В погонi за привидом - Страница 6

Сусідами їхніми по купе були дві літні пенсіонерки. Хоча жінки ці мали найбезневинніший вигляд, для Єршова і Малиновкіна вони виявилися досить небезпечними попутницями; обидві були дуже допитливі і без кінця про щось запитували. Щоб хоч частково стримати їх допитливість, Малиновкін, що відрекомендувався телеграфістом, почав віртуозно демонструвати їм свою техніку, вистукуючи з неймовірною швидкістю тут же складені тексти. Від шуму, здійнятого цим ентузіастом телеграфної справи, старенькі спочатку затуляли вуха, а потім знайшли собі в коридорі більш підхожих співбесідників.

Використовуючи цю обставину, розвідники могли розмовляти без перешкод. Єршов, правда, вважав більш розсудливим не говорити про свою роботу, але Малиновкін не міг втриматися і час від часу все запитував про яку-небудь дрібницю. А найбільше його цікавив сам Єршов.

— Заздрю я вам, Андрію Миколайовичу, — пошепки говорив він, дивлячись скоса на двері купе. — Ловко ви в Прибалтиці фашистських шпигунів накрили. У нас у військовій школі на основі вашого досвіду навіть спеціальні заняття провадилися…

Майору доводилося зупиняти захопленого лейтенанта.

— Забороняю вам зараз і надалі на ці теми розмовляти, — з докором хитав він головою. — А що стосується справи з телевізійним шпигунством, то його розплутав не я, а Астахов. От вже хто справді талант!

— Більше не буду про це, Андрію Миколайовичу, — обіцяв Малиновкін, благальними очима дивлячись на Єршова. — Але й ви допомогли Астахову цю справу розплутати. Хіба це не правда? І про вас особисто розповідають, як ви… Ну гаразд, все! Більше про це ні слова.

У Куйбишеві, на превелике задоволення Малиновкіна, старенькі, нарешті, «вивантажились». Вони тепло розпрощалися із своїми попутниками, подякували за компанію і попросили у Єршова-Мухтарова його алма-атинську адресу, щоб заїхати як-небудь до нього за фруктами, які він так розхвалював усю дорогу.

Звільнені місця зразу ж зайняли двоє молодих людей у залізничній формі. На кітелі одного з них були погони техніка-лейтенанта.

— Далеко їдете, молоді люди? — запитав їх Єршов.

— Далеко, аж до Перевальська, — відповів хлопець без погонів.

— До Перевальська? — вигукнув Малиновкін. — І нам туди ж — попутники, значить!

— А ви чого туди, якщо не секрет? — знову спитав Єршов.

— На роботу. Заробітки там добрі на будівництві залізниці, — посміхаючись, відповів той же хлопець.

Другий, з погонами техніка-лейтенанта, сердито подивився на нього.

— Гаразд, досить рвача вдавати!.. Паровозники ми, — пояснив він. — Я — машиніст, а це мій помічник. Працювали раніше на вітці Куйбишев — Гідробуд. А зараз на новій будові вже другий рік. З відпустки повертаємось.

— Ми взагалі завжди там, де найважче, — все тим же насмішкуватим тоном зауважив помічник машиніста. — Це я не від себе: я його слова повторюю! — кивнув він на машиніста. — Мене переважно заробіток приваблює.

— А ви знаєте, молодий чоловіче, як це по-науковому називається? — раптом сердито промовив Малиновкін, і обличчя його стало незвично суворим. — Цинізмом!

— Та ви що, всерйоз його слова сприйняли? — засоромлено посміхнувся машиніст. — Він просто вдає дурня. Думаєте, я його умовляв, щоб він зі мною в Середню Азію поїхав? І не думав навіть — сам причепився. А щодо заробітків — то ми на Гідробуді ще більше заробляли.

Єршов розумівся на людях і навіть по зовнішньому вигляду рідко помилявся в їх душевних якостях. Машиніст зразу ж йому сподобався. Було в ньому щось спільне з Малиновкіним, хоча зовні вони і не схожі були один на одного.

— Ну що ж, давайте тоді познайомимось, — весело промовив Єршов — і простяг машиністові руку. — Мухтаров Таїр Олександрович, науковий працівник з Алма-Ати.

— Костянтин Шатров, — відрекомендувався машиніст і кивнув на помічника: — А це Рябов Федір.

