Вiйна свiтiв - Страница 117

На темному просторі яскраво виділялися латки жовтого дроку та верболозу. Червоної трави не було видно. Подеколи зупиняючись, я обережно йшов понад полем, а тим часом зійшло сонце й усе довкола сповнилося світлом і життям.

У калюжі під деревами я помітив багато пуголовків. Зупинившись, я спостерігав за ними: яке повчальне це змагання за життя! Раптом я оглянувся, відчувши, що за мною стежать; приглядаючись, я помітив, що хтось причаївся в кущах. Я трохи постояв, а тоді підступив ближче. З кущів піднявся чоловік, озброєний тесаком. Я повільно підходив до нього. Він стояв непорушно й мовчки дивився на мене. Наблизившись, я побачив, що він (як і я, зрештою) весь у пилюці й болоті, - виглядало так, ніби його тягли крізь каналізаційну трубу. На ньому видно було плями, зелені, наче від намулу, шматки налиплої глини, а подекуди сажу. Чорне волосся спадало на очі, обличчя було таке темне, брудне, запале, що я спершу й не впізнав його. На підборідді червонів свіжий рубець.

— Стій! — гукнув він хрипким голосом, коли я був ярдів за десять від нього.

Я зупинився.

— Відкіля ви йдете? — запитав він.

Я мовчки приглядався до нього, а тоді відповів:

— Я йду з Мортлейка. Мене було засипано біля самого марсіянського циліндра. Потім я вибрався звідти й утік.

— Тут ніде нема харчів, — сказав він. — Це моя місцевість. Весь цей горб униз до річки, а по той бік — до Клепгема й угору до рівнини. Тут харчів тільки для одного. Куди ви йдете?

— Не знаю, — відповів я, помовчавши. — Я був похований під руїнами тринадцять чи чотирнадцять днів. І я не знаю, що сталося за цей час.

Він недовірливо подивився на мене; тоді раптом погляд його змінився.

— Я не думаю залишатися тут, — додав я. — Певне, піду до Лезергеда; там я залишив дружину.

Він тикнув у мій бік пальцем.

— То це — ви? — здивувався він. — Отой вокінзький чоловік? То вас не вбило під Вейбриджем?

Аж тут і я впізнав його.

— А ви — артилерист, що ховався в моєму садку?

— Ото пощастило! — вигукнув він. — Нам обом пощастило! Ви уявляєте?

Він простягнув руку, я потис її.

— Я проповз каналізаційною трубою, — сказав він. — Вони не всіх знищили. Коли вони пішли далі, я полем навпростець попрямував до Волтона. Але… не минуло й шістнадцяти днів, а ви вже сиві! — Раптом він оглянувся. — Це гайворон, — пояснив він, — тепер навіть пташину тінь помічаєш. Тут дуже видне місце. Ходім он під ті кущі та поговоримо.

— Бачили ви марсіян? — запитав я. — Відтоді, як я вибрався…

— Вони пішли на Лондон, — не дав він докінчити. — Мабуть, вони там отаборилися. Вночі там, з боку Гемпстеда, все небо освітлене, ніби над великим містом. І на тлі того світла ясно видно, як вони ходять. А вдень нічого не побачиш. Близько ж… — він порахував на пальцях, — їх ось уже п’ятий день не було. Останній раз двоє з них тягли щось велике на Гаммерсміт. А передминулої ночі… - зупинився й промовисто докінчив: — З’явилися якісь огні і щось піднялося в повітря. Мабуть, вони змайстрували якусь літальну машину і пробують літати.

Підповзаючи до кущів, я так на чотирьох і завмер:

— Літати?!

— Авжеж, — повторив він, — літати. Я заповз глибше в кущі й сів на землі.

— Ну, тоді людству кінець, — сказав я. — Якщо вони цього досягли, їм нічого не варто облетіти всю землю.

Він кивнув головою:

- І облетять. Зате тоді… тоді тут стане трошки вільніше. Але… — він глянув на мене, — гадаєте, що з людством ще не покінчено? Для мене це ясно. Нас переможено. Розбито.

Я глянув на нього. Як не дивно, але ця очевидна істина не спадала мені на думку. Якісь непевні сподівання ще жили в моїй душі, - мабуть, це за звичою. Він повторив:

— Нас розбито! — Непохитна певність бриніла в його словах. — Уже нічим не зарадиш, — сказав він. — Вони втратили одного, лише одного. Вони твердо стали на землю й розтрощили наймогутнішу людську державу. Вони розчавили нас. Смерть одного з них під Вейбриджем — це випадковість. І ці марсіяни — тільки піонери. Вони все прибувають. Ці зелені зорі, хоч їх і не видно вже днів п’ять-шість, але вони, я певен, щоночі десь падають. Нічого не вдієш. Ми в їхніх руках. Нас розбито.

