Valse melancolique - Страница 2

Кидала речами об землю, роздирала ескізи, проклинала свою долю, що виглядала, як дрантива дівчина, і божилася, що воліла б таки зараз осліпнути, як бути дальше маляркою...

Я ходила спокійно за нею, підносячи речі й відбирала лагідно рисунки з рук, ховаючи їх незамітно, щоб не попалися їй наново в руки, придумуючи при тім, як би то зарадити лиху.

- Приберу ще годину англійської мови, і буде все добре,- успокоювала я її, а вона плакала, нарікаючи заодно на своїх родичів, що посилали їй, на її думку, замало грошей.

- На те я не згоджуся, - перебила мене. - Гаруєш і так доволі тяжко. За книжками і зошитами ти вже й так втратила почуття свободи і зробила з себе якусь машину... Чиста погань із таким життям, що не мало собі кого на наругу вибрати, та нас!

- Чому не взяти мені годину? - боронилася я. - Від шостої до сьомої вечором маю саме вільний час. Замість ходити на виклади науки якоїсь там "гармонії" буду кого вчити французької або англійської мови, і зробимо біді кінець. Послухай мене, Ганнусю,- просила я її, - і пристань на те...

- Не хочу! Ліпше попродам усі свої образки! Оцей, і той, і он той...

На се не могла знов я пристати. Знала надто добре, що значив у неї кожний образок, як була до кожного з них прив'язана, і яку долю призначила кожному з них. В кожнім образку була, як не раз говорила, якась частина її істоти, а тепер мали б іти дорогою простого крамарського товару? Ні, я не згодилася. Придумала щось інше. Придумала й сказала. Взяти до спілки третього компаньйона - і відносини зараз поправляться.

Вона дивилася хвильку своїми блискучими, з плачу почервонілими, очима на мене, а відтак відтяла, що не пристане. Саме тепер брати чужу людину до спілки, коли вона сидить над викінченням образа, - праця така вимагає сама собою найліпших обставин. Чи я не зрозумію ніколи, що се значить "артизм" і що се таке – "твори"? Чи се значить крутити корбу, шити на машині або плести панчоху? Чи я вже цілком отупіла з того дурного бубнення, придуманого навмисне на те, щоб систематично задавлювати найтонші зворушення до свобідного розвою індивідуальності? Брати тепер чужу людину в хату, яка щонайменше буде балаклива, з лиця бридка і, розуміється, без крихти артистичної освіти, бог знає з якими некультурними привичками - чиста розпука!

- Чому се має бути зараз якась найгірша істота? - спитала я, вже потрохи роздразнена вибухами артистичної натури. - Будемо ж вибирати третю товаришку; коли не сподобається, не приймемо!

- Ага, певно, ти не приймеш із твоїм божеським серцем, що наказує ближнього любити більше, як себе самого...

- Ганнусю, будь добра! - просила я. - Ти замучуєш мене своєю вічною опозицією! Що ж робити, як нема іншого виходу? Як знаєш що ліпше, то скажи, і я згоджуся з тобою, а коли ні, пристань на мою раду.

Вона погамувалася, побачивши, що діткнула мене.

Задержалася перед своїм великим образом і, усміхаючись гірко, сказала:

- В чім я коли опоную? Я є лише німим послухачем свого таланту, але такі, як ти, Марто, такі, як ти, творять ту велику силу, що пригноблює таких, як я. Масою пригноблюєте ви нас, поодиноких, і ми загибаємо, мов той цвіт без насіння, через вас. Але ти, як індивідуальність, того несвідома, і тому не розумієш того...

Відтак кількома кроками підійшла до мене.

- Гніваєшся, Мартухо?

Я не відзивалася.

- А я тобі кажу, Мартухо, що царство на землі належить все-таки до тебе.

- Та що там...

- А я тобі кажу, Мартухо, що царство на землі належить все-таки до тебе. - І, обнявши мене бурливо за шию, шукала вогкими очима на моїм лиці гніву.

Я не могла ніколи довго гніватися на неї. Знала добре, що коли б я справді була загнівалася на неї, вона не успокоїлась би доти, доки я не сказала б їй хоч кілька разів, що "не гніваюся".

