Вибух - Страница 123

— Ну, чого?.. — почав невпевнено, та Хаблак підштовхнув його до машини, й Шило, одразу все усвідомивши, покірно посунув до неї, нахиливши голову й нікого не бачачи.

Уже в автомобілі Хаблак запустив студентові руку до кишені і обережно, двома пальцями, витягнув пакет.

— Що це таке, Шило? — запитав. — І звідки?

Студент подивився на нього спідлоба.

— Яке маєте право? — просичав, проковтнувши слину.

— Ми затримали вас у зв’язку з крадіжками на квартирах у Києві, — пояснив Хаблак, — і ви це дуже добре знаєте.

Шило закопилив губу.

— У вас є постанова на мій?. — затнувся, певно, хотів сказати “арешт”, але мовив: — Затримання…

— Згідно з законом, — пояснив майор, — ми маємо право затримати вас на сімдесят дві години для з’ясування різних обставин. Без прокурорської постанови. Проте, смію завірити, ми матимемо її значно раніше.

— Ця самодіяльність дорого коштуватиме вам! — Шило став потихеньку оговтуватися.

Хаблак дістав хусточку, обережно загорнув пакет.

— Ви не відповіли на поставлене запитання, — нагадав.

— Тут гроші, й вони належать мені.

— Скільки?

— Півтори тисячі.

— Чи не забагато для студента?

— Я працюю, одержую стипендію, ще й батьки допомагають…

— Якими купюрами гроші?

— Це має значення?

— Не знаєте?

— Забув.

— Нічого ви не забули, Шило, цей пакет щойно поклав до вашої кишені лисий чоловік у чорній сорочці. Чи не так? Хто він?

— Ви помиляєтесь. Гроші мої, і я це тверджу.

Хаблак зітхнув: усі початкуючі злодії схожі один на одного. Спочатку не зізнаються ні в чому, навіть в очевидному, та, коли притиснеш їх до стінки, одразу розколюються. Правда, як виявилось трохи згодом, майор помилився в оцінці Шила — студент був досить міцним горішком, і Хаблакові довелося прикласти багато зусиль, поки одержав перші правдиві свідчення.

Хаблак мовив:

— Отже, не хочете зізнатися щиросердно! Я мушу все ж нагадати, що саме це…

— Пом’якшить мою долю?

— Звідки такий досвід? Але ж ви раніше…

— Не притягався, — ствердив Шило. — І тепер — ваша помилка, за яку доведеться розплачуватись. Ви ніколи не пробачалися? — Він подивився Хаблакові у вічі твердо й переконано, і, коли б у майоровій кишені не лежав пакет з грішми, міг засумніватися в своїй правоті.

— Доводилося, — раптом зізнався Хаблак зовсім щиро. — І я шкодую, що завдав цим людям прикрості.

— Ось я й кажу!.. — підвищив голос Шило.

— Помовч! — раптом зло мовив Семенчук. — І скажи спасибі, що я не надів на тебе наручники. Але врахуй, сьогодні ти ще на території мого району, і ми це можемо зробити.

Шило інстинктивно відсунувся від нього, наче шукав у Хаблака захисту. Ситуація видалась майорові дещо кумедною, і він мовив:

— Ось бачиш, що трапляється, коли погано поводяться…

Але студент раптом покрутив головою, витягнув уперед руки, мов простягав їх до наручників, і закричав тонким голосом, майже беззвучно:

— Ну!.. Ну чого вам треба, чого вчепилися в чесну людину, чого кидаєтесь на людей, захищати нас мусите, а кидаєтесь, і це вам не минеться!

— Досить! — обірвав його Семенчук. — Бачив я таких, і чого мушу розводити з тобою церемонії? Не треба було красти, тоді б з тобою панькалися… А зараз ти злодій!

— Він ще не злодій, і це вирішить суд, — вставив Хаблак.

— Так, суд! — учепився за ці слова Шило. — І яке ви маєте право?

— Я сам знаю свої права, — похмуро відповів Семенчук. — А також обов’язки. І мій найперший обов’язок — довезти тебе зараз до ізолятора тимчасового затримання.

— Довезли, — мовив Хаблак, бо справді, машина вже загальмувала перед райвідділом міліції.

Перш ніж висадити Шила, майор порадив йому:

— Подумайте, поки ми складатимемо протокол про вилучення грошей. Те, що я дістав їх з вашої кишені, засвідчать троє: ми з лейтенантом і шофер машини. Решта — за вами..

Шило блиснув на нього очима.

— Ваші підозри ображають мене, і я буду скаржитись!

— Дивіться, пожалкуєте.