Я не відповідав. Я сидів і дивився перед собою, марно шукаючи, чим би заперечити його слова.

— Це навіть не війна, — вів далі артилерист. — Не може ж бути війни між людьми й мурашками.

Раптом мені пригадалася ніч в обсерваторії.

— Після десятого пострілу вибухи на Марсі припинилися, принаймні до прибуття першого циліндра.

— Відкіля ви це знаєте? — запитав артилерист. Я пояснив. Він замислився.

— Щось сталося з гарматою, — вирішив він. — Та що з того? Вони налагодять її знову. Та хай вони й затримаються на якийсь час — хіба це може що змінити? Це ж точнісінько, як люди й мурашки. Мурашки також будують міста, живуть своїм життям, ведуть війни, роблять революції, аж доки людям не заманеться прибрати їх з дороги, і тоді їх просто знищать, та й усе. Оце ж ми тепер мурашки. Тільки…

— Ну?

— Тільки ми — їстівні мурашки. Наші погляди зустрілися.

— А що вони зроблять із нами? — запитав я.

— Я про це й думав, — відповів він, — саме про це. Із Вейбриджа я пішов на південь і весь час думав про це. Я бачив, що діється. Більшість людей розгубилися, розкисли. Та я не розкис. Я не раз уже зустрічався віч-на-віч зі смертю. Я не іграшковий солдатик і знаю: легка чи важка, а смерть — це таки смерть. І тільки той врятується від неї, хто має голову на в’язах. Я бачив, що всі сунули на південь. Я сказав собі: “Харчів там усім не вистачить” — і повернув назад. Я тримався марсіян, як горобець людей. А там, — він показав на обрій, — вони збилися вкупу, голодують, метушаться, душаться…

Він зиркнув на мене і, зніяковівши, затнувся.

— Звичайно, в кого були гроші, ті втекли до Франції, - сказав він і, якось ніби винувато глянувши на мене, вів далі: — їжі тут вистачає. В крамницях є консерви, вино, спирт, мінеральна вода, але водогін не працює. Ви знаєте, що я подумав? Вони істоти розумні, сказав я собі, і скидається на те, що вони хочуть використати нас собі на їжу. Спершу вони знищать наші судна, машини, гармати, міста, зруйнують весь наш лад, організованість. Все це вони зроблять. Коли б ми були завбільшки, як мурашки, то змогли б заховатися. Але ж ми не мурашки. Ми занадто великі. Це перший незаперечний факт. Ну, що?

Я погодився.

— Оце все я обдумав. Гаразд, тепер далі: нас можна ловити будь-як. Варто марсіянину пройти кілька миль, і він натрапить на цілу юрбу. Я бачив, як один з них в околицях Вондсворта руйнував будинки й порпався серед уламків. Але довго вони не будуть так діяти. Покінчивши з усіма нашими гарматами й бойовими суднами, зруйнувавши наші залізниці, здійснивши свої задуми, вони відразу ж почнуть систематично виловлювати нас, відбирати кращих і закидати до кліток. Ось що вони робитимуть незабаром. Та вони ще й не взялися за нас по-справжньому.

— Не взялися?! — вигукнув я.

— А звісно, ні! Все, що було досі, сталося з нашої вини — нам забракло розуму сидіти тихо, ми дратували їх своїми гарматами та іншими дурницями. Ми розгубилися й кинулися бігти від них туди, де було анітрохи не безпечніше, ніж там, звідки ми втікали. У них ще не дотягайся до нас руки. Вони заклопотані своїм — виготовляють усе, що не могли захопити з собою, готуються зустріти нове поповнення. Може, циліндри перестали падати тому, що марсіяни бояться влучити у своїх. А нам, замість того, щоб тікати, зчиняти лемент, навмання підривати динаміт, розважливіше було б пристосуватися до нового становища. Ось як я гадаю. Це не зовсім те, чого прагнув людський рід, але воно відповідає вимогам життя. Згідно з цим принципом я діяв. Міста, нації, цивілізація, поступ — усе минуло. Гра закінчена. Нас розбито.

— Для чого ж тоді жити? Артилерист хвилину дивився на мене.

— Певна річ, концертів не буде протягом якогось мільйона років; не буде Королівської академії мистецтв, не буде пишних обідів по ресторанах. Якщо ви прагнете таких забаганок, я думаю, що ваша гра закінчена. Коли вам до вподоби вишукані манери, коли ви не можете спокійно дивитися, як груші їдять з ножа або як сякаються без носової хусточки, то краще забудьте ці звички. Вони тепер ні до чого.