Виклик - Страница 7

— Все клас! — вигукує Ерні й підносить долоню, щоб ляснути «п'ятака» з Марком. Але Марк не підняв своєї руки. Бо його увага зайнята чимось іншим.

Тепер і я бачу, чим саме. Відчувши величезну полегкість, я цього спочатку просто не помітила.

Щось тут не так. Ба більше — все не так!

Нестерпний біль пронизував усе тіло Джейка. Серце його гупало у грудях як кувалда. Боліло все: руки, ноги, легені…

З човна здавалося, що Керрі зовсім близько: добрячий нирок, кілька сильних змахів руки — і він уже поруч із нею. Та коли він опинився у воді, Керрі стала далекою-далекою. За сотні миль від нього!

Втім, то не мало значення. Він до неї добрався. Він її витяг. Він не дасть їй загинути, ні! Він не дозволить, щоб іще одного члена родини Данів, як і його брата, навіки забрала морська безодня. І ось Керрі жива й здорова, вона поруч із ним.

Проте щось вона аж занадто жива й здорова!

Тим часом як Джейк намагався тримати її носа та рота над водою, Керрі почала несамовито брикатися й верещати, вириваючись із його рук. Яка муха її вкусила?

— Керрі, я тримаю тебе. Розслабся-но, і все, — наказав Джейк, намагаючись говорити спокійно та вгамувати її паніку.

«Це ж лише паніка, не інакше», — подумав він. Просто Керрі й досі в паніці від того, що ледь не потонула. І буквально до смерті перелякалася. Тому вона зараз і пручається.

Він знову спробував умовити її, тепер уже гучніше.

— Керрі! Це я, дядько Джейк. Припини борсатися.

Він чекав, що вона ось-ось отямиться. Збагне, що більше їй нічого не загрожує, і заспокоїться.

Та не так сталося, як гадалося. Навпаки, Керрі почала пручатися ще сильніше. Вона звивалася і хвицалася в його руках, як торнадо. Як невеличке смертельне торнадо вагою дев'яносто вісім фунтів! І звідки тільки в неї взялося стільки сили?!

А у Джейка сил лишилось обмаль. Його м'язи виснажилися, і стегна та литки почали терпнути й судомитися. Вперше за свої сорок чотири роки він по-справжньому відчув, що вже немолодий.

Що ж, досить панькатися.

— КЕРРІ! ЗАРАЗ ЖЕ ПРИПИНИ! — загорлав на неї Джейк.

Одначе не встиг він знову розкрити рота, як його заповнила, обпікши гортань, солона морська вода.

Йому вдалося втримати Керрі однією рукою, другою ж він чіплявся за рятувальний жилет. Вона так навіжено гам-

селила руками по воді, що Джейк майже нічого не бачив довкола себе. Не кажучи вже про яхту. «Може, погукати на поміч?» — подумав він. Вочевидь, іншого вибору йому не зосталося.

Та заледве ця думка оформилася в його свідомості, як він відчув, що дівчина вивільнилася з його хватки. І відразу ж, не надто опираючись, зникла під водою. Та що ж це, в біса, таке, га?

Джейк швидко набрав у легені повітря і кинувся слідком за нею сторч головою. Чорт забирай! Вода надто каламутна, і тому погано видно. Можна було лише мацати довкола, а не обдивлятися. Невже ж Керрі потоне, як і Стюарт?!

Десять секунд… двадцять… тридцять… Йому і досі не вдалося її знайти! От тільки легені його ось-ось луснуть.

Нарешті, коли його голова вже починала боліти від тиску, він намацав на великій глибині якусь піддатливу та слизьку плоть. То рука Керрі!

Джейк смикнув її так різко і сильно, наче йому треба було завести газонокосарку і він мав для цього лишень одну спробу. Тримайся, дівчинко. Вони подалися догори й виринули на поверхню в найостанніший момент. Іще мить, і було б уже пізно. І Керрі, і Джейк хапали ротами повітря, яке здавалося йому солодким та безцінним як ніколи.

Джейк навіть примудрився знову спіймати жилет. Уже вдруге він урятував життя Керрі. І вже вдруге йому здалося, що…

«Та ні, — подумав він. — Цього просто не може бути».

Проте оскільки вона й далі пручалася, то іншої гадки просто не могло бути. Цього разу Керрі не лише хвицалася та верещала. Тепер вона ще й нестямно відштовхувала його від себе!

Керрі прекрасно знала, що робить. Прекрасно знала увесь цей час.

Тепер у Джейка не лишилося сумнівів. Його небога не хотіла, щоб її рятували. Вона намагалася втопитися.

