Ворошиловград - Страница 8

– Не працює. – Коча стояв на порозі й дивився на слухавку в моїй руці. – Я ж говорив тобі.

– А мобіла в тебе є?

– Є. Але теж не працює, – відповів Коча.

– А у Травмованого?

– У Травмованого є. Але він не дасть.

– Хуй там не дасть, – не повірив я і, відіпхнувши Кочу, пішов у гараж.

Травмований устиг перевдягнутись у синю спецівку й натягнути на голову чорну беретку. Перед ним похитувалось, підвішене на корбі, якесь залізо, яке Травмований обмацував, як різник коров’ячу тушу.

– Шур, – сказав я, – дай мобілу. Я тут у вас до завтра лишаюсь, треба своїх попередити.

– Лишаєшся? – подивився на мене Травмований. – Давай. Тільки у мене грошей на рахунку немає, так що болт.

– А звідки можна зателефонувати?

– Сходи на телевежу, тут недалеко. І не заважайте мені, блядь! – крикнув він услід.

Я обійшов будку, оминув вагончик і стежкою пішов уперед. Спустився в балку, виліз на гору і, продершись крізь малинові хащі, вийшов на асфальтову дорогу, що вела від траси. Підійшов до огорожі, котра тяглася довкола телевежі. На воротах було написано «Вхід заборонено». Проте самі ворота були відчинені. Пройшов на подвір’я. Доріжка вела до одноповерхового приміщення, в якому, очевидно, і розташовувався пульт керування, чи що там є на телевежах. Сама вежа стояла віддалік, обсаджена квітами та обплетена колючим дротом. З-за рогу вибігла стара вівчарка, підійшла, ліниво обнюхала моє взуття й пішла своїм шляхом. Жодної людини. Навіть якщо припустити, що за телевізійні трансляції тут відповідала вівчарка, обов’язками своїми вона відверто нехтувала. Я постояв, почекав, доки хтось вийде, і, не дочекавшись, підійшов до будинку. Двері були замкнуті. Я постукав. Ніхто, ясна річ, не відповів. Підійшов до вікна, зазирнув. Було темно і порожньо. Раптом зсередини виринуло обличчя. Я злякано відступив назад. Обличчя враз зникло, почулись кроки, двері відчинились, на порозі стояла дівчинка років шістнадцяти. Мала коротко підстрижене чорне волосся, великі сірі очі й пластмасові сережки у вухах. Були на ній світла коротка майка й джинсова спідничка. На ногах мала легкі сандалі.

– Привіт, – сказала.

– Привіт, – відповів я. – Я Герман. Із бензозаправки.

– Герман? – перепитала вона. – Ти брат Юри?

– Ти його знаєш?

– Тут усі всіх знають, – пояснила вона.

– У вас телефон є? Мені зателефонувати треба, а у нас відімкнули. Коча говорить – за несплату.

– Знову цей Коча, – сказала дівчинка й відступила вбік, пропускаючи мене.

Я пройшов коридором, потрапив до кімнати з ліжком під однією стіною та столом під іншою. На столі стояв телефон. Дівчинка зайшла слідом, стала на порозі, уважно слідкуючи за мною.

– Можна? – запитав я.

– Давай, – відповіла вона. З кімнати, втім, не вийшла.

Я взяв слухавку, набрав свій домашній.

– Да, – незадоволеним голосом буркнув Льолік.

– Привіт, це я.

– Ти де? – поцікавився Льолік.

– Я в брата, все нормально. Ви як доїхали?

– Хуйово доїхали. Борю вкачало, ледве довіз.

– Ну, тепер все гаразд?

– Та нормально. Ти коли будеш?

– Слухай, братело, тут така штука – я ще на день залишусь. Треба завтра з бухгалтером зустрітись. – Дівчинка за спиною мугикнула. – Так що буду у вівторок. Скажеш Борі, добре?

– Ну, не знаю. Може, ти сам йому скажеш?

– Та ладно, давай підстрахуй. Домовились?

– Ти б поговорив із Борею, а? Щоб проблем не було.

– Та які проблеми, Льолік? Не вийобуйся. Друзям треба довіряти.

– Ну, ладно.

– А я тобі бабу привезу. Гумову.

– Краще кардан мені привези.

– Ти будеш робити це з карданом?

– Мудак, – і Льолік поклав слухавку.

Дівчинка провела мене на вулицю.

– Дякую, – сказав я їй.

– Нема за що. Передавай привіт брату.

– Він десь поїхав.

– А ти – теж десь поїдеш?

– А ти хочеш, щоб я залишився?

– Потрібен ти мені, – дівчинка говорила спокійно й розважливо.

