Вiдважнi - Страница 71

Дорога крутнула направо, обгинаючи горб. До елеватора залишалося метрів п'ятдесят. Сюди давно вже ніхто не ходив, і дорогу зовсім замело снігом. Треба було йти по цілині. Миколка зупинився, вагаючись.

— Ну, чого ж ти став? — запитав Вітя.

— А може, й тут міни.

Вони уважно оглянули простір, що відділяв їх від елеватора. Скрізь лежав незайманий глибокий сніг. У присмерку він здавався синюватим.

— Хлопці, — раптом скрикнула Майя, що стояла осторонь, — дивіться, що тут таке!

Вони підбігли до неї.

— Де? — швидко запитав Миколка. — Що ти знайшла?

Майя рукавичкою показала на сніг.

— Он бачите?.. Сліди на снігу. Хтось ішов до елеватора.

— Вірно, сліди, — сказав Миколка.

— Ну, от бачиш!.. — Вітя обережно поставив ногу у великий і глибокий слід. — Хтось туди йшов.

— Якщо він пройшов, то й ми пройдемо. — Миколка ступив уперед. — Тільки давайте йти слід у слід, щоб не збиватися…

— Стій, Миколко! — вигукнула Майя. Миколка обернувся:

— Ну, що таке?

— А якщо вона там!.. — Хто це — вона?

— Та людина, яка йшла!

— А що їй там робити в такий мороз? Подивилася, мабуть, і вилізла десь назад. Можливо, відтоді тиждень минув.

Вітя рушив уперед за Миколкою. Але тут Майя якось вхитрилася і, перегнавши Вітю, опинилася між ними. Грузнучи по коліна в снігу, всі троє мовчки дісталися до самих стін елеватора і зупинились біля великого темного пролому. Тут несподівано сліди загубилися, наче розтанули.

— Тепер давайте діяти, — сказав Миколка. — Ти, Майю, залишишся тут і чекатимеш нас.

— Добре, — погодилась вона.

— А ми з Вітею підемо всередину і все оглянемо. Якщо будеш потрібна, ми тебе покличемо. Отже — чекай нас.

— Добре, — повторила Майя.

Хлопці зайшли в пролом, перебралися через кілька невисоких руїн і опинилися під склепінням, яке утворилося через те, що дві стіни навалилися одна на одну, але не впали. Тут майже зовсім не було снігу. Під ногами лежали купи битого каміння, щебеню, залізних уламків. Миколка і Вітя насилу пройшли десяток кроків і раптом побачили в стіні двері.

За прочиненими дверима було темно. Так темно, що в хлопців не вистачило сміливості ввійти. Вони стояли і слухали. В руїнах свистів вітер. Десь вдалині кілька разів ударила зенітка. В небі, за хмарами, прогуркотів літак.

Таємничі двері лякали і в той же час вабили хлопців. Миколка обережно штовхнув їх — вони зарипіли і відчинилися ще ширше.

Витягнувши шиї, хлопці заглянули всередину і в півтемряві помітили сходи, що вели вниз.

Що це? Причулося їм чи ні? Звідкись з глибини долинув хрипкий стогін.

— Ти чув? — запитав Миколка.

— Чув, — відповів Вітя.

Вони мовчали, прислухаючись до вітру.

— Що це може бути? — запитав Миколка.

— А як ти гадаєш?

— Там хтось є.

— Хто?

— Людина! Сови взимку не кричать…

— Хлопці! Хлопці! — раптом почули вони з-за каміння гарячий шепіт Майї. — Знайшли що-небудь?

Вона перелізла через виступ стіни і спустилася до них.

— Знайшли, — похмуро відповів Миколка.

— Що, що саме?

— Не «що», а «кого». Людину.

— Яку людину?

— Та, мабуть, ту саму, чиї сліди… Вона там унизу лежить, стогне… Наче чоловічий голос…

Майя сплеснула руками.

— Чого ж ви стоїте? Людина, може, помирає!..

Всі троє помовчали.

— Тоді от що, — рішуче сказала Майя, — давайте підемо всі разом… Одразу всі!.. Один він з трьома не справиться.

Миколка і Вітя не встигли вимовити й слова, як Майя прослизнула в двері і зникла в темряві. Обидва зразу рушили слідом за нею. На сходах Миколка перегнав Вітю і наблизився до Майї, міцно стискуючи в руках лопату.

Вони спускалися в цілковитій темряві. Чоловік важко стогнав. Час від часу він щось бурмотів, але жодного слова не можна було розібрати.

