"Володар Всесвiту" - Страница 9

Чекання ставало нестерпним. Вже або так, або інакше — аби тільки швидше.

— Ну, іди ж, іди! — шепотів Петерсон, ледве стримуючи нервовий дрож.

Джек належав до категорії людей, які здатні на рішучі, одчайдушні вчинки, але тільки в хвилини афекту. Всяке загаяння розхитувало йому волю, будило сумнів у доцільності задуманого, надавало змоги шукати якийсь інший, кращий вихід з становища.

Ось так трапилося й зараз. Збудження заступили апатія й байдужість. Примара золотого тільця вже не бентежила душу. Над усе в світі захотілося опинитися на своєму ліжкові й заснути.

Можливо, саме через це Джек і втратив єдиний зручний момент.

Петерсон чекав на Харвуда з коридора. А бос з дочкою мільйонера з'явились несподівано, раптово, — як з-під землі. Стіна за бетонною брилою легко слизнула вниз, і виявилося, що кабінет боса є лише частиною величезної лабораторії.

Петерсона й Харвуда розділяла відстань хіба що трохи більша за метр. Варто було напружити м'язи, стрибнути, і…

Але приголомшений, засліплений яскравим світлом Джек Петерсон у першу мить розгубився, а коли схаменувся — було вже пізно. Харвуд і Бетсі Кніпс пішли до грандіозної споруди, яка стояла на бетонній підставці посеред лабораторії.

Це було щось схоже на збільшеного в тисячі разів жука-плавунця, що підібрав під себе ноги. Тільки навряд чи хоч один із цих водяних мешканців мав такі досконалі Обтічні форми та такий бездоганно блискучий панцир з прозорої пластмаси. А коли Харвуд натиснув на якусь кнопку, схожість ще посилилася: під панциром замерехтіли, запульсували численні вогники радіолампочок — так, наче споруда ожила і ось-ось рушить з масивного п'єдесталу, знищуючи все на своєму шляху.

Нікель і скло, пластмаса й проводи, химерні котушки, перемикачі, циферблати приладів — усе загалом створювало величну, неповторну картину. Двоє людей поруч цієї споруди здавалися жалюгідними, немічними комашинами.

Дочка мільйонера позирала на головний інтегратор з захопленням і навіть острахом.

— О, яка феєрія! — прошепотіла вона в захваті. — То оце й є отой мозок, з яким нездатні змагатися наймудріші з мудрих?!

— …і який цілком покірний вам! — галантно додав Харвуд.

— У такому разі, я хочу негайно скористатися з свого права! Кажіть, на яку кнопку треба натиснути?

— Ні, Бетсі… — Харвуд пригладив рукою своє волосся і, ведучи за собою дочку мільйонера, пішов до канапи. — Не слід вам торкатися цієї машини. Вона — страшна… Сідайте, моя люба. Помріємо удвох. Ви чули про такого собі професора Темплера?

Бетсі, безтурботно хитаючи ногою, зморщила ніс:

— А, це отой божевільний піп?

— Ні. Дуже тверезий фізик, спеціаліст з автоматики й телемеханіки. Він сконструював прилад, бундючно названий — «радіомозком». Цей апарат має понад десять тисяч радіоламп і займає триповерховий будинок, розв'язує найскладніші математичні задачі, реагує на колір, звук…

— А у вашому апараті, мабуть, аж сто тисяч лампочок?

— О ні, — самозакохано посміхнувся Харвуд. — Менше за тисячу!.. Так оцей Темплер висунув надзвичайно сміливу гіпотезу про створення мислячих роботів. Машина з найпримітивнішою, звірячою свідомістю, автомат, який сліпо виконує накази розумної сильної людини, — хіба це не ідеальні солдати, робітники, фермери? Мислячі машини, кинуті проти комуністів, протягом кількох тижнів встановлять на землі золотий вік. Мислячі машини не зрадять і не обернуть зброю проти нас. Хай вони гинутимуть сотнями й тисячами — інші, ще більш примітивні мислячі автомати на заводах поновлять лави наших сталевих солдатів… Робітників — знищити… Фермерів — стерилізувати… Міста — зруйнувати… Хай на землі настане ера божественних людей!

Харвуд був страшний. Його високе чоло почервоніло й спітніло, тонкі губи хижо скривилися, пальці судорожно охопили коліно. Дочка мільйонера дивилася на нього з захопленням і острахом.

А Джек стояв у своїй схованці, похитуючись. Почуте виходило за межі найрозгнузданішої уяви.

