Витязь у тигровiй шкурi - Страница 16

Плачучи, казав він далі про своїх страждань причину:

«Якось вдвох з царем із ловів ми вертались. В ту хвилину

Він сказав: «Давай поглянем на дочку мою єдину».

Ти дивуєшся, напевне, що від згадки я не гину?

Я побачив сад прекрасний, гарне місце насолоди;

Птаство там співало краще, ніж сирени, повні вроди,

У фонтанах мерехтіли запашні рожеві води.

Оксамитові запони затуляли щільно входи.

Понад муром ізумрудним підіймалися тополі.

Коло башти з безоару цар з коня зійшов поволі,

Ми ввійшли туди, ступивши на єдваби, слані долі.

Це тоді, нещасна душе, в тебе влучив спис недолі!

Цар сказав: «Кількох дураджі їй за мною понесіть!»

Я поніс, царя послухав. Це - горіння перша мить.

Це тоді зваливсь на мене гніт нестерпних лихоліть.

Тільки спис алмазний може серце з каменю пробить!

Цар не хтів, щоб хтось побачив сонцерівну до пори,-

Знав я це й спинився, він же звів запону догори І ввійшов.

Я їх розмову чув здаля: «Мої дари,- Цар сказав,-

Асмат, негайно в амірбара забери».

Враз Асмат переді мною розгорнула шовк завіс,-

Я побачив діву. Влучив в серце й розум гострий спис!

Я віддав Асмат дураджі, сам же яре серце стис.

З того дня палаю вічно у горнилі мук та сліз!

Нині ж блиск, що сонце тьмарив, закотивсь для мене, зник!…»

Витязь, спогадів не знісши, заросив сльозами лик,- З ним

Асмат також ридала, і лунав тужливий крик, Лемент діви:

«Руки левня стали кволі, як в калік!»

Таріел отямивсь трохи лиш в Асматиних руках,-

Довго й слова не промовив, серце біль йому розчах:

Сів, і ремствував, і плакав, і ронив сльозу на прах:

«Навіть спогад про красуню - о, який великий жах!

Хто з дарів життя радіє, той пізнає з ранніх пір

Світу плинного зрадливість і душевний втратить мир.

Славлю мудрих я, що сміло йдуть життю навперекір.

Так мою ж послухай повість і словам моїм повір!

Я не зміг, оддавши птицю, залишити тих світлиць,

Бо згубив і силу, й розум,- і зомлів, упавши ниць…

Я почув сумні ридання, як мені вернулась міць,

І побачив коло себе тлум блідих тривожних лиць.

Я лежав на гарнім ложі, в світлій залі, як в раю.

Цар в риданні наді мною скруху виявляв свою,-

Він закликав мулл і слово дав якомусь горлаю,

Що чаклунству Вельзевула хворість приписав мою.

Як побачив цар, що очі я розплющив,- підійшов,

Обійняв, сказав: «Мій сину, хоч єдине слово змов!»

Я, неначе божевільний, занімів, стерявся знов

І зомлів я, бо на серці закипіла чорна кров.

Біля ложа никли мукри та муліми пресумні

І читали всі корана тихим голосом мені,

Щоб прогнати з мене біса. Розвели вони бредні!

Я лежав три дні в нестямі, як в незгасному вогні.

Лікарі теж дивувались: «Це якась чудна недуга,-

Ми безсилі. Видно, левня потайна зборола туга».

Я метався, і бриніла річ безтямна, недолуга,

А царициними слізьми море б сповнилось до пруга!

Так три дні лежав я тілом, що живе, хоча й не диха,

А коли очуняв,- зразу пригадав причину лиха!

І стогнав: «Ой, що зі мною? Геть життя! Хай згине втіха!»

Дарувать мені терпіння я благав у бога стиха.

Так його молив я: «Зглянься на благання ревні, боже!

Дай терпіння, дай наснаги, щоб оце покинуть ложе,-

Тут моє перебування таємницю викрить може!

Без твоєї допомоги вкрай моя душа знеможе!»

Я підвівся… Сповістили владаря: «Ось він підвівся!»

Зразу кинулась цариця, що змарніла від журби вся,

Вбіг і цар - він, це почувши, так зрадів, аж розгубився.

Змовкли всі. І сам владика богу вдячно помолився.

Цар присів побіля мене. Я зміцнів, поївши трохи, І сказав:

«Мій пане, серце вже звільнилось од знемоги,-

Прагну глянути на річку, на поля, на перелоги».

Підвели нам коней. Сіли і притиснули остроги.

І помчали проз майдани до ріки на кручу-строму.

Я схотів назад вертати. Цар провів мене додому,

І пішов я, чувши в серці ще нестерпнішу судому.

«Що ти робиш, люта доле?!» - у плачі казав тяжкому.

Мовби цвіт шафрану, жовкли і кристали, і агати,

Десять тисяч лез пекучих стали серце розтинати.

Воротар нараз покликав скарбника мого з кімнати.

Здивувавсь я: «Хто це може нам новини приношати?»

То Асматин раб з'явився. «Що за справи невгамовні?» -

Я спитав. Слуга, ввійшовши, дав листа. Слова любовні

Я читав і дивувався, хоч не виявив це зовні,

Не гадав, що в неї мислі потайним коханням повні!

Був я вражений шалено, що збудив її кохання,

Що вона змогла про нього написати без вагання.

Треба діві відповісти, щоб не вразило мовчання,-

І на відповідь одразу склав достойне я послання.

Серце дуже пломеніло. Сумно день минав по днині,-

До царя я не приходив, сам сидів у самотині,

І з'являлися до мене тільки лікарі єдині.

За борги земні я мусив так розплачуватись нині!

Впали присмерки на душу. Лікарі не мали сили

Запримітити у серці тайне полум'я. Рішили,

Що то винна кров. Звеліли кров мені пустити з жили; Я

дозволив, бо ці болі справжні муки б затаїли.

Кров пустивши з жил, на ложі тіло я простяг бліде.

Раптом мій слуга до мене з повідомленням іде:

«Там прийшов слуга Асматин». Я гукнув: «Та де ж він, де?»

Я питав себе, я думав: «Тайна ця куди веде?»

Раб подав листа. Уважно я читав цидулку.

В ній Було писано, що діва прагне зустрічі хутчій.

Відповів: «Признач годину - я прийду на заклик твій.

Поспішай, не сумнівайся в нетерплячості моїй».

Написав я, та й подумав: «В серці сумнів не загас.

Честь царя і амірбара для індійців - мов алмаз;

Перше, ніж мій гріх засудять - справу зважать сотні раз,

Але їм дізнатись правду,- гірше від усіх образ».

Тут доклали, що до мене від царя прибув гонець.

Цар питав, чи кров пустили, чи на світі я житець.

Відповів: «Од кровопуску сходить хворість нанівець.

Я прийду до тебе зараз. Ти ласкавий, як отець!»

Як прийшов я, цар промовив: «Годі, кинь хвороби ці!»

Посадив мене він верхи; ловчий сокіл - на руці.

Вдвох помчали,- никнуть з ляку і дураджі, і зайці.

Полювали; справа й зліва бігли з криками стрільці.

Повернувши з полювання, пишну учту справив цар;