люди – колеги Вадима, наприклад. Ніколи не знаю, що мені робити в чужих помешканнях. Зазвичай Вадим потім розповідає мені, які там були меблі і який гарний краєвид відкривався з балкона.
– Проходь, – сказав Марек. – Туалет – там, кухня – ось…
Хлопці розбрелися по кімнатах. Десь там залунала музика. Сюр провів мене на кухню.