Витязь у тигровiй шкурi - Страница 24

Склав листа я: «Царю! Щастя вам судилось на роду:

Хтіли зрадити хатави, та потрапили в біду.

Хоч я трохи запізнився сповістить вас до ладу,

Але хан - в полоні; бранців цілі юрби вам веду».

Все владнавши, не барився я в хатавських тих краях,-

Сплюндрував державу їхню, взяв скарби, лишивши жах.

Нам верблюдів бракувало,- я волами здобич тяг:

Там здобув і честь, і славу, все, що мав лише в думках.

Владаря хатавів бранцем я забрав у табір свій.

Нас у Індії зустрінув вихователь дорогий,-

Переказувати сором, як він славив подвиг мій,

Як пестив мою він руку та в м'який вгортав сувій.

На майдані розіп'яли нам шатри з тканин ясних,

Щоб мене міг вільно бачить тьмочисленний людський здвиг.

Запросив владар на учту і мене, й бійців моїх;

Сівши поруч, подивлявся іі надивитися не міг.

Цілу ніч бенкетували, розлягався гук пісень,

І пішли з майдану в місто, як уже зайнявся день.

Цар звелів: «Сюди збирайте вояків з усіх рушень

І хатавів полонених покажіть мені лишень!»

Я привів царя Рамаза бранцем, хоч і без кайданів.

Наче хлопця-шалапута, цар його негнівно ганив,

Я також сказав щось добре про привідцю бусурманів,

Бо який би справжній лицар бранців здоланих поганив?

Мій владар вітав хатава, бувши мужем незлобливим,

Мав із ним розмову довгу, не запалюючись гнівом;

І, мене зустрівши вранці, мовив словом співчутливим:

«Чи пробачиш ти хатаву, що злочинцем був зрадливим?»

Я сказав: «І грішні знають ласку господа гарячу,-

Тож на ваше милосердя я надій своїх не трачу».

Цар тоді Рамазу мовив: «Знай, що я тебе пробачу,

Але хай не чую більше про твою лукаву вдачу!»

Цар наш взяв великий викуп з супротивника свойого,

Сотні сотень хатаурі, паки шовку дорогого,

А тоді, царя вдягнувши і весь почет коло нього,

Відпустив усіх, простивши, не караючи нікого.

Бив хатав низькі поклони, виявляв покору й смуту,

Говорив: «Мене за зраду засудив бог на покуту;

Якщо знову завиню я - на загибель годен люту!»

І пішов, свого народу взявши всю юрбу розкуту.

Вже смеркало, як до мене посланець ввійшов без стуку,-

Цар велів: «Терпів з тобою я три місяці розлуку,

Дичини не їв відтоді, не давав роботи луку.

Хоч і час тобі спочити, та приходь, розвій докуку».

Як прийшов я до палацу, там хортів побачив зграю,

Соколи ловецькі рвались з двору ринути до гаю.

Цар в усім риштунку тьмарив вроду сонячну безкраю,-

Він радів, що я, прийшовши, перед ним красою сяю.

Так, щоб я не чув, дружині слово він сказав таємне:

«Любо бачити обличчя Таріела мужнє й чемне,-

Він осяє кожне серце, хоч було б сліпе і темне.

Вдоволи ж моє прохання і нагальне, й недаремне.

Не порадившись з тобою, я одну замислив справу:

Знаєш ти, що нашій діві віддамо свою державу,-

Хай сьогодні ж всі побачать райський цвіт, дочку хупаву.

Вийди з нею вдвох назустріч всім на радість, нам на славу!»

Полювали ми завзято й на долині, й на горі;

Соколів несли за нами і хортів вели псарі,

Але скоро ми лишили ті ліси та чагарі,

Стали грать в м'яча, та втіху цар спинив на другій грі.

Люд, мене схотівши бачить, сповнив місто і майдан.

Переможець, я вдягнувся у гаптований жупан,-

Мов бліда троянда - гарний, проїздив між поселян.

Це не лжа - один мій вигляд наробив з людей очман!

Знайдена в хатавських сховах, дивна тканка, мов змія,

Голову мою вгорнула. Сяяла краса моя!

Цар мене завів до зали, де була його сім'я.

Як побачив сонцерівний блиск її,- здригнувся я!

Діва сонячна вдяглася в шовк злотисто-жовтих шат,

Ззаду ж неї тлум хадумів шикувався в жвавий ряд.

Блиск її наповнив площі, і доми, й квартали, й сад;

Між троянд її обличчя цвів разок перлин-близнят.

Я тримав ще на пов'язці руку, зранену хатавом.

Трон покинувши, цариця підійшла до нас небавом,

Втішила щоку-троянду поцілунком преласкавим,

Прорекла: «Завдав ти гідно кари недругам лукавим».

Поруч себе посадили на шарлати, на шиття,

Поблизу ж сиділо сонце, що пече мої чуття.

Ми дивилися й мовчали, наче з млості-забуття.

Як од неї зір одводив,- я ненавидів життя.

Почалася пишна учта, що була достойна їх.

Зір людський не бачив досі учт розкішних отаких!

Кожен келих - бірюзовий чи з рубінів дорогих.

Царедворці й прості люди - всяк напитися тут міг.

Сидячи отам, я в щасті дух свій радісний підніс,-

З нею ми переглядались; я шалене серце стис,

Щоб сховатися від людства, від сторонніх, від гульвіс.

Що миліше є на світі за видіння любих рис?

Клич - «Замовкніть!». Вщухли співи. Тишина лежить німа.

Цар сказав: «О Таріеле, в нас для тебе й слів нема!

Ми - в блаженстві, наш же ворог тільки скніє крадькома.

Хто тебе побачив,- справді, запишався недарма!

Личить нині, щоб одежу мав дарунком ти від нас,

Але ми не знімем з тебе шат оцих і цих прикрас,

Бо для тебе, променистий, сто скарбниць я в дар припас:

Не соромся ж,- все, що схочеш, можеш брати з них всякчас».

Цар веселий сів, і дужче учта знову загула,

Спів лунав, бриніла арфа, ліра пісню затягла.

Відійшла цариця звідси, як на землю впала мла,

Та до краю сну, до смерку, тут гульня весела йшла.

Не могли ми більше пити із подвійних пугарів.

Я, ввійшовши до покою, наче розум загубив,-

Бо відчув любові бранець пристрасті вогненний звив;

Погляд любої згадавши, і радів, і пломенів.

Увійшов слуга і мовив він, до мене ідучи:

«Вас якась питає жінка, вся сховавшись в опанчі».

Все відразу зрозумівши, я підвівся, тремтячи,-

І Асмат побачив раптом, що прийшла оце вночі.

Стрівши вісницю від тої, що за неї гину,- зблід

І вітальним поцілунком до її припав ланит,

Взяв за руку, коло себе посадив, як то і слід,

Змовив: «Чи тебе прислала не вона, алое цвіт?

Говори ж лише про неї, а про інше і не смій!»

Відповіла: «Правду мовлю, вір же істині святій:

Ви побачились сьогодні, і подобався ти їй.

Віднести листа до тебе наказала якмерщій».