Виклик - Страница 8

— Ерні, залишайся з сестрою, — кажу я, вирушаючи слідом за промоклим Джейком, схожим на виснаженого боксера-професіонала, який після удару гонга виходить на ринг, щоб розпочати п'ятдесятий раунд. Ми вдвох ідемо до Марка, щоб він поінформував нас про ще одну халепу, яка звалилася на наші голови.

Але все відразу стає ясно і без слів. Ось вона, халепа, — прямісінько під нашими ногами.

Вода! Скрізь куди не глянь. Вона вкриває всю підлогу каюти і далі швидко прибуває. Глибина її вже сягає кількох дюймів.

— Звідки вона береться?

— Знизу, — відповідає Джейк. — Більше їй братися нізвідки. Я пішов, Кет.

Посунувши вбік Марка, він стомлено поплентався на камбуз до невеличкої квадратної ляди, що вела до машинного відсіку. Вода Атлантики настійливо пробивається крізь щілини довкола її завіс. Джейк береться за ручку і ось-ось має відсунути ляду. І Господь один знає, що він там за цією лядою побачить. Серце моє знову завмерло зі страху.

— А може, не треба, га? — питає Марк.

— Або я її відкрию, або ми потонемо, хлопче, — незворушно відказує Джейк. — Я обираю перший варіант. Треба хоч подивитися, в чому справа.

Марк схвильовано ковтає слину, і його кадик зникає під комірцем футболки.

— Чимось допомогти? — питає він швидко.

— Скажу через хвилину.

Проте вистачило й частки секунди. Рвучко піднявши ляду, Джейк бистрим оком оцінив ситуацію в трюмі й відразу ж почав віддавати термінові накази.

— Кетрін, мені потрібна водолазна маска та дихальна трубка з ящику «Боже, поможи!».

— З якого-якого? — спантеличено питаю я.

— Це червоний ящик під гіком. У ньому зберігається все, що може знадобитися під час аварії, — хутко пояснює він. — А в нас — аварія.

— Зрозуміло, — кажу я, щойно до мене доходить чорний гумор цієї назви: ящик «Боже, поможи!».

Джейк обертаєтеся до Марка і тицяє в нього пальцем.

— А ти, Марку, давай паняй і швидко знайди мені хоч щось схоже на цеберко.

Марк непевно киває головою, але не зрушує з місця. Я теж стою як умурована. Чого ми чекаємо?

— Ну!!! — горлає Джейк. — Чого стали? Вперед!

Це допомагає. Марк та я прожогом кинулися геть із трюма так, наче довкола палахкотіла пожежа.

— Що там сталося? — питається Ерні.

Не встигаю я відповісти, як Марк випереджає мене.

— Скоро наша яхта нафік потоне! — бовкнув він. Я б висловилася дещо інакше, але зараз не час грати словами.

— Ерні, допоможи братові знайти пару цеберок, — кажу я. — Ми не потонемо. — Господи, думаю я, не дай нам потонути.

— А як бути з Керрі? — питає Ерні.

Ми всі одночасно кидаємо на неї погляд. Вона й досі лежить на палубі, скоцюрбившись та затуливши обличчя руками.

І знову Марк мене випереджає.

— Не хвилюйтеся, може, нам усім невдовзі доведеться стрибати у воду.

Ерні витріщається на мене, і очі його від жаху стають великими, як літаючі тарілки Фрізбі. Мій малий, котрий завжди поводився наче юнак старший за віком, раптом знову стає десятирічним хлопчаком. Він ледь спромігся вичавити з себе кілька слів.

— Це… д-д-ійсно п-п-равда, мамо?

— Все буде гаразд, — кажу йому я. — Принаймні, сподіваюся. Просто бери й допомагай брату. Але ні — краще поглядай за Керрі.

Я вже була обернулася бігти до ящика з аварійним спорядженням, як краєм ока помічаю єдину приємну подію за увесь час сьогоднішньої драми.

Керрі.

Вона повільно спинається на ноги і витирає сльози.

— Давай я допоможу, — тихо каже вона.

Може, їй перехотілося помирати саме сьогодні? Тож отой потоп у трюмі — це на краще?

Я роблю крок їй на зустріч, щоб обійняти її, бо мені так кортить знову стати для неї матір'ю, відчути це, але тут лунає стривожений вигук Джейка. Його слова, вилетівши з трюма, зупиняють мене на півдорозі, тож обійми та сльози радості доводиться відкласти до ліпших часів.

— Агов, родичі, не баріться, інакше за десять хвилин яхта піде на дно!