– Тобі тут самій не страшно?

– Не страшно, – сказала вона. – Іди. А то пса на тебе спущу.

Я дійшов до воріт, зупинився. Визираючи у вікно, вона сторожко дивилась мені услід. Я помахав їй рукою. Зрозумівши, що її викрито, дівчинка засміялась і помахала у відповідь. Потім швидким несподіваним рухом задерла на грудях майку, показавши все, що в неї там було. Втім, уже наступної миті зникла. Я не повірив своїм очам, постояв, чекаючи, чи не з’явиться вона знову. Але її не було. Яка дивна, подумав я і пішов назад.

Трудові будні були в розпалі. Коча напівлежав на кріслі з катапультою і солодко спав, затиснувши праву долоню худими ногами. Я пішов у гараж. Травмований, голий до пояса, мокрий і незадоволений усім на світі, крутився довкола підвішеного заліза, час від часу штовхаючи його животом. Побачивши мене, махнув рукою, витер піт із чола і вирішив зробити перекур.

– Додзвонився?

– Ага. Завтра поїду.

– Ну-ну, – Травмований дивився на мене суворо.

– Шур, – перевів я розмову. – Що це за старшокласниця там, на вежі?

– Катя? – Очі Травмованого враз узялися теплою мрійливою плівкою, а на повнуватих устах з’явилась батьківська посмішка. – Що вона казала?

– Нічого не казала. Хороша дівчина. Скромна.

– Тримайся від неї подалі, – миролюбиво сказав Травмований. – А то знаю я вас.

– Вона працює там?

– Її тато працює. А вона йому обіди носить.

– Червона Шапочка прямо.

– Що?

– Нічого.

– Германе, – раптом запитав Травмований, – ти ким працюєш?

– Незалежним експертом, – відповів я.

– І що ти робиш?

– Як тобі сказати? Нічого.

– Знаєш, Германе, – подивився на мене Травмований. – Я тобі не вірю. Ти вже вибач, але я тобі скажу, як думаю.

– Валяй.

– Не вірю я тобі, одним словом. Кинеш ти нас. Тому що тобі все це на хуй не потрібно. І Кочі теж на хуй не потрібно. Ти навіть не знаєш, чим ти займаєшся. Ось брат твій – він зовсім інший.

– Ну так що ж він поїхав?

– Яка різниця?

– Велика різниця. Хто це приїздив, на джипі?

– Боїшся?

– Чого мені боятись?

– Боїшся-боїшся, я ж бачу. І Коча їх боїться. І всі бояться. А ось брат твій не боявся.

– Та що ти завівся – брат, брат!

– Ладно, не злись. – Травмований накинув куртку й повернувся до роботи. Запустив якусь машину. Відразу ж заклало вуха.

– Шура! – крикнув я йому. Він зупинився і подивився в мій бік, машини, втім, не вимикаючи. – Я не боюсь. Чого мені боятись? Просто у вас своє життя, а в мене – своє.

Травмований на знак згоди кивнув. Можливо, він мене не почув.

Увечері Шура мовчки з усіма попрощався й поїхав додому. Коча так і сидів на катапульті, покритий помаранчево-синім вечірнім пилом, перебуваючи в якомусь дивному напівсонному стані, з якого його не вивів ні від’їзд Травмованого, ні регулярні вимоги водіїв фур заправити їх. Травмований показав мені, як працює колонка, і я, як зміг, закачав бензин до трьох нелюдських розмірів вантажівок, схожих на важких заморених ящірок. Сонце закочувалось десь по той бік траси, й сутінки розкривались у повітрі, мов соняшники. Разом із сутінками оживав Коча. Десь близько дев’ятої він підвівся, замкнув будку і змучено побрів на задвірки. Тяжко зітхаючи й побиваючись, покрутився навколо кабіни, в якій я спав минулої ночі, і, протиснувшись досередини, розлігся на кріслі водія, випроставши ноги крізь розбите скло. Я заліз за ним, сів поруч. Долина внизу западала в морок. На сході небеса вже бралися тьмяною імлою, а із заходу, саме над нашими головами, по всій долині розливались червоні вогні, сповіщаючи про швидке наближення ночі. Від ріки підіймався туман, ховаючи в собі маленькі постаті рибалок і найближчі хатки, витікаючи на дорогу й заповзаючи в передмістя. За містом у балках теж стояв білий туман, і вся долина м’яко розпливалась перед очима, ніби річкове дно, западаючи в темряву, хоча тут, на пагорбах, було ще зовсім світло. Коча дивився на все це круглими від здивування очима, не моргаючи й не відводячи погляду від ночі, що насувалась.