Витязь у тигровiй шкурi - Страница 7

Цар потішився цим дуже і звелів йому ректи:

«Леву личить не зрікатись воєн, бранної мети,-

Дух твій мужній вимагає сам такої тяготи.

Вирушай же, хоч і тяжко, що від нас відходиш ти!»

Увійшов, вклонився витязь і сказав ось так йому:

«Похвалу царя надмірну я покірливо сприйму.

Може, бог мені осяє дальньої дороги тьму,-

Знов тоді я, з волі бога, ваші ноги обійму!»

Пригорнути Автанділа цар простер старечі руки -

Обіймає щиро вчитель учня, гідного науки.

Витязь встав, пішов із зали. Був цей день їм -

днем розлуки. Ростеван, сумирний, мудрий, гірко плакав од розпуки.

Витязь вирушив сміливо у незнану даль шляхів,

їхав двадцять день, з'єднавши з млою ночі світло днів;

Вищих повелінь скрижалі всесвіт перед ним розкрив.

Тінатін згадавши, серцем витязь палко пломенів.

Він в маєток свій приїхав - йде назустріч люду здвиг,

І несуть йому дарунки натовпи вельмож значних;

Хто побачив Автанділа - радість сяяла для тих,-

Та, збираючись в мандрівку, він баритися не міг.

Володів він містом дужим. Між узгір був той осад,

Кам'яна, міцна твердиня проти вражих чвар і звад.

Автанділ там веселився, полював три дні підряд,

Та й покликав Шермадіна, щоб спитать його порад.

Вже раніш про Шермадіна наша повість річ вела,-

З паном раб зростав укупі, знав усі його діла,

Та не знав іще, що витязь од любовних мук пала,-

Лиш тепер йому розкрита тайна владаря була.

Витязь мовив: «Шермадіне, це мені й сказати встид,-

Ти ж бо вірником найближчим був мені багато літ,

А проте не знав нічого, що тяжкий терпів я гніт.

Нині ж з волі володарки знов мені розкрився світ!

В Тінатін я закохався, і коханням був забитий,

І з нарцисів ллялись сльози на троянд померзлі квіти.

Тільки зараз таємниці не схотів я затаїти,

Бо її слова впоїли щастям дух мій сумовитий.

Так вона мені звеліла: «Юнака, що десь ізник,

Розшукай, і, як вернешся,- стану я твоя навік.

Будеш ти, ніхто інакше,- мій коханий чоловік!»

Слово це на рани серця полилось мов справжній лік.

Так, по-перше, владареві появлю я службу сталу,

Бо коритися цареві личить вірному васалу,

А, по-друге, ця красуня серце визволить од палу,-

Випроби зламать не можуть мужа волю витривалу.

Поміж всіх панів і хлопів ми з тобою - ближчі друзі,

Тож послухай же, благаю, радцю мій в усякій тузі:

Доки буду я блукати - будь за владаря в окрузі,

Бо твоїй лиш довіряю я і мудрості, й потузі.

Над підданцями, над військом ти правуй, твердий і чулий,

Шли таких гінців до двору, щоб почути все сягнули,

Шли дарунки їм коштовні, шли за мене їм цидули,

Щоб відсутності моєї владарі і не відчули!

Будь такий, як я, завзятий і до ловів, і до бою,

Жди мене три роки, тайну зберігаючи святою!

Як вернуся,- цвіт алое ще засяє красотою,

Не вернусь,- тужи невтішно, вболівай і плач за мною.

Лиш тоді печальну звістку владареві надішліть.

Про мою пишіть загибель, про мою останню мить;

Напишіть: його недоля - доля людських всіх порідь,-

І скарби роздайте бідним: срібло, золото і мідь.

Послужи іще ревніше, як буття кінчу я бренне,-

Не забудь про мене зразу, про моє життя шалене,

Все зроби, як я благаю, помолись тоді за мене,

Пригадай дитинство наше, по-хлопчачи навіжене!»

Шермадін почув цю мову - душу геть журба роздерла,

Із очей гарячі сльози заструміли, наче перла. Він сказав:

«Ідеш - і радість у моєму серці вмерла. Ти не спинишся,

та нащо дав мені владарські берла?

Чи я зможу замість тебе владувати непохитно?

Чи маєтками твоїми зможу правити пожитно?

Хай земля б мене приспала, ніж тебе пустить самітно,-

Тож візьми мене з собою мандрувати кругосвітно».

Витязь відповів: «Послухай річ мою без лжі і кпини:

Як блукає десь коханець,- прагне він до самотини.

Без труда не дістаються людям дорогі перлини.

Спис нехай простромить груди віроламної людини!

Хто, крім тебе, ще оцінить пристрасть, в мене забуялу?

Хто! крім тебе, може дати раду і наказ васалу?

Зміцнюй тверджі прикордонні, стримуй ворогів навалу.

Добрий бог - мене, можливо, не віддасть він на поталу.

Нарівні біда потрапить і одну людину, й сотні.

Оборонять сили неба - не страшні путі самотні.

Не вернусь я за три роки,- вдягнеш одяги скорботні,

Дам указа, що над краєм ти владуєш відсьогодні».