"Володар Всесвiту" - Страница 16

Попрацювавши понад два роки в задушливій, отруйній атмосфері електролітичного цеху, Джек Петерсон захворів на суставний ревматизм, та ще й у такій гострій формі, що навіть гітлерівські лікарі були змушені покласти його до госпіталю, — на території концтабору, звичайно.

Перед кінцем другої світової війни становище в Тромсе-фіорд було тривожним. Серед ув'язнених поповзла чутка, що «важка вода» потрібна гітлерівцям для створення надзвичайно сильної вибухової речовини, грам якої може зруйнувати найбільше місто світу, — Нью-Йорк, наприклад.

Це були перші натяки на атомну бомбу, яку так і не встигли виготувати гітлерівці. Невідомо, як могли просочитися ці чутки в повністю ізольований концтабір, — можливо, їх поширювали самі фашисти, щоб підтримати настрій своїх же солдатів, — але ув'язнені тепер зрозуміли, чому так часто і настирливо над Тромсе-фіордом кружляють американські та англійські літаки.

Жодна бомба ще не впала на підземний завод, — бомбардувальники методично руйнували навколишні села, — та хто міг би поручитися, що основний бомбовий удар не буде спрямований саме сюди?

А тут ще з півночі щораз сильніше почав долітати відгук артилерійської канонади, — казали, що там висадився десант союзників і прямує на Тромсе.

Хворі в госпіталі концтабору втратили сон і спокій. Кожен з них палко бажав якнайшвидшого визволення… і боявся тих страшних хвилин, коли гітлерівці в останньому пароксизмі спробують винищити всіх в'язнів.

Одного ранку в таборі зчинилася метушня. Трапилося щось несподіване і, певно, прикре для фашистів. Охоронці кинули свої пости, медичний персонал зник; метушилися Денщики, збираючи речі.

Аж ось у двір заїхала військова машина під білим прапором.

— Наші! Наші! — закричав один із в'язнів, росіянин.

В машині було двоє — солдат-шофер і худорлявий мужчина у формі радянського майора.

Назустріч парламентерам підтюпцем біг комендант табору, червонопикий, огрядний полковник. Обличчя в Нього було перелякане, але він намагався стримати себе і, наближаючись до майора, уповільнив ходу, набундючився, ще дужче почервонів.

Майор мовчки передав йому пакет. Комендант прочитав ультиматум, зібгав папірець, шпурнув геть і вигукнув:

— Ні!.. Я здам об'єкт лише в тому разі, коли зможу вивести звідси усіх зі зброєю й обладнанням.

— Це ваше останнє слово? — радянський майор ввічливо посміхнувся і кивнув головою в бік гори, що височіла на півночі. — А чи знаєте ви, що ваш об'єкт буде стертий з лиця землі нашою артилерією за якихось кілька хвилин?

— Не буде! — зухвало вигукнув полковник. — Я виведу на поверхню ув'язнених. Вам не дозволять їх вбивати.

— М-да… — обличчя майора набуло заклопотаного вигляду. — Дозволите скористатися з радіостанції, щоб передати вашу відповідь?

— Прошу!

Майор підійшов до своєї машини, настроїв передавач і сказав звичайним, діловим тоном:

— «Квітка», «Квітка»!.. Я — сьомий!.. Ультиматум відхилено. Комендант табору погрожує вивести в'язнів на поверхню… Доведеться вжити заходів номер два…

Майор швидким рухом повернувся до коменданта і різко скомандував:

— Батарея!.. На мене!.. Вогонь!

Хворий росіянин, який, стоячи біля загратованого вікна палати, перекладав пошепки цю розмову, стрибнув убік і крикнув:

— Стріляють!.. Лягай!

І зразу ж десь далеко пролунали глухі вибухи, а потім почулося зловісне завивання снарядів.

Все ближче, ближче, ближче… І ось ляснуло, гримнуло, загуркотіло; схитнулася підлога, приснули скалки скла, посипалася штукатурка; в палату увірвалися клуби диму.

Тільки-но замовкли вибухи, як знову почувся той самий голос:

— Батарея!.. Праворуч — нуль-п'ять!

— Зачекайте! — хрипко вигукнув комендант. — Я згодний. Так, згодний.

— Від-ста-а-вити! — співуче протягнув майор. — Ультиматум прийнято!.. Передайте на «Розу»: майор Щеглов вступає в обов'язки коменданта об'єкта номер три.

Хворий росіянин кинувся до вікна і, махаючи рукою крізь грати, закричав:

— Товаришу майор! Товаришу майор!

Майор озирнувся, привітно хитнув головою, вказав: зачекай, мовляв, друже! — і пішов з полковником до входу в підземний завод.

