В погонi за привидом - Страница 29

— Ну як, заспокоїлися? — майже весело спитав він, прямуючи до письмового стола.

Молодий чоловік здригнувся і, квапливо обернувшись, поспішно схопився з свого місця.

— Сидіть, сидіть, будь ласка! — замахав на нього руками старший лейтенант і сів у крісло за письмовим столом.

Перегорнувши якісь папери в папці, яку він приніс з собою, старший лейтенант спитав:

— То ви кажете, що прізвище ваше Голубєв?

— Так точно, — відповів молодий чоловік, знову намагаючись підвестись з місця. — Голубєв Степан Олександрович.

— Вас у сорок третьому вивезли з Києва в Німеччину, і ви працювали потім на верфях у Гамбурзі, так я записав? — розпитував далі старший лейтенант, заглядаючи в папку.

— Так точно, товаришу старший лейтенант, — поспішно підтвердив Голубєв, помітно хвилюючись. — Тільки не вивезли, а погнали. В Гамбурзі я працював на суднобудівних верфях «Блом і Фосс», а потім на «Дейче верфт».

— Ну, а потім?

Голубєв важко зітхнув і витер хусточкою спітнілий лоб.

— Потім нас, тобто мене і інших росіян, хто був молодший і міцніший здоров'ям, вивезли за океан, в Америку. Це було вже після війни…

Раптом Голубєв нервово обернувся до вікна: до нього долинули приглушені звуки радіо.

— Що це?.. — злякано вигукнув він. — Що вони передають, ці мерзотники з «РІАС»? Я чую їхню радіопередачу…

— Заспокойтесь, це не «РІАС», — посміхнувся старший лейтенант. — Це передача демократичного сектора Берліна.

— Не може бути, щоб вони мене залишили… — все ще нервово здригаючись, промовив Голубєв. — Їм не вдалося наздогнати мене, поки я добирався до східного сектора, але вони не залишать мене в спокої. Вони вже повідомили, мабуть, по радіо, що я який-небудь кримінальний злочинець — утікач…

Старший лейтенант присунув ближче до Голубєва графин з водою.

— Випийте і заспокойтесь, — вже суворо сказав він. — Вони справді передали щось подібне до цього по своєму радіо, але ж нам відомі їхні трюки… Продовжуйте, будь ласка.

Голубєв випив декілька ковтків води і обережно поставив склянку на скляний піднос. Рука його при цьому помітно тремтіла.

— Як тільки закінчилася війна, — говорив він далі, розстібаючи комір сорочки, — нас усіх зігнали до таборів так званих переміщених осіб. Відала ними створена західними державами Міжнародна організація у справах біженців. А втім, справедливіше було б назвати її компанією по торгівлі «живим товаром».

Голубєв зморщився, немов від фізичного болю, і важко зітхнув.

— Так, погана це річ — відчути себе рабом, як за часів… Бічер-Стоу! У розкішному готелі «Кургауз» в курортному містечку Бад-Кіссінген, в американській зоні окупації Німеччини, нас без особливого зволікання продали американським промисловцям, посадили на пароплав і переправили за океан. Ввіз нашого брата у Сполучені Штати був на той час дозволений спеціальним законопроектом конгресу. Було серед нас чимало простих, чесних людей, — дешевої робочої сили, але ще більше, мабуть, військових злочинців, зрадників усіх мастей, есесівців—гестапівців і агентів фашистських розвідок…

— Розкажіть, будь ласка, докладніше про себе особисто, — перебив його старший лейтенант.

— Вибачте, — зніяковів Голубєв і знову простягнув руку за склянкою. — Такого довелося надивитися… Ну, а про себе що ж іще? В Америці нами, російськими хлопцями, відразу ж зацікавилася одна білоемігрантська контора по вербуванню агентури для американської розвідки. Нас там почали обробляти спочатку підкупом, потім погрозами. Ми до того часу встигли вже у всьому розчаруватися і, як кажуть, набратися лиха. От мені і запропонував тоді мій приятель Василь Кравець: «Давай, каже, підемо до них на службу. Хай вони засилають нас на батьківщину своїми агентами, а ми там самі у всьому признаємося. Розкажемо, від якого життя пішли на це… Адже немає іншої можливості вирватися звідси».

Голубєв витяг хусточку і довго тер почервонілі очі. Старший лейтенант терпляче ждав.

