Вигнанець i перевертень - Страница 1

Едвін Мілкус, 42 роки, мільйонер із Північноамериканських Сполучених Штатів.

Серафима Мілкус, 23 роки, дружина мільйонера.

Георгій Андріянович Авакумов, 45 років, власник винокурні, меценат, покровитель мистецтв.　

Олена Луківна Авакумова, 40 років, його дружина, власниця модного салону.　

Михайло Іванович Григоренко (Мішель), 40 років, мільйонер, власник машинобудівних заводів, розлучений.

Людмила Черниш (Люсі), 20 років, коханка Мішеля, професійна утриманка.　

Сергій Павлович Ковалевський, 47 років, один із найбільших будівельних підрядників Харківської губернії, одружений, захоплюється мисливством.　

Семен Миколайович Лавров, 45 років, служить у Харківській земській психіатричній лікарні, вихрещений єврей, одружений.　

Ольга Яківна Лаврова, 43 роки, дружина лікаря Лаврова, домогосподарка.　

Федір Федорович Мухортов, 48 років, відставний полковник кавалерії, інвалід, пенсіонер.

Наталя Дмитрівна Мухортова, 45 років, дружина полковника, володіє економією в Харківському повіті.　

Платон Якович Чечель, ЗО років, особа без певних занять, колишній агент розшукової поліції.

Мартин Носок, 36 років, управитель.　

Тарас Покорний, 50 років, візник, конюх, двірник.

Параскева Ярмолюк, 54 роки, куховарка.

Надія Ярмолюк, 19 років, її донька, покоївка.　 

Грудень 1913 року, Харків, на розі вулиці Ветеринарної, біля Сомівського провулку [1]

— Я забороняв вам приходити сюди!

— А шоста заповідь, яку дав Мойсею на горі Синай наш Господь, забороняє вбивати. Її щодня порушують. Мороз тріскун. Дайте пройти, ваше благородіє.

Титулярний радник[2] Гліб Волобуєв витримав колючий погляд незваного гостя. Впевненості додавав револьвер у правій кишені форменого цивільного сюртука, який відповідав його рангу й статусу. Той, кого Волобуєв не хотів бачити більше ніколи в житті, мав репутацію особи, до якої краще не повертатися спиною зайвий раз.

Гліб Львович мовчки ступив набік, пропускаючи в помешкання душогуба.

— Ви вдома самі.

Це було не запитання — чоловік знав відповідь, констатував факт. Волобуєв не здивувався. Спосіб життя навчив незваного гостя ретельно перевіряти кожну кролячу нірку, до якої збирався залізти. Ось титулярний радник мимоволі й процитував візитера подумки. Коли вони познайомилися, Пташка сам промовив цю фразу, додавши «як казала дівчинка Аліса»[3]. Чим збентежив Гліба Львовича: титулярний радник не припускав, що наймані вбивці можуть читати книжки, ще й дитячі.

Сам Волобуєв цінував філософські трактати. Полюбляв повільне читання, смакування чужими мудрими думками, особливо присмачене чаркою-другою міцного, добре витриманого коньяку. Гліб Львович любив проводити вечори з такою книжкою біля каміна, загорнувшись у теплий халат, зручно вмостившись у зробленому на замовлення кріслі-гойдалці. Дружина в такі моменти намагалася ходити тихо, аби не відволікти мужа від опанування чергової істини. Волобуєв дозволяв їй порушити спокій, аби принесла чай з лимоном та імбиром чи карафку з напоєм. Розумні за змістом книжки подобалися титулярному раднику тим, що їх можна було відкривати на будь-якій сторінці й пірнати, не заморочуючись плином сюжету, — не любив романів, вважав їх вигадками, які проводять людей у неіснуючий світ, збивають з пантелику, вводять в оману.

Христина, його дружина, стала жертвою таких книжок.

Краще б читала не про Алісу з чарівної країни. Бач, як запала модна дурнувата британська казочка в душу: почала вкручувати в розмову цитати. А Гліб Львович модного не шанував. Схилявся до вічного, не до того, що швидко минає. Своїми б словами навчилася говорити, бурчав Волобуєв, та не вголос, теж подумки.

Звідти й знає, який саме твір раптом згадав незваний гість.

Не така вже й давня розмова спливла раптово. Відбитися від згадки неможливо: своєю появою Пташка вже нагадав Волобуєву про Христину — зниклу безвісти дружину. Поліції титулярний радник заявив: утекла з молодим полюбовником, бо законний чоловік уже давно підозрював її прогулянки в гречку. Списував це на різницю у віці. Ніби не аж така велика, йому вже сорок три, їй лише тридцять три. По великому секрету признався слідчому: Христя виявилася невдячною. Взяв її з жалю, засиділася в дівках до непристойного. Навіть чималий посаг, обіцяний батьком, не робив Христину Ковалевську медовою. Не зліталися на таку смачну принаду роями мухи й джмелі.

У свої двадцять дев’ять — саме в такому віці побралася з ним — молода жінка зберігала світогляд, дуже подібний до того, Алісиного, з книжечки. Тому й полюбила казку всією своєю щирою душею. Але ж у казках не лише стаються дива й з’являються прекрасні принци на білих конях. Там ще й жаби стають принцесами.

Не про Христю казка.

Природа з Господом Богом разом відпочили на ній. Треба ж комусь прийти в цей світ негарними. Що дружина його, що братець її Серж. Зіпсована якась порода ці Ковалевські…

Але з писка води не пити, міркував собі Волобуєв. Йому так само набрид холостяцький статус. Не поясниш убогим: спершу кар’єра, а вінчання нікуди не втече. Коли просив Христиної руки в старого Ковалевського, вважав себе мужчиною в самому соку, соковитим. А тато нареченої зізнався: сам тягнув до сорока, тож нічого нема страшного в Глібовому шлюбі. Донька засиділася, тут правда, старий навіть обійняв та слиняво розцілував майбутнього зятя.

Слідчий цікавився потім, звідки ж у Христини Павлівни полюбовник. До, вважайте, тридцяти років не могла знайти мужа. І раптом маєте — втекла, ще й з молодим. На що Волобуєв мав цілком, як вважав, логічне пояснення: розкрилася її квіточка. Він, чоловік з досвідом, таки старався, аби дружина надолужила за короткий час те, чого довго не мала й про що шепотіли давно заміжні подружки. Ввійшла в смак, Волобуєв ловив її зміни з кожним роком. Спершу подобалося, адже вбачав у розквіті дружини свої заслуги. Та настав момент, коли консервативні погляди взяли гору. Почав робити Христі зауваження, нагадувати, як має поводитися пристойна пані з вищого світу.

Думаєте, слухала, пане слідчий? А зась!

Не дивуюся я, що дружина втекла, говорив тоді титулярний радник з сумом. Навіть не хочу знати, куди та з ким. Не треба покарання для звабника. Чому думаю, що молодший за неї? Та Господи ж мій милий, зі старшими не тікають, з ровесниками — так само. Боюся я, пане слідчий, аби той звабник не заподіяв їй шкоди, як натішиться. Знаєте, які вони, оті молоді анархісти… Чому анархісти? Ну, хай не анархісти, хай соціалісти, один чорт. Бачив, знаходив у неї серед книжок, серед казочок різних та любовних романчиків, ось таке читання, зволите глянути. У каміні палив майже все, скандали вдома, знаєте… Хто давав — не казала. Але ж хтось давав. Коштовності разом із нею зникли. Усі, пане слідчий. Не інакше, звабив молодий бунтар зробити внесок у справу світової революції.