Вельветовi джинси - Страница 3
Далі: у жодній квартирі злодій не залишив слідів, їдучи до Корольової, Хаблак мав можливість погортати справи, заведені в районному карному розшуку, не вельми ще товсті… Протоколи огляду квартир, опис украдених речей, нечисленні показання свідків… Але це побіжне читання не принесло майорові вдоволення. Ніхто з сусідів, яких розпитували працівники міліції, не бачив нічого підозрілого, а злодії не лишили жодної зачіпки…
І ось нарешті перший слід: пожмакана, забруднена хусточка на ліжку Корольової…
Господарів усіх чотирьох квартир під час крадіжок не було в Києві, виїхали кудись, перебували у відпустках, злодії дізнавалися звідкись про це, “працювали”, як і у випадку з Корольовою, акуратно й непоспішливо, відбираючи найцінніші речі. Крадіжки на попередніх квартирах відбулися, як твердили експерти, приблизно два тижні тому, заяви ж про них міліція одержала зовсім недавно. Якщо б Корольова не повернулася до Києва зовсім несподівано, розслідування злочину почалося б також через два тижні, за цей час свідки, якби такі й знайшлися, забули б усе, а злодії могли спокійно розпродати награбоване
Отже, в усіх чотирьох випадках мусив бути навідник, до того ж досить поінформований — злодії лізли не в першу-ліпшу квартиру, а обкрадали людей заможних: директора магазину, професора медінституту, майстра взуттєвого ательє і, нарешті, народну артистку Корольову — правда, чутки про заможність артистки виявились явно перебільшеними: ношена каракулева шуба та кришталеві вази не йшли в порівняння з тим, що винесли злодії з попередніх квартир.
Закінчивши огляд спальні, Болотов перейшов до вітальні. Побіжно оглянувши кімнату, вказав на дві темні плями на вигорілих від часу шпалерах.
— Картини? — запитав у Корольової. — Тут висіли картини?
— Так, — ствердила.
— Їх також украли?
— Звичайно. Не знаю тільки, для чого…
— Дешеві?
— Любительські. Подруга малює, ну, для власного задоволення, пейзажі, натюрморти… Але в позолочених рамах, яскраві кольори, начебто модерні…
— І злодія привабили кольори?
— Та позолочені рами. А ось цей пейзаж, — любовно провела пальцями по зовсім простій рамі, — Івана Труша. Колись, — очі в неї затуманились, — якими ж ми були молодими… Театр гастролював на Закарпатті, й мені подарували пейзаж Труша.
— Маємо хоч невелику втіху від злодієвої необізнаності, — похмуро посміхнувся Болотов і розуміюче зиркнув на Хаблака. Майор кивнув: те, що злодій зняв зі стіни яскраву мазанину в золочених рамах, підтверджувало їхні здогади — у квартирі Корольової побував досвідчений “домушник”, який нічого не тямив у мистецтві, але досконало знав вартість кришталю, носильних речей та виробів з дорогоцінних металів.
Злодіїв такої кваліфікації в Києві було лише два. Один з них, Павло Шлапак, давно вже “зав’язав”: мешкав на Подолі, прижився біля крикливої, але душевної молодиці, працював автослюсарем, а руки мав справді золоті, його тепер на “малину” й арканом не затягнеш, та й для чого йому лізти до чужої квартири? Власників “Жигулів” он скільки розвелося, свисни тільки — гроші самі в руки течуть.
Другий, Василь Овсійович Сіренко, постарів, постатечнішав і років уже п’ять жив смирно, працюючи вантажником у гастрономі. Казали, правда, що іноді випивав зайве й хвалився своїми минулими “подвигами”, та підозрілих знайомств за ним начебто не водилося, а без цього такі великі крадіжки не мали сенсу: речі треба вивезти й збути, одному, без спільників, зробити це важко, майже неможливо, отже, і Сіренко, мабуть, відпадав. Однак перевірити їх обох треба було неодмінно. Хаблак вирішив доручити цю делікатну справу дільничним інспекторам, та й хто, крім них, міг краще впоратися з цим?
Згадавши про дільничних, Хаблак перевів погляд на лейтенанта Миколу Сагайдачного, тутешнього дільничного, який сидів у кутку кімнати на м’якому пуфику, незручно підібгавши під себе ноги й тримаючи відкриту теку, готовий першої-ліпшої хвилини занести до протоколу ще якесь спостереження експерта.