Через деякий час Голубєв вів далі свою розповідь вже зовсім тихо, майже пошепки:

— Страшно було зважитися на це, але іншого виходу у нас не було. Як тільки ми дали свою згоду, нас знову переправили через океан, у Західну Німеччину. Потримали деякий час на збірному пункті завербованих на шпигунсько-диверсійну роботу в Оберферінзі, передмісті Мюнхена, а потім зарахували у шпигунську школу в Обераммергау, теж поблизу Мюнхена. А коли ми закінчили, нарешті, школу, видали нам ось такі «Записні книжки парашутистів».

З цими словами Голубєв простягнув старшому лейтенантові невелику, трохи більшу від сірникової коробки, жовту книжечку із штампом військового відомства США.

Старший лейтенант розкрив її і прочитав на першій сторінці:

«Ця форма заведена для всіх парашутистів. Вона служить для обліку виданих коштів і повинна зберігатися в потайній кишені парашутиста, поки він перебуває на службі».

— З виданих коштів, — посміхаючись, зауважив Голубєв, — залишилось у мене тільки ось це. — Він подав старшому лейтенантові скляну ампулу в якимсь порошком і додав — Ціаністий калій. Рекомендується як диверсійна зброя. Спеціальна інструкція приписує також, на випадок «провалу», за допомогою цієї ж отрути кінчати самогубством.

Голубєв хотів додати ще щось, але в цей час пролунав різкий телефонний дзвінок, і він замовк на півслові.

Старший лейтенант зняв трубку.

— Товариш Лунін? — почув він голос свого начальника.

— Так точно.

— Ну, ми все з'ясували. Київський інженер Олександр Андрійович Голубєв справді робив свого часу запит про сина Степана Голубєва, 1925 року народження, у 1943 році насильно вивезеного до Німеччини. Останній лист від сина прийшов у грудні 1944 року з міста Гамбурга. Батьки Голубєва загинули під кінець війни, тому точних прикмет їхнього сина не вдалося поки що взнати. Запитайте у нього домашню адресу його батьків.

— Скажіть, а ви не забули ще вашої київської адреси? — звернувся старший лейтенант до Голубєва.

— Як же не пам'ятати! — жваво вигукнув Голубєв. — Київ, вулиця Котовського, будинок номер тридцять, квартира двадцять сім, третій поверх. Чудово все пам'ятаю! Вікна виходять у двір. У дворі під вікнами — три дерева: дві тополі і один ясен.

— Не повторюйте його відповіді, — пролунав у трубці голос начальника. — Я все чув. Адреса збігається, хоча в той будинок попала фашистська бомба і на його місці споруджено тепер новий будинок. Ну, у мене все поки що. Продовжуйте допит.

Старший лейтенант поклав трубку на важелі апарата і хотів поцікавитися ще чимсь, але Голубєв квапливо перебив йото:

— Я розумію, товаришу старший лейтенант, всього цього, звичайно, дуже мало, щоб повірити мені… Але у мене є ще й інші докази.

Він почекав якусь мить, переводячи подих, і почав говорити раптом швидко, наче боячись, що йому можуть перешкодити:

— Я тому і тікав до вас, щоб повідомити про це. Мій друг, Василь Кравець, про якого я вже говорив вам, учора вночі несподівано розбудив мене. «Знаєш, Степане, — сказав він, — мені не довіряють». — «Як не довіряють? — здивувався я. — Звідки тобі це відомо?» — «Сам подумай, — відповів Василь. — Вони вивели мене тільки що із складу диверсійної групи і навіть, здається, встановили стеження. Хтось їм доніс, мабуть, про мій настрій». — «І мене, значить, можуть тепер запідозрити?» — злякався я. — «Поза всяким сумнівом», — «втішив» мене мій приятель. І от ми тоді вирішили негайно тікати до східної зони Берліна різними шляхами, щоб заплутати сліди. Мені повезло, а Василь, мабуть, попався до них в лапи…

— І це все? — здивовано запитав старший лейтенант.

— Ні, що ви, товаришу старший лейтенант! Головне ось що: один з учасників диверсійної групи, в яку входив і Василь Кравець, минулої ночі повинен був сісти у диверсійний літак і вилетіти, до Греції. Дальший маршрут його лежить на Західну Україну. Американський літак скине парашутиста там недалеко від містечка Лужково. Це десь трохи на південний схід від Хлуста. Диверсант — уродженець Закарпаття і добре знає цю місцевість.