Вiдважнi - Страница 13

Хто б міг догадатися, що в цьому підвалі з товстими бетонними стінами Курт Мейєр час від часу таємно зустрічається із своїм агентом Т-А-87, що тут же, під кам'яною плитою підлоги у них влаштовано «поштову скриньку». Т-А-87 кладе сюди донесення, а Курт Мейєр залишає йому свої інструкції…

Хто цей Т-А-87, знав лише він, Мейєр, і кілька його вищих керівників. Під своїми донесеннями, написаними російськими друкованими літерами, секретний агент ставив умовний знак «Т-А-87». Якщо навіть у міському гестапо хтось дізнається про існування такого інформатора, йому буде відома лише його кличка. У Мейєра була своя агентурна мережа, керівництво якою він не довіряв нікому.

З поїздки Курт Мейєр повернувся в доброму настрої. Він одразу ж наказав викликати Юренєва.

Розмова їх була короткою. Вони уточнили свій план. Юренєв буде легко поранений тут, у стінах гестапо, і руку його забинтують. Він стоятиме серед інших засуджених. Після залпу упаде в яму, і його присиплють тонким шаром землі. Перед тим, як вилізти, він зірве пов'язку. У випадку, якщо жителі найближчих будинків із страху відмовляться йому допомогти, він знайде свій одяг під розбитим возом, що лежатиме біля рову.

Юренєв вислухав усе це спокійно.

— А хлопчик? — запитав він.

— Хлопчиська ми випустимо! — сказав Мейєр. — Ви залишитеся в цьому будинку. Я пришлю до вас людину, з якою ви уточните операцію.

Поки Курт Мейєр вів таємну розмову з Михайлом Юренєвим, у великому кам'яному будинку, на відстані двох кварталів від особняка, де містилося гестапо, бургомістр міста секретно радився з своїм помічником.

Блінов займав великий кабінет, що до війни належав голові міської Ради Морозову. Бургомістр сидів під величезним портретом фюрера. Коли сюди заходив німець, Блінов схоплювався і спритним рухом викидав уперед витягнуту руку. В цьому русі були свої, невловимі для незвичного ока відтінки: рівень, на який піднімалася рука, положення кисті, сама манера вітання — все це разом визначало ранг людини. Блінов тонко розбирався в субординації. Якщо той, кого він вітав, був особою незначною, помах його руки здавався поблажливим, якщо це був представник влади, — швидким і енергійним.

Блінову доводилося займатися усякими справами. Він видавав дозвіл на відкриття приватних магазинів, булочних і бакалійних крамничок. Він визначав, з кого які треба брати податки. Він затверджував списки тих, кого треба послати в Німеччину на роботу. Було в нього багато й інших справ, так само невідкладних і важливих, але всі вони мали одну спільну властивість: вимагали застосовувати насильство до жителів міста.

По тому, з яким небажанням Блінов підписував деякі розпорядження, можна було припустити, що він прагне бути добрим батьком міста. І якщо це йому не вдавалося, то хіба в цьому його вина? Такий час, суворий, невмолимий…

Зараз Блінов вів значну і серйозну розмову з Микитою Борзовим. Вони, видимо, розмовляли вже давно — у попільниці, що стояла на столі, виросла купа недопалків. Обидва димили нещадно, і їх заклопотаний вигляд свідчив про те, що справа, яку вони обговорюють, не з легких.

— Не можу зрозуміти, навіщо він це зробив, — сказав Блінов.

Микита Кузьмич зосереджено жував мундштук цигарки, його маленьке гостре обличчя і темні витрішкуваті очі висловлювали цілковиту розгубленість.

— Не знаю, Ілля Ілліч, — щодо цієї справи у мене повне затемнення!..

— Ну, давай поміркуємо, — сказав Блінов, ковтаючи із склянки холодний чай. — Припустімо, що ти не знайшов би цього чоловіка в сараї. Тоді що?

— Тоді прийшли б уночі з обшуком, знайшли б його, а мене як переховувача — ось за це місце! — Микита Кузьмич виразно обвів долонею кругом шиї, наче зав'язуючи петлю, а потім смикнув руку вгору і клацнув при цьому язиком.

— А що б це йому дало? — запитав Блінов.

Микита Кузьмич знизав плечима:

— В тому-то й весь секрет, Ілля Ілліч. Ніякої вини за собою я не почуваю.

— Зажди-но, — підняв угору палець Блінов. — Здається, я починаю догадуватись… Слухай…

Борзов увесь подався вперед, і дрібні зморшки навколо його очей зібралися в гармошку. Цигарка, затиснута в лівій руці, тремтіла.

