Valse melancolique - Страница 6
- Який мені Лафатер найшовся! - сміялася я з неї.
- А може, я зле вгадую? От най тебе відгадаю. З уст видко, що цілувалася б з кожним хлопцем, коли б хоч трохи був гарний і, судячи з становища старих тіток і батьків, "порядний", і що ти балаклива, як сорока. З веселих очей твоїх суджу, що ти обнімала б цілий світ, та що з кожним була б зараз "запанібрата", а по руках догадуюся, що в потребі і дров нарубаєш...
Я розсміялася.
- Вже щодо рук, то воно правда, - сказала я.
- А цілий світ не обнімала б?
- Нехай і так. Добре, що в мені стільки тепла, що можу ним і інших зогріти. На те дав бог серце...
- О, розуміється! Треба борзо голівку під очіпочок пхати. Я таки кажу: царство на землі належиться все-таки тобі!
Тим закінчила всю свою критику про мене.
По якійсь хвилі, під час якої малювала пильно, обізвалася знов:
- Софія мусить мати якусь нещасливу любов. Нещаслива любов перетворює не раз людську вдачу до дна.
- Ти зараз своє! - запротестувала я, хоч те саме сказала вже давно своєму серцю.
- Що могло в її житті грати більшу роль, як любов? - говорила далі Ганнуся. - На її тлі виростає всяка сила; а коли вона вразлива, якою саме мені здається, а притім вірна, то метаморфоза готова. О, в мене гостре око, і я пізнаю зараз, хто розуміється вже на нещасті!
- Вона признає се сама, Ганнусю, що нервова; казала, що стала такою від смерті батька. Була сама коло нього, як дістав удар серця, помер майже в її руках. Потім відхорувала се. Лікарі заборонили їй навіть займатися якийсь час музикою, але що їй без музики, як казала, нема життя, то не держалася їх приказів, і грала, й грає досхочу. Казала: "Знаю і без них, що унаслідила по батькові нервову систему і його недугу, але що мені один день життя менше або більше! Не боюся смерті! З нею замовкне вся музика моїх нервів і те, що здавило їх звучність..."
- Видиш, Мартухо? - кликнула артистка, піднімаючи тріумфальним рухом руку з пензлем.
- За тим криється щось, і я довідаюся ще про се. Я страшно цікава. Що за пригода здавила "музику" її нервів?
Я здвигнула плечима.
- Але вона й так грає ще чарівно...
І справді - грала чарівно...
Запанувала цілком над нами.
Артистка залюбилася в ній, мов мужчина, і майже задавлювала її своїм щирим, але на її, Софії, істоту забурливим, заголосним, занадто виявленим чуттям!
А я мовчки молилася на неї.
Ганнуся відкривала щодня нову красу в її істоті, а поверховністю її займалася, мов мати дитиною. Чесала сама її довге шовкове волосся, укладаючи його по своїм стилю "antique", придумувала для її класичного профілю осібні ковніри й інші строї, а я без "мотивів" любила її. Ні, обох любила я.
Ніхто з них не жадав сеї любові від мене, як чогось вищого, святішого в житті, але я сама подавала її їм. І подаючи її, була сама щаслива. Жодна з них не жадала якоїсь там праці "надпрограмової" для себе, якої прислуги, але я сама подавала її їм. Одній і другій. Перша приймала її, не замічаючи сього навіть, а друга клонилася за те вдячно за мною, мов цвіт за сонцем.
- Ганнуся слушно називає тебе жінкою, - сказала раз Софія до мене, коли я знов зробила їй якусь прислугу. - Ти є вже вродженою жінкою і матір'ю, між тим коли з нас обох, т. є. З Ганнусі й з мене, виробила б се аж любов, і воно мусило б статися якимось дальшим розвоєм наших істот! Ти - ще неушкоджений новітнім духом тип первісної жінки, що пригадує нам Аду Каїна або інших женщин з біблії, повних покори й любові. Але не вихованням виплеканої покори й любові, лише покори й любові з першої руки, з природи! Ти й без науки була б та сама, що тепер. Жертвувала б себе з напору вродженої доброти, без намислу і без претензій до подяки! Ти - тип тих тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов'ю своєю удержувати лад на світі...