У мене виникло відчуття, наче я у відділенні невідкладної допомоги або ж роблю операцію в польових умовах і мені бракує необхідних інструментів. Я перерила геть усе в ящику «Боже, поможи!» — і аптечку невідкладної допомоги, і надувний пліт, і бозна-що ще, — аж поки не знайшла такі потрібні зараз трубку та маску. Кинувшись мерщій до каюти, я швидко подаю їх Джейку.

Він уже встиг змонтувати ручний насос і просовує шланг через люк. Каже, що електронасос у машинному відсіку залитий водою і тому не працюватиме.

Я зиркаю вниз, собі під голі ноги. Рівень води помітно піднявся. Якщо недавно в каюті її було чотири дюйми завглибшки, то тепер не менше шести. А яка вона холоднюча! Таке враження, ніби мої ступні вмерзли в кригу.

— Гадаєш, яхта в щось ударилася днищем? — питаю я.

— Якщо й забилася, то я цього не відчув, — відповідає Джейк, хутко натягуючи маску на голову.

Тут мене осяяло.

— Мабуть, це трапилося тоді, коли ти витягував з води Керрі. А ми настільки зосереджено за вами спостерігали, що не відчули удару.

— Навряд чи, — каже Джейк, стаючи на ляду. — Якби якась штука розпорола обшивку, ви не могли б цього не відчути. Отже, ні у що ми не забилися.

— А що, на твою думку, сталося?

— Незабаром дізнаюся, — відповідає Джейк. — До речі, про всяк випадок — ти пам'ятаєш аварійну радіочастоту?

— Так, пам'ятаю, — кажу я. — А який випадок ти маєш на увазі? Що мусить статися?

— Та так, нічого. Це я щоб перестрахуватися, — непереконливо пояснює Джейк. — Ніколи не знаєш наперед, що може трапитися. Ну що ж, поїхали! Де наше не пропадало!

З цими словами він стискає зубами дихальний мундштук і, наче спецназівець ВМС США, опускається в затоплений машинний відсік. Я натомість якусь мить стою наче в коматозному стані, а потім до мене доходить, що треба ж виконувати роботу. Підступивши до ручного насоса, я заходилася качати. Та чомусь мені здається, що я марно стараюся.

Єдине, що може врятувати нас, — це якщо Джейк негайно знайде пробоїну. І швидко її заглушить.

Інакше родина Данів потрапить до книги рекордів Ґіннеса під заголовком «Найкоротший сімейний відпочинок».

— А де дядько Джейк? — питає Керрі. З бригади цеберконосіїв вона першою зайшла до пасажирського відділення. З-за її спини визирали Марк та Ерні. Давно вже я не бачила у них такого настрою єднання й наміру разом щось робити.

— Він у трюмі, намагається нас урятувати. Дай Боже, щоб це йому вдалося, — відповідаю я і показую на люк. — А ми тим часом будемо відкачувати воду.

Я вишикувала дітей ланцюжком — від каюти до палуби. Пояснюю, що так буде найкраще. Я черпатиму воду, передаватиму відро Ерні, той передаватиме його Керрі, Керрі — Маркові, а Марк виливатиме воду за борт.

Простіше не буває. Як я інколи висловлююся в операційній, напучуючи практикантів, «це ситуація типу ІДЗ, тобто І Дурню Зрозуміло».

Але ж ні!

Ледве ми розпочали, як відразу ж почулися нарікання. І родинна гармонія враз зламалася.

— Ерні! Тримай рівно відро, коли передаєш його! Невже так тяжко зосередитися? Ти увесь час розливаєш воду, — невдоволено бурчить Керрі.

— На себе поглянь, Керрі! Не барись! Швидше включайся в процес! — підганяє її Марк.

— Хто б казав! Озвався обкурений! — парирує вона.

— Зате я не маю суїцидального комплексу!

— Марку, може, ти стулиш пельку, га? — підхоплює Ерні.

— Ти у мене допросишся, малий гівнюче!

Не встигла я й оком змигнути, як Ерні бере повне відро води і, оминаючи сестру, вихлюпує його прямо в лице Марку.

— Ой, знову вода розлилась, який жаль! — уїдливо констатує він.

Він почав був реготати з власного жарту, аж раптом — геп! Марк стрибає з верхньої сходинки вниз, налітає на Ерні й обхоплює його рукою за шию. Ерні намагається вивільнитися, і вони обидва починають несамовито борюкатися туди-сюди. Мій конвеєр «ІДЗ» для вичерпування води офіційно перетворюється на борецький ринг із вільним входом для глядачів.