— Щеглов!.. Майор Щеглов! — шепотів росіянин, проводжаючи його закоханим поглядом. — Який молодець!.. Вогонь на себе, га?

І Джек Петерсон теж лопотів услід за радянським солдатом:

— Чеклофф… Містер Чеклофф…

…Перебігло та й погасло видіння. Тільки й бачив тоді Джек майора Чеклоффа. Але сильне то було враження, коли й тепер, через багато років, у обставинах, за яких виключалася навіть думка про можливість зустрічі з радянським громадянином, людина, що назвала себе Петером Фогелем, здалася надзвичайно знайомою.

«Але чому — Фогель? — міркував Петерсон. — Може, у Радянському Союзі вивідали про інтегратор і майор Чеклофф просто посланий у розвідку?»

Та в ту ж мить Джек почув фразу, яка його остаточно спантеличила:

— …Мене заслали до Радянського Союзу, і я прожив там понад двадцять років. Я втерся в довіру, вступив до партії, навіть дістав звання майора… Мене ніхто не турбував до часу. Я мав здійснити лише одне-єдине, надзвичайно важливе завдання…

Це говорив Фогель-Чеклофф! Говорив німецькою мовою, не підозрюючи, що його хтось може почути!

— …Але завдання я так і не одержав. А потім… Пробачте, гер Вагнер, нас ніхто не чує?

— Ні, ні! Я сам сконструював оце підземелля для найточніших експериментів. Сюди не долетить жодний звук, хай навіть на поверхні землі рвуться бомби.

— А звідси?

— Теж. Я перевіряв це з допомогою інтегратора. А через броньовий захист стін вони не зуміють прокласти проводи для мікрофонів, хай там що.

— А оцей шпигун Петерсон?

— Сто чортів! Справді! Вимкніть-но, будь ласка, всі інтегратори, крім мого, і говоріть тихше… Он отой вимикач. Ні, крайній… Ну, то що ж далі?

— Я…

Екран перед Петерсоном згас. Увірвалися звуки.

Джек скинув шолом, задумливо потер лисину.

«Втерся в довіру… Дістав звання майора… — повторював він у думці. — Але навіщо ж було рискувати власним життям?»

І от тепер — шпигун… Не Чеклофф, а Фогель. Петер Фогель… То яку ж треба мати силу волі, щоб отак грати чесну людину?!. І де взагалі кінчається людське благородство і починається підлість?.. Якими приладами можна виміряти правдивість слів і щирість вчинків?.. Якими ліками треба напувати мерзотників, убивць, брехунів, скупих, ледарів, щоб кожен з них став чесним, щирим, роботящим?.. Адже якості людини певним чином залежать від структури її мозку. Цю структуру можна змінити. То, значить, зміниться й характер?

Джек зупинився, вражений. Він дійшов оригінального й несподіваного висновку: досить знайти чудесний елексир і дати випити найзавзятішому гангстеру, як той одразу ж стане чесною людиною. Напоїти мільярдера — і він роздасть свої скарби старцям. А старці під впливом цих ліків посоромляться свого ледарства, почнуть напружено працювати… Досить тільки ліквідувати у людях дрібне, егоїстичне, звіряче, і на землі справді запанує золотий вік. Не «золотий вік» Харвуда з купкою напівбогів над безликою масою людей-роботів, а щось світле, радісне, як вранішня зоря… І навіщо тоді боротьба?.. Комунізм, — хай його назвуть навіть так! — прийде не через класову боротьбу, а легко, спокійно, радісно… І це зробить інтегратор! Так, інтегратор!.. Якщо Харвуд мріє прищепити з допомогою цього приладу звірячу ненависть одного до одного мільйонам людей, то чому б не спробувати прищепити взаємну любов?!

…Отак міркував Джек Петерсон, гарячково бігаючи по своїй кімнатці. В нього палали щоки й вуха, сильно й радісно билося серце.

Ні, не про якісь там мільйони, не про розкоші та жінок слід було мріяти в ті хвилини, коли на плівку фотоапарата «Контако» відбивалися сторінки рукопису професора Вагнера!.. Оволодіти секретом інтегратора треба! Хай доведеться усунути Харвуда, Сміта, Вагнера і оцього німецького шпигуна Фогеля. Це — в ім'я життя на землі. В ім'я світлого й щасливого майбутнього усього людства… І тому він, Джек Петерсон, буде лагідним і хитрим, підступним і жорстоким. Він витисне з себе всі свої знання, всі сили, стане помічником Харвуда. А потім… О, потім він заплатить за все. Добром за зло. Він добром винищить ту несправедливість, яка споконвіку панує на землі!..