Майя щось зачепила ногою, і по східцях загуркотів якийсь предмет, судячи по звуку, металевий. Всі здригнулися і завмерли. Потім Миколка нахилився і став руками шарити на східцях.

— Це електричний ліхтарик, — прошепотів він на вухо Майї.

Майя шепнула Віті:

— Ліхтарик.

Вони обмацували його в темряві. Всі думали про одне: засвітити чи ні? Нарешті Майя злегка потиснула Миколці лікоть, і він ввімкнув ліхтарик. Гострий, яскравий промінь розітнув темряву. Він сковзнув по чорних, вогких стінах підземелля, де колись проходили труби опалення, і освітив чоловіка, який лежав на спині внизу біля сходів. Чоловік був непритомний. Поруч нього валялося кілька порожніх консервних бляшанок і розкритий рюкзак, з якого виглядали якісь речі.

З першого ж погляду діти зрозуміли, що перед ними німець. І не просто німець, а, як видно з шинелі, офіцер.

Миколка посвітив ліхтариком довкола. В підвалі більше нікого не було. Гітлерівський офіцер лежав сам.

Діти оточили його.

Вітя на всякий випадок оглянув його кишені, вони були порожні.

— Давай подивимось його обличчя, — запропонувала Майя.

Промінь зупинився на заплющених очах, освітив короткий тупий ніс, широке підборіддя…

— Він! Бачите? — прошепотіла Майя.

— Що? Що?.. — теж пошепки запитав Миколка.

Раптом Майя відсахнулася. Офіцер розплющив запалені очі, простягнув уперед руки і крикнув:

— Zu mir! Zu mir! ^[7]

Діти завмерли на місці. Тепер усі троє впізнали цього чоловіка. Саме його ім'я ще недавно виклиало страх у всьому місті.

Так, діти не помилилися — перед ними справді лежав начальник міського гестапо Курт Мейєр, той самий Курт Мейєр, який господарював у місті, як йому бажалося. Він лежав тут уже кілька діб. Вибухом бомби перевернуло його машину. Шофер був убитий, а він дістав поранення в ліву ногу. Це сталося недалеко звідси, на повороті дороги. Незважаючи на страшенний біль, у нього вистачило сил дістатися сюди, в підземелля, захопити з собою запас продовольства і дві хімічні грілки, які могли гріти досить довго, якщо їх тримати за пазухою. Але поранення — річ не проста. Щастя зрадило Курта Мейєра. Він мріяв про багатство, про ордени, а замість цього прийшла смерть. Вона наступала на нього у якомусь брудному підвалі, куди випадково забрели троє сміливих дітей.

— Що ж нам з ним робити? — запитав Миколка. — Ми утрьох його звідси не витягнемо, він надто важкий…

— Треба кого-небудь покликати, — запропонував Вітя.

Раптом Майя схопила Миколку за руку:

— Ой! Дивиться! Дивиться!..

Миколка навів промінь ліхтарика на обличчя Курта Мейєра. Крізь вузеньку щілину повік на дітей дивилися два темних блискучих ока. Курт Мейєр перестав стогнати і тепер озирався, намагаючись збагнути, що тут діється. Він мовчав і тільки мляво ворушив губами.

Діти мимоволі відступили назад, таке страшне було це обличчя — набрякле, обросле щетиною. Вони вирішили піти по допомогу. Коли б вони знали, що вчинить ця людина через п'ять хвилин, то, мабуть, діяли б інакше.

Коли вони вийшли з підвалу, захопивши з собою рюкзак Курта Мейєра, було вже темно. Допомагаючи одне одному, вони перелізли через усі завали, пробігли простір до дороги і зупинилися, важко дихаючи. Навколо було пустинно і безлюдно — жодної проїжджої машини, жодної душі.

І раптом з боку руїн до них долинув приглушений звук револьверного пострілу. Це Курт Мейєр, зрозумівши, що надії більше немає, вистрелив востаннє.

Але про це діти дізналися пізніше.

Зараз ними володіла лише одна думка — швидше, швидше назад у місто! Вони бігли мовчки, задихаючись від бігу і вітру, що бив їм в обличчя. І ось нарешті в імлі проступили обриси перших будинків на околиці. Діти побачили людину, постать якої невиразно вимальовувалась крізь морозний туман. Людина йшла їм назустріч. Діти побігли ще швидше.

Коли вони наблизились до людини, вона враз зупинилася і окликнула їх: