Вiдважнi - Страница 7

До півночі перевертався Миколка на вузькому, твердому дивані, а потім забувся в глухому, неспокійному сні. Прокинувся він так само несподівано, як і заснув. Почуття гострої небезпеки, що раптом виникло десь у найвіддаленіших глибинах свідомості, миттю вихопило його із сну. Наче пружина підкинула його вгору. Полетіла вбік порвана шинель, якою він укривався, і хлопець став посеред кімнати, скуйовджений, з червоною смугою від твердого диванного валика через усю ліву щоку.

У дверях, не переступаючи порога, стояв у пальті і шапці Микита Кузьмич.

— Тобі б, Миколко, у пожежниках добре служити! — привітно усміхнувся він.

Миколка вирячив на нього заспані очі, відчуваючи у всьому тілі неприємну ломоту. За вікном яснів сонячний ранок. На верхівці паркана сидів великий червоний півень і гордо стріпував головою.

— Не бійся, не бійся, не чіпатиму, — примирливо сказав Микита Кузьмич. — І зачиняти не буду. Ходи по всій хаті… Їжа на столі. А у двір виходити не смій: собака порве… Ну, будь розумним! Увечері повернуся — поговоримо, що робити…

І Микита Кузьмич вийшов, не зачинивши за собою сінешніх дверей. Миколка бачив, як він спустив з цепу собаку, а потім швидко пішов до воріт. Біля хвіртки обернувся, суворо покивав пальцем і подався на вулицю.

Миколка важко сів на диван. Десь за стіною розмірено цокали ходики. З двору було чути горластий крик півня і сердите гарчання собаки, що бігав під вікнами.

В домі дядька Микити було три кімнати. Миколка добре знав їхнє розташування. У першій кімнаті, найбільшій, стояла складена з цегли грубка, покрита товстою чавунною плитою з трьома конфорками. Праворуч у кутку стояв буфет з посудом, а посередині — великий дубовий стіл на коротких, товстих ніжках. За цим столом дядько Микита обідав, а вечорами щось писав, розкривши потріпану бухгалтерську книгу в чорних палітурках. Двері наліво вели в найменшу кімнату, три чверті якої займало широке ліжко. Над ним у чорній рамці висіла велика фотографія самого дядька Микити. Знімок було зроблено ще до революції — дядько Микита і тоді служив у міській лазні, що належала в ту пору купцеві Трифонову. Фотограф зняв його на повний зріст біля етажерки, на якій у високій вазі стояв пишний букет паперових троянд. Вузькі плечі дядька Микити облягав чорний, позичений для цієї нагоди, сюртук, а обличчя, і без того маленьке, непоказне, здавалося ще меншим від вусів з довгими гострими стрілками.

Ну, а в третій кімнаті зараз перебував Миколка. Призначення вона не мала ніякого. В ній стояв диван, а на стіні висіло кілька літографій із старих журналів. Зрідка, коли в місто приїжджали родичі дядька Микити, він поселяв їх у цій кімнаті.

Відтоді, як дядько Микита став у місті поважною особою, він найняв стару жінку, яка варила йому обід і пекла пироги. Він пускав її до себе в дім раз у два-три дні. Зварений обід зберігався в підвалі, а пироги лежали в буфеті. Розігрівав їжу сам дядько Микита на чадній керосинці.

Миколка знайшов на столі миску з вареним м'ясом, квашені огірки, чорний хліб і черствий пиріг з капустою. Побачивши все це, він озброївся ножем і з апетитом накинувся на їжу. Шматки м'яса ковтав майже не пережовуючи, огірки хрумтіли на його гострих зубах.

Хоч Миколка сумлінно розправлявся з м'ясом, його залишилося ще чоловік на п'ять — добрячий шмат на великій кістці… Черствий пиріг видався хлопцеві дуже смачним. Бракувало тільки чаю. Але, зрештою, можна запити сніданок і квартою холодної води.

Тепер Миколка відчув себе значно сильнішим. Він обійшов увесь дім і виглянув на ганок. Собака одразу ж глухо загарчав, вискаливши гострі білі ікла, і великими стрибками кинувся до нього. Хлопець устиг зачинити двері, коли мохнаті лапи вже торкнулися ґанку, і підбіг до вікна. Собака сидів на верхній сходинці, вичікувально дивлячись на двері голодними, злими очима. Миколка відчинив раму. Собака оскаженіло загавкав. Ні, з таким не порозумієшся. А чи не можна його підкупити? Хлопець одрізав шматок м'яса, свиснув і кинув собаці. Той понюхав і байдуже одійшов геть.