Я стидалася її гарних слів, заслонюючи лице руками... Чула, що стояла чимось нижче, далеко нижче від неї; що була супроти неї лише якоюсь простою робітницею...
А вона, наче відчула те й хотіла піднести мене до себе, сказала:
- З тебе буде прегарна мати, Мартухо!
- З тебе не менше, - впевняла я її, цілуючи її прекрасні білі руки.
Вона зморщила чоло, і її уста задрижали.
- З мене - ні! - відтяла понуро, мовби я вразила її.
- О, певно, що була б! Стільки краси й ніжності...
- Я понищила б усіх своєю любов'ю, діти й мужа,- сказала тремтячим голосом, спустивши скоро погляд уділ. - Я не з тих, що вміру люблять! - І, усміхнувшися якоюсь горесною усмішкою, звела розмову на Ганнусю.
- Вона - артистка. Неспокійна, змінчива, мов те море, але й гарна, мов море. Хто мав би ту силу прикувати її назавсіди до себе!
- І на неї прийде черга, - закинула я.
- На неї ніколи не прийде черга. Вона душею - артистка, хоч її твори не здобудуть собі, може, європейської слави. На те нема ліку. Ні чоловік, ні діти не вилічать її з того; до того, вона гарна – вона є сама краса, і шкода би втискати ту артистично закроєну душу в формат пересічних жіночих душ. Повинна вижити вповні, якою саме єсть...
Але не прив'язувалася до неї так, як до мене...
Говорили не раз цілими вечорами про різні справи; згоджувалися в найважливіших точках у погляді на життя, відтак про штуку, літературу, про прерізні питання; але сам спосіб відчування дівчини разив, здається, ту незвичайно тонко зорганізовану натуру... Подеколи, в поодиноких хвилях, відтягалася від неї, мовби відпихана почуттям якогось болю, що мав її стрінути від тої сильної натури. Але артистка й не замічала сього. Любила її пристрасно та запевнювала її, що вона просто з неба зісланий ангел, саме для неї зісланий ангел, щоб увіковічнила його своїм знанням! А мені говорила, що хоче розпалити своєю душею сей type antique та вивести його з класичної рівноваги.
У Ганнусі збиралося в деяких днях більше дівчат, і вона вчила їх рисувати. Дівчата пізніше розбалакувалися і виявляли деколи надто свобідно свої думки або почування. Тоді "музика" - так звали ми її не раз - починала оглядати уважно свої руки, неначе відкривала на них плямку, вставала і, ніби добачивши на своїй сукні щось до зашиття, опускала повільно голосну кімнату.
Дівчата були тому раді. Вона заважала їм своєю присутністю. Раз - що була найстарша з нас усіх, а по-друге... в ній було щось, що вимагало тонкості в думках і поведенні супроти неї, і се в'язало їх свободу...
Ми ділилися сумлінно домашньою працею.
Мінялися щотижня заняттями. Коли приходила черга на неї дбати про чай і таке інше, ми просто тішилися. Артистка розтягалася вигідно на своїй отоманці, а я бувала в найліпшім гуморі.
Вона брала річ дуже поважно. "Треба і в таких речах відшукувати гарні сторони, тоді вони не стануть ніколи тягарем!" Спускаючи вечорами ролети, затикала майже боязко найменші щілини, щоб хто не зазирнув усередину, хоч була переконана, що ніхто не міг заглянути до нас, бо наші вікна були високо, а ролети густі й нові. Потім наставляла самовар і починала господарити. Здавалося, коли була цілком певна, що ніхто чужий її не побачить, то оживала й огрівалася... і перемінювалася в іншу істоту, теплу й приступну, незрівнянну з своїми прорізними видумками, як "украшувати домашнє життя..." Однак коли саме тоді надійшов хто ненадійно, вона ховалася в себе і, сідаючи десь у тіні, сиділа там мовчки цілий час.
Одного дня випровадилося наше vis-à-vis [20] з нашої вулиці, і спровадився якийсь молодий технік із жінкою.
По речах, які звозилися, було видко, що се були люди маючі. Побачивши се, вона страшно змінилася.