Шило не відповів, вистрибнув з машини й пішов до приміщення у супроводі Семенчука.

З кабінету начальника райвідділу Хаблак подзвонив до Івано-Франківська. Григор’єва в управлінні не було, й довелося переключатися на домашній телефон. Почувши, хто дзвонить, полковник пожвавішав:

— На коні, майоре? — запитав.

— Важко сказати. Потребую допомоги.

— Сьогодні неділя…

— Невже, гадаєте, забув? По неділях ми з моїм Стьопою рибу в Дніпрі ловимо.

— І ловиться?

— Верховодки настьобуємо.

— А в Косові?

— Тут у вас форель у гірських струмочках, але спіймали ми, здається, лосося.

— Ого!

— Коротше, Семене Семеновичу, через годину з Косова до Івано-Франківська — літак. Тут цю рибу на плівку зняли, і слід би перевірити по картотеці. Й пошукати відбитки пальців…

— Де?

— Той чоловік нашому студентові паку грошей дав. Може, на цій паці “пальці” й знайдемо.

— Навряд.

— І я так гадаю, але ж купив не купив, а поторгуватися можна.

— Надсилайте, оперативна машина чекатиме на аеродромі.

— Коли щось проясниться, подзвоніть. Через три години чекатиму в райвідділі.

Григор’єв подзвонив на двадцять хвилин раніше умовленого строку.

— Вітаю вас, майоре, — сказав мало не врочисто, — риба справді велика.

— Невже?

— Відомий ростовський рецидивіст Леонід Спиридонович Боков. Прізвисько Болт.

— Про Болта чув, — відізвався Хаблак. — Але ж він, здається, відбуває строк?

— Звільнився чотири місяці тому.

— І в Ростові-на-Дону йому набридло?

— Бачите, поїхав на гастролі.

— Нах-хаба! — зовсім щиро вигукнув Хаблак. — І як ви це встановили? Фото?

— Пальчик… — реготнув Григор’єв. — Один з пальчиків усе ж відбився на пачці з грішми.

— Доказ незаперечний, — мовив Хаблак.

— Доказ чого?

— Що заплатив півтори тисячі Шилу.

— А ваш студент скаже: позичив.

— Скаже, — погодився Хаблак. — Сьогодні скаже і завтра, поки не зберемо інші докази.

— Дай боже…

— На бога надійся, а сам не зівай.

— Що робитимете з Болтом?

— Затримаємо.

— Протестуватиме.

— Нехай. Ми його в Київ завтра доставимо. Разом іа студентом, але так, щоб не могли змовитись. А там покажу його деяким людям…

— Бачили?

— Так, засікли, коли виносив валізи з дому.

— Ого!

Хаблак лише гмикнув у відповідь: Григор’єв не був би таким оптимістом, коли б знав, хто саме бачив Болта з валізами. Олег і Грицько — хлопці тямущі, та малі, можуть дещо й забути.

— Нехай щастить! — побажав Григор’єв і поклав трубку.

— Нехай щастить… — повторив Хаблак і раптом заспівав на мотив якоїсь зовсім простої пісеньки: — Ней-хай щастить, нех-хай усім нам сьогодні щастить…

До кімнати зазирнув Семенчук.

— Гарні новини? — запитав, помітивши Хаблакову радість.

— Непогані.

— Що?

— Зараз будемо брати Болта.

— Кого-кого?

— А той лисий — Болт. Відомий “домушник”, ростовський злодій-рецидивіст Болт.

— Овва, і сидить він зараз у ресторані “Верховина”, п’є горілку й не знає, що ми зачекалися його.

Болт справді от уже дві години пиячив у “Верховині”. І, певно, сидів би там до вечора, але офіціант після короткої розмови з Семенчуком відмовив йому в черговій пляшці. Болт спробував скандалити, та вчасно схаменувся: зустріч з міліцією в будь-якому випадку не влаштовувала його.

І все ж вона відбулася. Вийшовши з ресторану, Болт ледь не наштовхнувся на Хаблака й неввічливо облаяв майора. Хаблак загородив йому дорогу.

— Чи не можна ввічливіше, Болт? — попросив.

Той одразу потверезішав, ступив крок назад, підвів руку, наче хотів захиститися.

— Ти!.. — видихнув хрипко. — Звідки знаєш мене?

— Хто ж тебе не знає, Болт.

— А я тебе знати не хочу… — Болт зробив спробу обійти Хаблака, та побачив, що дорогу йому заступив ще один кремезний молодик. — Менти? — запитав без особливої злості. — Вистежили? Але ж номер не пройде, я чистий.