— Лейтенанте, — гукнув Хаблак, й інспектор одразу обернувся. Був він ще зовсім молодий, недавно закінчив школу міліції і до служби ставився надто серйозно, вважаючи її найпочеснішою і найвідповідальнішою в світі. А тут четверта велика крадіжка саме на його дільниці. Лейтенант сприйняв їх як особисту образу, казали, днював і ночував у своїй кімнатці, майже не спав, ходив по дільниці, сподіваючись уночі натрапити на слід злодіїв. Хаблакові розповідали, що, почувши про крадіжку в квартирі Корольової, мало не заплакав. Зразкова дільниця, жодного дрібного хуліганства, дебошів та інших пригод — і от тобі, все місто гомонить про крадіжки на Русанівці…
— Слухаю вас… — Сагайдачний склав теку, готовий підвестися, та Хаблак жестом зупинив його.
— Треба опитати людей, — наказав майор. — З цього та сусідніх під’їздів. Може, хтось помітив щось підозріле.
— Буде зроблено, — одказав лейтенант, і Хаблак зрозумів, що дільничний сьогодні ж побуває в кожній квартирі не тільки цього будинку, а й навпроти. Сагайдачному не треба було розтлумачувати, чим саме слід цікавитися в сусідів, і Хаблак зиркнув на Болотова: чи не надибав експерт щось нове й цікаве. Але сподівання його виявилися марними, огляд місця пригоди, як тепер офіційно називалася квартира Корольової, не приніс більше нічого суттєвого: майор дав протокол на підпис понятим і, домовившись а Надію Петрівною про зустріч, спустився з сьомого поверху ліфтом разом з Болотовим.
Експерт тримав свою невеличку валізку двома руками на животі, Хаблакові раптом видалося, що зараз розчулено погладить її, але такий сентиментальний жест не викликав би в майора здивування: валізка справді була вмістилищем багатьох скарбів і таємниць, і ніхто не знав, скільки саме злочинів розкрито з її допомогою. Певне, збився з рахунку і сам Болотов, йому вже кілька разів пропонували нову валізу з десятками різних відділень, виготовлену спеціально для експертів і розроблену, либонь, мало не Інститутом криміналістики, але Болотов рішуче відмовлявся від найспокусливіших пропозицій, і, мабуть, чинив правильно, бо ніхто в розшуку не уявляв собі експерта Болотова без цієї невизначеного кольору пошарпаної валізки з потемнілими замками.
— Завтра вранці? — запитав Хаблак, і Болотов мовчки кивнув у відповідь. Та й які потрібні слова, коли й так усе зрозуміло: завтра вранці майор знатиме, що саме пощастило знайти на місці злочину, хоча, чесно кажучи, й так ясно: дуже мало, майже нічого, принаймні нічого обнадійливого для перших кроків розслідування. Подумавши так, Хаблак ледь помітно посміхнувся. А коли одразу було щось обнадійливе? Рідко, навіть дуже рідко вдавалося одразу вийти на слід і схопити злочинця за комір. Звичайно, коли йшлося про неабияку справу, а не про пограбування ларка п’яними юнаками…
Оперативна “Волга” повільно рушила, Болотов помахав Хаблакові на прощання й посміхнувся співчутливо, але майор одразу забув і про експерта, і про дільничного, навіть про Корольову з її страдницьким виразом обличчя — повернувся й швидко попрямував до будинку на каналі, де мешкав Остап Валентинович Капштик — майстер взуттєвого ательє, квартиру якого обікрали два тижні тому.
Аделаїда Яківна сиділа в низькому гірчичного кольору фотелі, палила сигарету за сигаретою, час від часу поправляючи халат на колінах. Поли халата розходилися, показуючи голе коліно. Можливо, Аделаїда Яківна хотіла продемонструвати, як засмагла на Азовському морі, де відпочивала разом з чоловіком, а може, просто вважала, що споглядання її колін мусить тішити кожного мужчину.
Вона обсмикувала халат усе рідше й рідше, нарешті зовсім забула про нього, оголивши не менш засмагле стегно. Уже після другої сигарети Аделаїда Яківна попередила Хаблака, що майор може називати її просто Адою, це навіть подобатиметься їй, бо всі близькі знайомі й товариші називають її саме так, навіть Адочкою. Передбачивши майорову спробу заперечити близьке знайомство, Аделаїда Яківна сказала, що нині вони нібито пов’язані одним мотузком, так би мовити, друзі по нещастю. Вона, звичайно, розуміє: спіймати злодія майорові буде не так уже й легко, отже, їм доведеться до цього врочистого моменту спілкуватися — це навіть тішить її, бо звикла перебувати в компанії людей розумних, духовно багатих, одне слово, інтелігентних.