Кров… Озера, моря, океани крові, — ось що лишила б після себе мисляча машина… Ні, цього не повинно статися!

— Професор Темплер правий, — уже спокійніше провадив Харвуд. — Новий світ, справді, треба воздвигнути на плечах роботів. Але мій колега, на жаль, ні машина для обчислень обладнана десятьма тисячами радіоламп, — хоча й мікрогабаритних, — то скільки ж їх потрібно для мислячого літака, наприклад?.. Сто тисяч?.. Мільйон?

Харвуд замовк і, пригорнувши до себе дочку мільйонера, зашепотів.

— Я пішов іншим шляхом. Роботами, автоматами в мене стануть живі люди. Тобто, не люди, а всілякі там негри, китайці та до них подібні. Оця машина… — він показав на агрегат посеред залу, — може відтворювати записані на плівку почуття жаху, неймовірного болю, радощів, сп'яніння — чого завгодно!… Настане час, і я з її допомогою прищеплю мільйонам людей звірячу ненависть одне до одного!.. Хай це-буде Росія й Китай, наприклад… Вони перегризуть одне одному горлянки!..

— А ми? — дочка мільйонера тремтіла.

— Ми?! — злісно зареготав Харвуд і, підбігши до інтегратора, схопив «радіошолом». — Ось ваша корона «Цариці Космосу». Хай на ній не виграють діаманти, але з нею ви зазнаєте неземного блаженства!.. Дивіться: я вмикаю прилад… За кілька хвилин ви будете бачити й чути те, що сховане від усіхсмертних назавжди!

Харвуд надів «радіошолом». І в ту ж мить Джек Петерсон зрозумів, що зволікати не можна: Харвуд почує його подих, биття серця, запах…

Як тінь, вислизнув він з-за портьєри і кинувся до Харвуда. Дико зойкнула Бетсі. Харвуд злякано озирнувся і поквапно засунув руку до кишені.

Джек розмахнувся… і опинився на підлозі. Він спіткнувся об край килима.

— Стій! Стій! Стріляю! — кричав Харвуд. Він встиг видертися на бетонну тумбу і вихопити револьвер. — Руки вгору!

Джек Петерсон облишив прес-пап'є, перевернувся на спину, поклав руки під голову, — байдужий, готовий до всього.

…А на екрані інтегратора вихилялися, витанцьовували дві яскравозелені химерні змійки.

Бронетранспортер різко загальмував. Почувся вигук:

— Ч-чорт!.. Знову зірвали місток!.. Звертай праворуч, Боб!

З натужним ревінням машина подерлась кудись угору, потім спустилася вниз і, скрегочучи гусенцями по камінню, перевалюючись з боку на бік, почала переповзати якийсь шумливий, але, мабуть, неглибокий потік.

Десь зовсім близько гримнув вибух. У відкриту площадку бронетранспортера хлюпнула вода. По бортах зацокотіли кулі.

— Швидше, Боб, швидше! — стурбовано сказав усе той же голос. — Зараз ми — як на долоні. Назад поїдеш іншим шляхом. Тепер вони чекатимуть на нас.

«Хто — «вони»?.. Яким саме шляхом?»

Вперше за кілька годин Щеглов почув хоч слово з уст оцих людей. Тільки почув, не знаючи навіть, кому з них належить різкий уривчастий голос.

Зв'язаний, з мішком на голові, інженер лежав на дні бронетранспортера, знемагаючи від задухи, захлинаючись від гніву.

Все трапилося ак несподівано, так раптово…

Коли пролунав авральний сигнал, інженер кинувся до трюму, щоб врятувати найважливішу частину свого ультразвукового локатора — кварцові стабілізатори. Захисний кожух з приладу вдалося зняти швидко, але потім справа загальмувалася. Не маючи під руками відповідних інструментів, інженер орудував кишеньковим ножем. Роботу довелося припинити: крізь ілюмінатор звукометричної кабіни ринула вода.

Коли Щеглов вибрався на палубу, «Ігарка» вже глибоко сиділа в воді. Вона дуже нахилилася на правий бік, і всі шлюпки відійшли геть ліворуч, щоб не затягло у вир. А Щеглову вже ніколи було вибирати: він стрибнув з правого борту і швидко поплив далі від судна.

З інженера був непоганий плавець, тому він і не турбувався, що запливає в протилежний бік. Ось ще трохи, а потім можна завернути й назад… Але попереду заблимав тьмяний вогник — так, наче хтось курив цигарку. Розсікаючи воду енергійними неквапливими рухами, Щеглов поплив у тому напрямі.