— Він хотів тебе усунути, — сказав Блінов, — і на твоє місце підсадити до мене свою юдину! Ну як, схоже це на правду?

Блінов відкинувся на спинку крісла і з осмішкою дивився на Борзова, милуючись тим враженням, яке справило на нього це вже десяте підряд припущення.

— Схоже, — кивнув Микита Кузьмич, якось з полегшенням зітхнувши. — Дуже схоже. Все інтриги, інтриги…

Блінов помовчав, знову продумуючи і зважуючи те, що йому зараз спало на думку.

— Мабуть, так воно і є, — вже більш впевнено сказав він. — Ну, а якщо це так, тобі, Микито, треба бути дуже обережним. Не говори зайвого і роби тільки те, що я тобі накажу.

— Слухаюсь, Ілля Ілліч! — з готовністю погодився Борзов. — Без вас я тепер нікуди ні кроку…

— Ну, це вже занадто! Ти все-таки мій помічник. Представник влади… Обережність не шкодить, але і в паніку впадати не можна. — Блінов говорив як людина, що усвідомлює свою силу. — А тепер перейдемо до твого племінника. Якого ж дідька ти його упустив! Розбудив мене вночі, справа, говориш, термінова…

Микита Кузьмич винувато посміхнувся:

— Я на психіці його хотів зіграти! А він не тільки мене, але й собаку обдурив…

Блінов голосно розсміявся. Це був здоровий, розкотистий сміх людини, яка твердо стоїть на землі обома ногами.

— Навіть собаку, кажеш, обдурив! А твій собака, мабуть, розумніший за тебе!..

Микита Кузьмич несподівано проявив характер. Він насупився і ображено відсунувся від стола, за яким сидів бургомістр.

— Ну годі, годі, я пожартував, — примирливо сказав Блінов, — ти на мене не сердься… Ну, а навіщо все-таки ти свого племінника в підвал посадив?

— Як навіщо? Хто його знає, що він базікатиме по місту.

— А далі що з ним накажеш робити?

Микита розвів руками:

— Сам не знаю. Щось треба придумати!

Блінов хитро прижмурив ліве око і якось боком присунувся до Борзова:

— От що, Микито! Хлопчисько не повинен пропасти даремно, його треба до когось влаштувати…

— Хто ж його візьме? — здивувався Микита Кузьмич.

— Візьмуть, кому треба! Ось що я пропоную. Давай випустимо його і оголосимо: чи не хоче хто-небудь усиновити. Ти кажеш, разом з ним ще й дівчинка сидить?..

— Так, Майя Шубіна, чотирнадцяти років.

— Теж треба звільнити! Навіщо дитину в Німеччину посилати… Років два треба почекати! Люблять у нас палицю перегнути. А я за справедливість! Дівчинку випустимо.

Микита розуміюче глянув на Блінова — план бургомістра здавався йому цілком прийнятним.

— І підозри не буде, — посміхнувся він, — піклуємося про дітей…

— Вірно! — підхопив Блінов. — Ми не мстимо дітям. Нехай батьки — вороги, вони дістали по заслугах! А діти при чому?.. Про це навіть у міській газеті надрукувати треба. Велику статтю! Нехай всі читають. Ні, Микито, скажи, добра я людина?..

— Дуже добра, — з почуттям сказав Микита Кузьмич. — Сердечна ви людина, Ілля Ілліч!

— Держись за мене, Микито! Зі мною не пропадеш! Великі справи ще з тобою робитимемо. Ось почекай, закінчиться війна. Німці, звичайно, звідси не підуть. Але хто управлятиме країною? Ми управлятимемо, Микито! Поїдемо з тобою в Москву, ввійдемо в Кремль! Я стану членом уряду. І тебе не забуду. Призначу бургомістром Харкова…

— Ні, краще Саратова, — сказав Микита Кузьмич, — я ж звідти…

— Ну Саратова. Теж містечко непогане!.. І будемо ми з тобою опорою нового порядку! Уявляєш собі, банщик Микита Борзов — бургомістр Саратова! Ось вона, дяка за вірну службу… А ще дадуть тобі «залізний хрест». Знаєш, що значить одержати «залізний хрест»? Станеш повноправним громадянином фатерланда.

Блінов захопився. Він встав з крісла і підійшов до невеликої, оббитої залізними смугами скрині, що стояла в кутку і служила йому замість вогнетривкої шафи.