Від огиди та обурення Марк починає безладно вимахувати руками. Він не вірить своїм очам. Я теж не вірю.

— Та що ж там, в біса, ця Керрі робить, га? Намагається втопити його, чи що?!

— Стули пельку, Марку! — кажу я. — Будь ласка, тільки не зараз.

Я кажу це, бо розумію, що мій син поставив слушне запитання, відповідати на яке буде вкрай боляче. Втім, на те воно і схоже. Ба гірше — здавалося, Керрі ось-ось візьме гору над Джейком. Те, що він важчий від неї фунтів на вісімдесят чи дев'яносто, наразі не має жодного значення. Вона так його гамселить, що Джейк уже ледь у змозі триматися на поверхні, не кажучи вже про те, щоб хоч якось тримати її.

— Керрі! — кричу я доньці. — Усе буде нормально! Дай дядькові Джейку допомогти тобі!

І саме в цей момент з її вуст виривається несамовите ревіння.

— Відчепіться від мене! — волає Керрі у відповідь. — Не потрібна мені нічия допомога! Відпустіть мене!

Відпустіть мене?!

Раптом коліна мої затремтіли. Боже милосердний! Значить, Керрі не впала за борт. Вона сама стрибнула у воду, намагаючись укоротити собі віку! І зараз чинить те саме.

Мені знову закортіло кинутись у воду і хоч якось допомогти. Не можу ж я просто так стояти і спостерігати, треба щось робити! Але, як і першого разу, я зупиняюсь останньої миті.

Зачувши, як скрикнув від болю Джейк, я заклякла від страху як укопана. На його лобі з'явилася цівка крові. То, напевне, Керрі дряпонула його своїми нігтями.

Кров стікає по обличчю Джейка, і його вираз ураз змінюється. Ну все! Годі! Немає більше доброго дядечка Джейка! Бо йому все це насточортіло.

Заревівши як тигр, він обхоплює Керрі рукою за шию й робить їй задушливий захват. Мені інколи доводилося бачити, як копи робили так само в нашому відділенні невідкладної допомоги, коли туди привозили поранених кримінальників.

Ніколи не думала я, що радітиму, коли таке вчинять моїй дитині. Керрі хвицає ногами, але руки її притиснуті до її ж грудей, тому тепер Джейк має змогу підтягнути її до яхти. Марк, Ерні та я — всі ми нахиляємося і хапаємо її за лікті та зап'ястя. І нарешті витягуємо Керрі на палубу, як рибину.

— Припиніть! — верещіть і хлипає вона. — Дайте мені спокій! Відпустіть мене!

Серце моє розбивається на тисячі малесеньких друзок.

Ми посадовили Керрі на палубу, і вона починає битися в істериці.

Нарешті вона скоцюрблюється у позі зародка й починає жалісно хлипати. її рюмсання передається мов інфекція. Я теж розпускаю нюні. Абсолютно розгубившись, я не знаю, що їй сказати. Чим же я можу зарадити Керрі?

— Нумо, хлопці й дівчата, допоможіть трохи! — чується ззаду засапаний голос Джейка. Ми обертаємось і бачимо, що він висить, учепившись за край борта; з нього ручаями стікає вода. Затягти, його на палубу виявилося набагато важче, аніж Керрі, але врешті-решт нам це вдається.

— Спасибі, Джейку, — кажу я. — Дякую тобі.

Кілька дуже химерних секунд ми тільки й могли, що мовчати та обмінюватися зніченими й безпорадними поглядами. Нарешті озивається Джейк:

— Морське правило номер два: ніяких спроб самогубства! Ця фраза нікому не підіймає настрою, але, спіймавши

Джейків погляд, я збагнула, що він і не думав нас розвеселити. Він дуже серйозний, як і те, що тільки-но трапилося.

Втім, тепер до справи. Бо Керрі цокотить зубами від холоду і тіпається з голови до ніг.

— Марку, збігай принеси рушників, — кажу я.

Він киває і зникає під палубою. Та буквально за кілька секунд він знову з'являється на верхній сходинці. На його обличчі — вираз паніки. Рушників при ньому немає.

— Ми в глибокій сраці, — повідомляє він. — Я серйозно.

Що трапилося цього разу? Саме з таким виразом обличчя я змучено зиркаю на Джейка, і він тієї ж миті відповідає мені таким самим змученим поглядом і таким самим виразом. Я уявлення не маю, що там з'ясував Марк, але з його інтонації та тремтливого голосу видно, що він не жартує. І що справи дійсно кепські.