Вибух - Страница 5
Однак Толкунов визнав за можливе перепитати:
— Отже, товаришу полковник, ви доручаєте нам розшукати сейф “Цепелінам?
— Вам разом із старшим лейтенантом Мохнюком.
Толкунов зміряв Мохнюка не зовсім схвальним поглядом, полковник зрозумів його й пояснив:
— Щеглов уже підготував старшому лейтенантові обмундирування, і після обіду виїжджайте до Сведбурга.
— Навіщо? — нараз зовсім по-домашньому розвів руками Толкунов. — Навіщо вони вивезли сейф з Бреслау? Всього за якихось паршивих тридцять кілометрів?
Полковник подивився на нього задумливо. Запитав раптом наче й недоречно:
— Скажіть, капітане, скільки маєте поранень?
— Три.
— А скільки ваших товаришів убито? З розумним і досвідченим ворогом б’ємося, невже, гадаєте, вони не вирахували, що через кілька днів ми оточимо Бреслау?
— Ну, — зовсім простодушно мовив Толкунов, — про це і я догадувався, але скажіть, чому вони не забрали цей клятий сейф у Берлін?
— Щоб додати нам клопоту, — цілком серйозно зауважив Бобрьонок, проте очі в нього сміялися. — Аби не сиділи ми з вами, капітане, без діла.
— От кляті фріци, — пробуркотів Толкунов, — навіть до контррозвідки свого поганого носа почали пхати. — Примружившись, зиркнув на Карого й запитав: — Вважаєте, щось дуже хитромудре задумали й поки що затаїлися?
— Певно, так, — погодився полковник. — От знайдемо сейф і одержимо відповідь на всі ваші запитання.
3. Мишко сидів на бричці, яку кинув попід сараєм, порушивши суворий розпорядок, установлений самим управителем, — мусив обов’язково загнати бричку в сарай, попередньо обчистивши колеса від багна. Але управитель уже другий день не з’являється на їхньому хуторі, а сьогодні вранці прибіг Славко Мигуля — клявся і божився, що вчора через село на Сведбург пройшли російські танки, він сам бачив їх — з червоними зірками на баштах — і розмовляв з танкістами отак от, як зараз балакає з Мишком. Танкісти сказали, що Гітлеру капут і взагалі капут усім фашистам — скоро Берлін стане нашим.
Мишко сидів, роззявивши рота, вірив і не вірив, знав, що незабаром прийдуть свої, тут, у селі Штокдорф, про це тільки й балакали, проте щоб на власні очі побачити танки з червоними зірками… До того ж цей Мигуля патякало, міг і збрехати, але ж, видно, не збрехав, бо вночі на сході, де Бреслау, небо світилося й гуло, наче збиралась гроза.
Певно, не збрехав, бо коли це було, щоб управитель хоча б раз на день не зазирнув до корівника, не поцікавився надоями молока… А сьогодні вранці Мишко вперше сам без фрейлейн Ельзи злив молоко в бідони й доставив до шосе, звідки їх відвозили на вантажівці до Сведбурга.
Нараз Мишко подумав, що міг би не відвозити бідони, обійшлися б кляті німці без молока. Від цієї крамольної думки спершу зробилося лячно, але лише на мить, одну невловиму мить, бо Мишко вже точно знав, що все минулося, — і ляк, і приниження, і важка праця від темна до темна, може, ще сьогодні він побачить своїх. Нарешті прийшли, й він знову почуватиметься людиною, — але навіть від усвідомлення цього чомусь не стало радісно, й тривога не відпустила його. Мишко подумав, що зараз з’явиться управитель Кальтц чи навіть сам молодий граф фон Шенк, — лише за те, що не обчистив бричку й не закотив її до сарая, загрожувала сувора кара, аж до відправлення в табір…
Мишко зіщулився, уявивши, як Генріх фон Шенк хвиськає його батогом, колись він бачив, як молодий граф шмагонув по обличчю конюха — француза Жана Ріке, той тиждень ходив з червоною смугою на щоці,— лише уявивши цю сцену, Мишко люто стиснув кулаки, відчувши, як кров шугонула в обличчя.
Зіскочив з брички, спересердя пхнувши її ногою, почув, як гелгочуть гуси на моріжку за сараєм, і раптом у нього народилося рішення, він зупинився лише на мить, роздумуючи, і оббіг сарай, точно знаючи, що саме вчинить зараз.
