Вiдважнi - Страница 70

Незабаром в кімнаті Клавдії Федорівни зібралися всі старші вихованці. Вони слухали її з серйозними і заклопотаними обличчями.

— То ми підемо, Клавдіє Федорівно, — сказав Сашко Зубавін, високий білявий хлопчина в окулярах. Він був дуже короткозорий, і, коли хоч на хвилину знімав окуляри, обличчя його ставало розгубленим і навіть зляканим. — То ми підемо, попросимо у солдатів сокири і пилки. Я думаю, дадуть.

— Дадуть, звичайно. Скажіть, що це я прошу і що завтра ми все повернемо.

Хлопці встали і гуртом рушили до дверей.

— А ви, Миколко і Вітю, зачекайте, — зупинила їх Клавдія Федорівна. — З вами у мене окрема розмова.

Вона щільно причинила двері і сіла біля стола. На обличчі її з'явився добре знайомий хлопцям вираз настороженості і внутрішнього напруження. Вони одразу зрозуміли, що розмова буде серйозна.

— Ну, от що, хлопчики, — сказала вона, звівши докупи брови, — вам є важливе завдання. — Тільки-но вона мовила таке знайоме, таке хвилююче слово «завдання», у Миколки й Віті радісно заблищали очі.

— Що треба робити? — запитав Миколка.

— Не поспішай!.. Так от. Сьогодні мені повідомили в міській Раді, що німці пограбували музей. Хотіли вивезти найкращі картини, але не встигли. Картини десь тут, у місті.

— І їх треба знайти? — швидко запитав Миколка.

— Ні, Миколко, — суворо глянула на нього Клавдія Федорівна. — не шукати, а тільки походити по квартирах і розпитати людей. Може, що-небудь дізнаєтесь про картини.

— Тільки це! — розчаровано сказав Миколка.

— Це не мало, — заперечила Клавдія Федорівна. — Самі знаєте, як важливо натрапити на слід. Але, хлопчики, будьте обережні. В місті ще багато не знешкоджених мін. Старайтеся по снігу не ходити…

Вони йшли один за одним вузькою стежкою, протоптаною в снігу вздовж стін і парканів. Миколка попереду. Він ніс на плечі дві важкі лопати. Позаду, зберігаючи дистанцію в два кроки, брів Вітя у старому осінньому пальті з короткими, обтріпаними рукавами. Свої великі червоні, без рукавичок руки він майже по лікоть засунув у кишені, але тепліше йому від цього не було.

Так вони дістались до найближчого перехрестя.

Біля похиленого телеграфного стовпа Миколка зупинився:

— Ну, Вітю, в який бік підемо? Направо чи наліво?

— Не знаю. Краще додому. Скільки ж можна по вулицях тинятися?

Миколка сердито встромив у сніг обидві лопати.

— І чому ти такий млявий? — запитав він з обуренням. — Зігнувся, мов дід, носом землю ореш!

Останні слова Миколка промовив з задоволенням. Він чув їх від старшини, який розпікав флегматичного і неповороткого солдата, коли годину тому до них у двір заїхали машини з дровами.

— А чого ти до мене чіпляєшся? — розсердився Вітя. — Я діло кажу. А то «ореш, ореш»!

— Ну, коли так, то ходімо он у ті ворота.

— Там знову нічого немає. Тільки вилають.

— Подумаєш, який делікатний! Вилаяти його не можна…

І Миколка попрямував до невисокого дерев'яного будинку, оточеного сараями, старими стайнями, перетвореними на склади, і ще якимись будівлями. Він сміливо зайшов у двір, поставив біля ґанку лопати і рушив до сарая з високим цегляним фундаментом. Цей сарай видався йому дуже підхожим місцем для того, щоб заховати картини. На дверях висів великий іржавий замок. Тільки-но Миколка доторкнувся до нього, як замок легко відімкнувся. Виявилося, він не був замкнений. Вийняти його з кілець було дуже просто. Двері з рипом відчинилися… і з темряви з радісним вищанням вискочило порося.

В ту ж мить у будинку відчинилися двері і на ґанку з'явилась бабуся у великих валянках і ситцевому фартусі.

— От босота! Що роблять! — закричала вона. — Від Гітлера порося уберегла, а вони його вкрасти хочуть! Зараз людей покличу, волоцюги ви такі! Геть з подвір'я, щоб духу вашого тут не було!

