Вiнценоснi розпутницi - Страница 3

Черговий двірський переворот вчинила дочка Петра І й Катерини І Єлизавета Петрівна. При спонукуванні російської знаті претендентка на престол усунула від влади «любезну кузину» Анну з її малолітнім сином. На чолі гвардійців елітного Преображенського полку в грудні 1741 року Єлизавета врочисто прибула до Зимового палацу, де її й проголосили новою імператрицею Росії. Внутрішньою і зовнішньою державною політикою за правління Єлизавети (1741–1762 pp.) впродовж двадцятиліття фактично керував один;з найвпливовіших зачинщиків двірського перевороту проти біронівщини та Анни Іоаннівни енергійний граф П. Шувалов. Єлизавета надала йому найвищий чин генерал-фельдмаршала, обдарувала землями, кріпаками, грошима, а сама займалася далеко не державними справами жіночого штибу.

З нагоди вступу на престол Єлизавета щорічно влаштовувала грандіозні звані обіди, на які запрошувала близько 350 унтер-офіцерів і гвардійців того полку, який супроводжував її на «завоювання» корони.

Про інтелектуальний рівень імператриці Росії сучасники й дослідники писали, що вона не мислила свого існування без вина і пива, завжди була напідпитку. Водночас відзначалася забобонністю, їла пісне, певне, щоб не розтовстіти, та їздила на всілякі богомілля у монастирі. Особливо ж любила по декілька разів на день наряджатися й залишила після себе п’ятнадцять тисяч (!) суконь і п’ять тисяч пар (!) черевиків, обожнювала дорогоцінне каміння та персні, а кімнату, в якій приймала своїх укоханців, обладнала янтарем.

Єлизавета Петрівна перетворила царський палац на вертеп із постійними гульбищами, всілякими дивовижними феєрверками, ілюмінаціями, з безупинним переодяганням. Для постійного звеселення гультіпак при імператорському дворі організувала велику вокально-інструментальну капелу, до якої набирали чимало російських гуслярів та українських кобзарів-бандуристів, іноземних співаків.

Знаменно, що серед співаків хорової капели в петербурзькому Зимовому палаці в 1742–1744 роках був і студент Києво-Могилянської академії, майбутній український письменник та філософ Григорій Сковорода. «В одном місту был, — пізніше згадував Г. Сковорода, — гдъ палаты царскіи, уборы, танцы, музыканты, гді, любяшіесі», то послЪдували, то и зеркала смотрЪлы, вбежавши с зала в комнату и снявши маску, приложились в богатых постелях и прочая». Бачив він і те, як ще недавній хуторянин, дебелий землячок із співаків Олексій Розум розкошував у багатих покоях завше хмільної цариці, як він, ставши фаворитом і «Розумовським», умисно програвав у карти великі суми грошей двірським сановникам, аби здобути їхню прихильність. І здобував.

І хоч порядку в країні не було, на честь імператриці хлюпотіла повінь пишномовного пустослівного одописання, й то не лише придворних піїтів. Продовжуючи «петровські» традиції Феофана Прокоповича, писали панегірики й такі відомі письменники, як О. Сумароков та М. Ломоносов. Свою «Оду всемилостивейшей государыне императрице Елизавете Петровне, самодержице Всероссийской, в 25 день ноября 1743» Сумароков приурочив дневі двірського перевороту 1741 року. Звертаючись до завше веселої цариці по двох роках її владарювання, поет писав:

Усе це, м’яко кажучи, була неправда, й про це знав Сумароков, котрий певний час служив ад’ютантом у графів  Г. Головіна та О. Розумовського, блазнював, за словами О. Пушкіна, у тодішніх вельмож Шувалова і Паніна.

Близько десятка хвалебних од, присвячених вступові Єлизавети на престол, написав М. Ломоносов. Дослідники по-різному говорять про них. Одні твердять, нібито Ломоносов писав їх як «офіційно-службовий поет» на замовлення царського двору та академії, почесним членом якої він був. Професор Д. Благой зазначав, що врочисті оди, як і фейерверки та ілюмінації, були обов’язковою частиною придворних свят. Інші доводять: поет друкував оди «за свій кошт», надаючи їм суспільно-виховного значення та проводячи у них, за влучними словами О. Пушкіна, «торжество своїх ідей». Тон таких «благодарственных восклицаний» старанно будуть наслідувати й інші поети, у тому числі й українські.

За «оди похвальні», «оди духовні», панегіричні «слова» і «надписи», за пропаганду ідеї розквіту вітчизни під опікою освічених правителів ще сучасники дорікали Ломоносову. Навіть О. Сумароков, над яким підсміювалися, справедливо писав: «Не завидую тебе, что, следуя общему обычаю ласкати царей, нередко недостойным не токмо похвалы стройным гласом воспетой, но ниже гудочного брацания, ты льстил похвалою в стихах Елисавете. И если бы можно было без уязвления истины и потомства, простил бы я тебе ради признания твоея души ко благодеяниям». За улесливий тон в одах нікчемним царям та їхнім фаворитам «російському Піндару» — Ломоносову дорікав і О. Радищев, хоча водночас і пробачав генієві за одописання в окремому нарисі «Подорожі з Петербурга в Москву».

О. Пушкін писав: «Ломоносов заповнив урочисті свої оди пишномовною хвалою; він прямо називає благодійника свого графа Шувалова своїм благодійником; він у якійсь придворній ідилії оспівує графа К. Розумовського під ім’ям Полідора; він віршами поздоровляє графа Орлова у зв’язку із поверненням його з Фінляндії…» Водночас поет визнає Ломоносова великою людиною, кажучи, що той створив перший університет у Росії й сам був «першим нашим університетом» за багатогранністю знань. Але біда, що в тому університеті професор поезії, ораторського мистецтва і красномовства мусив служити як «чиновник, а не поет, натхненний з неба, не оратор, що сильно захоплює».

Та звинувачувати вченого в підлабузництві навряд чи можна. То була данина традиції. Міг Ломоносов бути й іншим: коли фаворит Єлизавети і братів Розумовських, перший куратор Московського університету Шувалов «пожартував» над вченим, той з гідністю відповів: «Не токмо у стола знатних господ или каких земных владетелей дураком быть не хочу, но и ниже у самого Господа Бога». Не всі поети мали сміливість так сказати, швидше навпаки, за що отримували ордени і подаяння.

Ще до коронації Єлизавета мала «альковні романи» і кількома двірськими молодиками, у тому числі зі своїм ад’ютантом і співучасником п’яних оргій О. Шубіним, якого згодом, аби не муляв очей, заслали далеко в Сибір.

Згодом фаворитами Єлизавети стають брати Розумовські — нащадки небагатого реестрового козака Розума з хутора Лемеші Козєлєцького повіту на Чернігівщині. Це вже ціла історія, про яку варто сказати докладніше.

Старшого із Розумовських — двадцятилітнього півчого Олексія — запримітив за чудовий голос переяславський поміщик, урядовий комісар по вивозу угорського вина із Токаю, яке полюбляла Єлизавета, полковник Федір Вишневський під час слухання церковної відправи у селі Чемері неподалік хутора Лемеші. Він умовив Олексія їхати до Петербурга й у І 731 році влаштував його до придворної капели. Гарний, ставний і співучий «малорос» впав у око і Єлизаветі. Відкрите кількарічне перелюбство «Петровой дщери» після її вступу на трон закінчилося морганатичним шлюбом у 1742 році з Олексієм Розумом. Козачий син уже через два роки стає «графом Розумовським», але без права престолонаслідування.

Як водилося, напівосвічений співак почав обіймати високі посади і в 1756 році став фельдмаршалом Росії. Це дало йому можливість привласнити великі землеволодіння, десятки тисяч селян-кріпаків, у тому числі й своїх недавніх земляків на Україні, цілком можливо, товаришів та побратимів по зброї старого козака Григорія Розума, який рано помер, так і не діждавшися слави чи безслав’я своїх синів.

Отже, на догоду цариці бравий селюк стає графом, тож треба було спішно в мужицьку генеалогію влити бодай трохи «голубої крові», зробити Розума «благородним» за походженням, принаймні для непосвячених. За справу беруться офіційно-службові особи, ба навіть українські піїти, і серед них загалом відомий письменник та педагог, професор Києво-Могилянської академії Михайло Коза-чинський (1699–1755). Із нагоди іменин «графа» 17 березня 1745 року він написав трактат під назвою «Философія Аристотелева по умствованію перипатетиков изданная… Алексію Григоріевичу Розумовскому» у формі поширених тоді тез академії диспуту, що їх «ответствовал» кращий учень професора Козачинського студент-філософ Георгій Щербацький, який згодом і сам став професором Київської та Московської академій. Це був не стільки філософський трактат, скільки панегірик, написаний вперемішку — віршами і прозою «слов’янською», польською та латинською мовами, що обов’язково вивчалися в академії.