Через кілька годин, коли поїзд вже підходив до Ішинбаєва, попутники разом повечеряли і розпили принесену Рябовим півлітрівку. Розмова пішла жвавіше і відвертіше. Залізничники були так захоплені розповідями про свою роботу і свої плани, що жодного разу не запитали про наміри попутників, з чого ті були надзвичайно раді. «Це не старенькі-пенсіонерки, — подумав Малиновкін. — їм самим є що розповісти…»

Залізничники тимчасом, поговоривши трохи про роботу, непомітно перейшли на інтимні теми. Говорив, між іншим, переважно Рябов. Шатров спробував декілька разів спинити товариша, але потім тільки рукою махнув.

— Ну звичайно, — філософствував Федір, — поїхали ми в Середню Азію із-за головного нашого принципу — тільки вперед! Це, так би мовити, ідеологічна основа, але була і ще одна рушійна сила — любов. Так-так! Ви не смійтесь… І нічого мене під бік штовхати, дорогий Костю. Тут всі люди свої, і соромитися не варто. Та й потім — який вже це секрет, якщо про нього мало не вся Куйбишевська залізниця знала. На новому місці теж, здається, секрету з цього не вийшло…

Рябов говорив все це серйозним тоном, але Єршову було ясно, що він просто розігрує свого приятеля.

— Так от, — продовжував Рябов, — є тут у нас така дівчина — інженер-шляховик Ольга Василівна Бєлова. Красуня! Можете в цьому на мій смак покластися. Спочатку вона разом з нами на ділянці Куйбишев—Гідробуд працювала, а потім її на нове будівництво в Середню Азію перевели. Розумієте тепер, чому іще нас на цю нову будову потягнуло?.. — Він усміхнувся і додав: — «Нас», це я так, до слова, сказав. Потягнуло в основному Костю.

— Дурницю верзеш! — не на жарт розсердився нарешті Шатров. — Є у нас інженер Бєлова — це вірно. Подобається вона мені — цього теж приховувати не буду. Але все інше — нісенітниця!

Єршов задоволено слухав своїх попутників і мимоволі подумав про те, що, збираючись з моменту посадки в поїзд грати роль трохи нахабного, самовпевненого Мухтарова, він не виконав цього наміру: не хотілося принижувати себе в очах цих чесних радянських людей.

В Аксакальську у Шатрова і Рябова була пересадка — до Перевальська їм треба було їхати місцевим поїздом.

— Ну, а ви як, товаришу Малиновкін? — спитали вони Дмитра. — Теж з нами?

— Аякже! — гаряче вигукнув лейтенант.

Залізничники попрощалися з Єршовим-Мухтаровим, пішли до квиткових кас місцевих поїздів. А Єршов не поспішаючи попрямував до камери для схову ручного багажу, з тривогою думаючи про те, як удасться Малиновкіну відкараскатися від своїх супутників.

У камері для схову була довга черга. Єршов навіть зрадів з цього — може Малиновкін встигне повернутися, поки підійде черга Єршова. Правда, на всякий випадок він умовився з Дмитром, що той буде чекати його на станції, в залі транзитних пасажирів.

Понад тридцять хвилин довелося простояти Єршову в черзі, перш ніж він зміг здати свій чемодан. А коли вийшов нарешті з камери для схову, біля дверей його вже чекав, усміхаючись, Малиновкін.

— Дуже вдало все вийшло, — весело сказав він, витираючи хусточкою спітнілий лоб. — Квитків у касі для мене не вистачило. А в них командировки і залізничні проїзні документи, так що потрібно було тільки компостер поставити. Дістав би, звичайно, і я квиток, коли б дуже вже потрібно було, — усміхнувся Малиновкін. — Ну, а взагалі все вийшло цілком природно. Тут, виявляється, таке перевантаження залізниці, що квитків частенько не вистачає. Приятелів наших провів я до вагона, попрощався — і до вас. От і все. Вдало?

— Будемо вважати, що вдало, — серйозно відповів Єршов. В душі він був задоволений Малииовкіним, але вважав, що тепер, коли вони прибули на місце, треба бути з ним суворішим.

— Ну, а тепер до Жанбаєва? — запитав Малиновкін.

— Ні, — так само серйозно сказав Єршов, уважно поглядаючи на всі боки. — До речі, ми тепер не знайомі один з одним. Ідіть до залу для транзитних пасажирів і там чекайте на мене. Я буду відсутній дві-три години, а може, більше. Ясно?

— Ясно, Андрію Миколайовичу.