Гуси паслися ліниво, білі й вгодовані — велика гусяча зграя. Птахи не стривожилися, побачивши Мишка, ситі німецькі гуси, вони, певно, зневажали його, бо все тут навколо було німецьке, починаючи від міцного цегляного сарая, вкритого черепицею, й кінчаючи ними, вгодованими гусьми, котрих не мав права навіть торкнутися якийсь зачучверений слов’янин, раб з далекої України.
Поважний гусак скосив на Мишка невдоволене підозріле око, засичав загрозливо й витягнув шию, проте хлопець нараз ступив до нього пружним кроком, міцно схопив за шию і стиснув. Птах затріпотів крилами, намагаючись вирватися, однак Мишко стиснув так, немов скручував шию не гусакові, а управителеві — бичачу, товсту, ненависну шию Кальтца, якого поранило в руку ще під Дюнкерком. Шкода — в руку, а не в шию. Клятий вояка назавжди лишився обер-лейтенантом, тупим, обмеженим, лайливим, жорстоким, і Мишко, вклавши всю лють і силу в кулаки, не помітив, що гусак давно вже обважнів і безсилі крила опустились долу.
Хлопець лячно озирнувся, та лише на мить, і попрямував до барака, недбало тягнучи гусака за собою крізь гелготливу й сполохану гусячу зграю, котра розбігалася перед Мишком злякано й галасливо.
Обминувши ставок, Мишко ще здалеку побачив Лесю. Дівчина поспішала до корівника й захекалася. Угледівши, як тягне Мишко важкого птаха, зупинилася й відступила зі стежки, очі в неї округлилися, й чоло пішло зморшками, простягнула руки до Мишка, немов хотіла зупинити, але хлопець став сам, жартівливо підважив птаха, наче й не сталося нічого особливого, і мовив, буцім ішлося про зовсім буденне й незначне:
— Приходь, Лесю, до нас обідати. Мати засмажить, бо давно я не їв гусятини…
Дівчина підвела руки, немов відгороджувалася не тільки від Мишка та його злочину. Певно, хотіла щось сказати, але дихання в неї перехопило, почервоніла, й сльози виступили на очах.
Мишко кинув гусака й ступив до неї крок, та Леся замахала руками й відсахнулася від нього, немов від зачумленого.
— Збожеволів?.. — нарешті видихнула. — За це ж тебе…
— А дзуськи! — нараз переможно вигукнув Мишко, нарешті усвідомивши, що все найстрашніше позаду й справді тепер йому нічого боятися. — Чхати я хотів на фріців, нехай вони всі повиздихають! Чула, наші прийшли!
Але по округлених і зляканих очах зрозумів, що Леся йому не повірила, либонь, і всі не повірять, поки не побачать своїх на власні очі.
Та й що можна пояснити цьому дівчиськові?
Правда, Леся завжди подобалася Мишкові, точніше, йому здавалося, що завжди, але почалося це тільки півроку тому, восени, коли скиртували солому й він подавав їй снопи нагору. Раптом дівчина послизнулася, Мишко упіймав її й притиснув до себе, лише на мить відчувши пружне й розпашіле від роботи тіло, відтоді не міг забути того доторку й намагався зайвий раз перестріти дівчину по дорозі в корівник чи в іншому місці. Якось увечері, коли сиділи попід бараком, спробував навіть пригорнути й поцілував несміливо, та дівчина відштовхнула його, проте не дуже сильно, а вранці Мишко спіймав її очікувальний і запитальний погляд. Хотів сказати, що кращої нема навіть серед полячок, котрі працювали на центральній садибі маєтку і про яких французи казали, що таких красунь треба пошукати й в самому Парижі, та засоромився, не сказав про це, проте був чомусь упевнений, що Леся догадується про його почуття, і чекав лише зручного моменту, щоб освідчитися.
Менш зручного, ніж сьогодні, мабуть, не було за весь останній час, та Мишко, переступивши через гусака, схопив дівчину за руку й притягнув до себе — вона не пручалася чи то з переляку, чи то просто не отямилась від Мишкового повідомлення, а хлопець нараз обійняв її, притиснув міцно, тепер уже точно знаючи, що не було й ніколи не буде в нього щасливішого дня.
— Відпусти, вар’яте… — прошепотіла Леся, але не пручалася, навпаки, поклала йому голову на плече. Так стояли еони, принишклі й перелякані, не бачачи й не чуючи нічого, забувши і про війну, і про корів, що мукали, чекаючи на Лесю, та раптом десь зовсім близько загуло, дівчина обережно вислизнула з Мишкових обіймів, гул перетворився на гуркіт, і нараз зовсім низько, хлопцеві навіть здалося: підстрибни і зачепиш рукою — пройшли три літаки з червоними зірками на крилах.