Вітя розгубився, позадкував і метнувся до воріт. Але Миколка не побіг. Він сміливо пішов назустріч бабусі. Зупинився перед нею і сказав з гідністю:

— І як вам, бабусю, не соромно так лаятись!.. Не потрібне нам ваше порося… Якщо хочете, ми вам його піймаємо…

— Не треба, не хочу! — сердито одмахнулась бабуся. — Піймаєте, та не нам… Іди, іди, поки цілий. А то як візьму ременя!

Порося, весело хрюкаючи й риючи сніг, бігало по стежці між будинками і сараєм. Миколка нахилився до нього, схопив, спритно штовхнув у сарай і причинив двері. Побачивши це, бабуся трохи заспокоїлась.

— Ну іди, іди, — вже миролюбно сказала вона. — Нічого по чужих дворах вештатись.

— А ми, бабусю, не вештаємось, — підійшов Миколка до ґанку. — Ми картини шукаємо.

— Які картини?

— З музею. Що зникли. Гітлерівці хотіли вивезти їх з міста, але не встигли і заховали… А де, невідомо. От ми їх і розшукуємо.

— У нашому дворі ніяких картин немає, — сказала бабуся, — і в сусідньому теж, і по всій вулиці немає… А про картини нам вже з міськради оголошували… Якби вони були, я сама б їх занесла, вас не чекала б…

Скинувши на плечі лопати, Миколка рушив до воріт.

Вітя чекав його, пританцьовуючи на снігу.

— Погана справа, — сказав Миколка. — Немає в неї картин, і взагалі на цій вулиці їх немає.

— А звідки вона знає?

— Знає, коли каже. І всім уже відомо, що треба шукати картини. Міськрада оголосила.

— Навіщо ж нам тоді ходити? — запитав Вітя. — Всі обшукають свої двори, і хто-не-будь знайде… Скажемо нашій Клаві — нехай посилає на цю справу маленьких. Гайда додому!

— Не піду, — уперся Миколка. — Якщо хочеш, іди, а я не піду. Я шукатиму.

На всякий випадок вони заникнули ще в кілька дворів, але вже не хазяйнували самі, а терпляче розпитували мешканців. Усі знали, що з музею пропали картини. Дехто висловлював свої припущення відносно того, де вони можуть бути, але всі, у кого вони побували, запевняли, що в їхньому дворі нічого не заховано.

— Ні, так ми, звичайно, ніяких картин не знайдемо, — зітхнув Миколка, коли вони за годину зупинилися на другому кінці вулиці. — От що я тобі скажу: шукати треба там, де ніхто не шукає і де немає господарів.

— А де ж саме? — з цікавістю запитав Вітя.

— Ну, в руїнах, у підвалі старої церкви, у склепах на кладовищі!.. Підемо, га?

Вітя пожвавішав:

— Оце інша справа! Підемо.

— Звідки почнемо?

— Звідки хочеш.

— Тоді спершу ходімо в руїни, — рішуче сказав Миколка.

Руїнами вони називали стіни великого елеватора, зруйнованого німецькими літаками під час перших бомбувань. Щоб потрапити до нього, треба було пройти через усе місто.

Хлопчики рушили в тому напрямку.

Несподівано з-за рогу напівзруйнованого обгорілого будинку назустріч їм вискочила Майя. На ній було коротеньке пальто і великі валянки. Від цього вона здавалася ще меншою.

— Ех, Майко, — засмучено сказав Миколка, — просто біда з цим завданням. Мука! Ходимо, ходимо, а толку ніякого…

— Що ж ви хочете робити? — запитала вона.

— Та ось у нас один план виник.

В очах у Майї засвітилося благання.

— Візьміть мене! — попросила вона.

— Ні, ні, й не проси. Не візьмемо, — сказав Вітя. — Ми в такі місця йдемо, де тобі буде небезпечно.

— Я не боюся.

І Майя пішла з хлопцями.

Так, утрьох, вони вибралися на околицю міста. Час був пізній, близько п'ятої години. Вже смеркало. Зруйнований елеватор безформною громадою височів на горбі. Знизу він здавався особливо темним і страшним. Праворуч від дороги стояв стовп, на якому було прибито фанерний щит з коротким і виразним написом: «Міни!» Тут Миколка зупинився і суворо наказав Майї:

— Дивись, з дороги не звертай, а то наступиш на міну.

Вона мовчки кивнула.

— А ми сьогодні не встигнемо під церкву і на кладовище, — сказав Вітя.

— Підемо завтра. Головне — почати…

Миколка і Вітя швидко рушили на горб.

Майя не відставала від них ні на крок. Дівчинка дуже змерзла. Щоб хоч трохи зігріти руки, вона в рукавичках стискувала пальці в кулаки.