Була незвичайно доброго серця: отут в одній хвилі кидалася, гарячилася й змагалася, а вже в другій - була добра. Товариство, в яке входила, і товаришки, що її любили, розпестили її, догоджуючи їй у найменшій дрібниці, боготворячи її задля краси й таланту та задля її оригінальних помислів. Належала до різних товариств, не жалувала нічого, а визичуваних товаришкам грошей не приймала ніколи назад. Любила над усе елеганцію, називаючи се третьою важною заповіддю в умовах до щастя; бувала через се не раз навіть несправедлива в осуді людей, але до елеганції тягло її, мов дитину до чічки. [7]

- Спустися на мене, що я не впроваджу тобі жодного невідповідного матеріалу в хату, що ти й твоє артистичне milieu [8] не будете вражені ані його видом, ані поведенням. Вже я постараюся. І я щось розумію!

- Ого! - усміхнулася вона. - І "ви" щось розумієте? Розумієте прекрасно подавати чай, маєте всі здібності доброї господині, матері й жінки, ви славний рахмістр і будучий стовп родини, але на психології, барвах і нюансах артизму ви не розумієтеся. І тому боюся дуже, що ви впровадите мені в кімнату слона. Судячи по вашім добрім серці, ви готові приймити першу-лішпу швачку до спілки, коли лише викажеться свідоцтвом моральності - розуміється, міщанської - і божим виглядом...

- Не бійся! - відповіла я. - Я ж навчилася вже від тебе добачувати артизм у житті, а щодо невеликих тонкостей у людях, то їх відчуває мій інстинкт. Він був мені завсіди найліпшим проводатором.

- Побачу.

- Побачиш.

- Але пам'ятай! Коли вона буде з виду "неможлива", значить - і погана, і без манір, - я не сідаю з нею до столу.

- Можеш.

- Чи ти маєш уже кого на думці, що ти така певна, що задоволиш мене?

- Ні. Але я певна, що найду відповідну істоту.

- Ну, то роби, що хочеш.

Я сказала, що ні, що не маю ще нікого на думці, і я справді не мала ще нікого на думці, ба не мала навіть поняття, ні прочуття, хто був би саме найвідповідніший до спілки, а однак... саме в тій хвилі, як я сказала слово "ні", появилося перед моєю душею на хвильку, пересунулося, мов образ, якесь дівоче лице, змарніле, з смутними очима, і на хвилю одну прошибло мене якимсь предивним смутком, мов почуттям не сказанного жалю, ніжно, ніжно, перельотно, - і ще не прийняло форми, як уже й згубилося...

Чи я знала когось подібного?

Ні!

Бачила де?

Мабуть - ніколи. Хіба що, може, деколи на вулиці подибала?

Може...

Ми виставили карточку на покій і ждали на спілку.

Одного дня - се було вже в грудні - вернули ми обі пополудні додому, а доходяча жінка, що обслугувала нас, віддала нам білет від незнайомої якоїсь "пані", що приходила задля мешкання.

Ганнуся кинулася жадібно на білет, майже вирвала його з рук старої. "Софія Дорошенко", - прочитала вголос крізь густий чорний велон, що ослонював її свіже рум'яне личко, а відтак оглянула цікаво білет на всі сторони... Був вузької продовгуватої форми з золотими беріжками. На нім не було нічого написано і лише ледве замітний тонкий запах фіалковий ішов від нього...

- Хто се? - звернулася цікаво до мене.

Я здвигнула плечима і, забравши білет від неї, прочитала так само вголос "Софія Дорошенко", як вона, і, як вона, оглянула чистий білет на всі сторони.

- Як була убрана? - питала Ганнуся. - Красно?

Стара здвигнула плечима:

- Або я знаю? Не вважала. Відай якось чорно, відай не дуже красно... голову мала обвиту поверх шапочки шовковою шаллю, такою, як паннунця беруть до театру, лише що чорним, але, впрочім... не так, як ви, паннунці мої! - І з тим погладила люб'язним боготворячим якимсь рухом по рукаві Ганнусю, що мала на собі прегарний темно-синій костюм, обшитий правдивими кримськими баранками, й таку саму шапочку й нарукавок.

- На, маєш? Не казала я, - обізвалася Ганнуся до мене, - що то якась швачка?

- Як виглядала з лиця? - питала я, відчуваючи потребу боронитися.