Так, дядько Микита знав, кому від доручає свого племінника.

Час минав… Сонце вже почало хилитися до заходу. Миколка бродив по дому, марно намагаючись придумати, як йому вибратися звідси. В кутку за грубкою він знайшов міцну довгу вірьовку і сплів з неї щось схоже на ласо. Кілька разів він пробував накинути його на шию клятому собаці, але той спритно відскакував і хапав вірьовку зубами, намагаючись її перегризти. Ця дивна гра тривала досить довго. Нарешті Миколка втомився і привалився спиною до віконної лутки.

Що ж робити? Поки він тут сидить, дядько Микита вже, мабуть, доповів Мейєру про нічного відвідувача. Тепер німці знають пароль і пошлють до вдови Полозневої свого шпигуна. А далі… Миколка раптом уявив собі Ген-надія Андрійовича, котрий лежить на землі з простреленою головою… І тут Миколка подумав про батька!.. Що з ним буде? Адже тепер дядько Микита знає, що він у таборі. Батька повісять… Ах, навіщо він сказав дядькові Микиті про батька!

Треба якнайшвидше вирватися з цього клятого дому. Будь-що усунути з дороги лютого пса… А що коли закутатися в ковдру і вибігти?.. Ні, ні!.. Пес все одно кинеться і розірве його на шматки. Отруїти б його, але чим?.. А може, вдарити залізною коцюбою, що стоїть за грубкою? Миколка зліз з підвіконня і взяв коцюбу в руку. Вимащена сажею, вона в двох місцях вже перегоріла і ледве трималася. А сокира? Миколка кинувся шукати її по всіх кутках. Та ні в кімнатах, ні в комірчині сокири не було. Мабуть, дядько Микита ховав її в сараї.

Знічев'я вийшов у сіни й застиг на місці од несподіваної думки. Між зовнішніми дверима і тими, що ведуть у квартиру, — невеликий простір. Що коли заманити собаку в цей маленький коридорчик, а потім… О, якби вдалося!

Хлопець зайшов у кімнату, взяв своє «ласо», розмотав його, потім повернувся в сіни, прив'язав кінець вірьовки до ручки зовнішніх дверей, а решту вірьовки протягнув через сіни всередину будинку. Потім прикрив внутрішні двері, але не зовсім, а так, щоб залишилася вузька щілина, і потягнув на себе вірьовку. Так і є! Зовнішні двері захлопнулися. Тепер він потягнув на себе і двері, то вели в кімнату. Вони зачинилися, міцно притиснувши вірьовку до одвірка! Для певності Миколка обмотав вільний кінець вірьовки навколо ніжки стола.

Так! Якщо собака опиниться в сінях, то з цієї пастки йому самому не вибратися.

Залишалося найголовніше — заманити в дім вівчарку, а самому встигнути заховатися за внутрішніми дверима. Але як це зробити? Кинути ще м'яса? Собака не з'їв і того шматка, який досі лежить у пилюці біля східців. Ні, треба придумати щось інше.

Миколка постояв, розмірковуючи. Хто б міг подумати, дивлячись збоку на цього худенького хлопця з блідими щоками і великими сірими очима, що він ладен вступити в боротьбу з великим, сильним і злим собакою, спеціально натренованим на переслідування людей.

Миколка вийшов на ґанок і зупинився на верхній сходинці. Собака лежав недалеко, на стежці, що вела до воріт, і, витягнувши вперед лапи, уважно дивився на нього. Здавалося, він стомився і тепер, знаючи свою силу, зайняв найвигіднішу позицію. Спробуй тут пройти!..

Хлопець постояв трохи, набираючись духу. Те, на що він наважився, могло закінчитися для нього дуже сумно. Вчора його врятував дядько Микита. Тепер, якщо пес наздожене, ніхто вже не допоможе.

Миколка труснув головою, зіщулився, наче плавець, який стрибає в крижану воду, збіг з ґанку на стежку і кинувся до вівчарки.

Собака схопився, злякано подався назад, але тут же, вискаливши зуби, приготувався до стрибка. Миколка пробіг ще кроків десять, повернувся і метнувся назад до ґанку, відчуваючи за своїми плечима важке дихання…

Не тямлячи себе, хлопець вихором влетів на ґанок, а звідти у сіни; помітивши, як промайнула услід за ним довга чорна тінь, захлопнув внутрішні двері і, зовсім знесилений, притулився до одвірка.

Розлючений собака скажено дряпав лапами двері. Отямившись, Миколка трохи прочинив двері й потягнув вірьовку. Зовнішні двері стукнули. Пастка замкнулася.