Укус огняного змiя - Страница 45

Ростислав висунув верхню шухлядку письмового столу. Краєм ока побачила я різне канцелярське приладдя. У другій шухляді — зошити, багато зошитів. Мабуть, колись мені доведеться-таки розібрати архів своєї кузинки — навіщось же вона заповіла мені свою квартиру. Чи не для цього?.. У третій шухляді — альбоми з фотографіями. Ростислав дістав один, почав гортати.

І раптом сахнувся.

Я потяглася до альбому. Ростислав боязко передав його мені.

З великої світлини на мене дивилися мої очі. Такі, як у мого батька і моїх тіток. Ті очі, що ми успадкували від пра-пра-пра-прабабці Катажини.

І тоді я нарешті впізнала цю жінку: бачила її влітку, спекотного липня, коли в лісі було повно дикої малини, а я бродила по цвинтарю й зазирала у вікно старої каплички.

І останній вузлик розплутався.

Кароліна Сокальська заховала браслет у гробівці й заповіла поховати її саме там, щоб полегшити мені пошуки. Кароліна Сокальська лишила мені записку — уривок із Феофана Прокоповича, де згадуються храми, побудовані з річкового каменю. Ото як наша стара капличка. Саме Кароліну Сокальську я бачила в капличці. І вона шаруділа паперами. Може, й там вона для мене щось позоставила?!

— Треба їхати! — загорілася я. Пилип Прокопович ще не добрався до каплички, це точно, інакше він би давно вже облишив мене в спокої, проте де гарантія, що яка-небудь випадкова людина не надибає на хованку цілком невмисне?

— Завтра — новорічна ніч, — зронив Ростислав.

— Тим краще. В місті є маленький готель і два ресторани. Я впевнена, що нам вдасться замовити там хоча б один столик. А першого числа ми підемо в гості по родичах і знайомих — я покажу вам, як треба святкувати Новий рік!

— Але ж Ілля з Іриною… вони запрошували…

— А якщо ми запросимо їх? І ще Ліну, мою товаришку, з чоловіком? Га?

Ростислав знизав плечима.

Я дивилася на світлину Кароліни Сокальської. Як могла я не впізнати її одразу, щойно слідчий показав мені перші фото? Це обличчя неможливо забути! Але ж на жодній із тих фотографій не було видно очей: то заплющені смертним суворим сном, то відвернуті, провалені поглядом кудись удалину…

— Ти поїдеш зі мною? — твердо спитала я Ростислава.

— Поїду.

Стара капличка на заметеному снігом цвинтарі. Отже, я знову тут, заглядаю у вікна, тільки цього разу всередині зовсім темно і нікого немає, а надворі замість палючого сонця — кусючий мороз. Ключі від каплички для мене виклопотала моя тітка. Хто зараз опікується цією малесенькою церковцею, вщент завішаною старими вишиваними рушниками, я навіть не поцікавилася. Хай краще віритиму, що від того липневого дня ще ніхто не побував усередині, що сховок, який мала обладнати Кароліна Сокальська, так і дожидає мене.

Ліна з Орестом та Ілля Дерихвіст з Іриною вже оселились у готелі, либонь, розпакували валізи. Мою валізку я також їм віддала, бо мені нетерпеливилося опинитися тут, у цьому сакральному, містичному місці. За півгодини друзі наші навідаються до ресторану, щоб спробувати замовити столик. Хай живуть шампанське і червона риба! Хай живуть новорічні хлопавки і різнобарвний серпантин!

Я відімкнула двері, і ми ступили всередину каплички. Божа Матір простягала до нас руки. Ростислав обережно запалив кілька свічок перед іконами. Притрушені порохами свічки горіли погано. Тіні замиготіли на стінах, і здалося, що з кутків визирають цікаві очі привидів, які давно-давно оселились на цвинтарі й кожні людські відвідини сприймають, як вторгнення чужинців на їхні терени.

Кароліно Сокальська, що робила ти у цьому тихому, німотному приміщенні, де витають тільки духи? Ти стояла спиною до вікна, отам у кутку, мабуть молилася. Чи й молилася? А потім шаруділа паперами. Якими, навіщо?

Ростислав тихо, як мишка, перейшовся капличкою, зазираючи в кутки. Мене ж тягнуло до того місця, де чаклувала над чимось моя незнайома кузинка.

А друзі наші зараз, певно, перевдягаються до свята. На Ірині буде срібляста сукня — така ж холодна й неприступна, як вона сама. Ілля плюне на формальності й натягне товстий бордовий светр, у якому і тепло і зручно. Ліна, я знаю, приготувала рудий кошлатий светрик — саме в такому треба зустрічати цей рік. А чоловік її буде при костюмі й при краватці, своєю суворістю відтіняючи зухвалу безтурботність дружини.

Тумба в кутку каплиці мала кілька шухлядок. У верхній зберігаються свічки — і довгі, і круглі, і в пластмасових плошках, як ото в католицьких храмах, і в круглих скляних підсвічниках, що захищають од вітру. У другій шухляді — кілька однакових, синього кольору молитовників. Усі вони пошарпані, зачитані, зі слідами багатьох рук. Мені згадалося, що коли ми ховали Кароліну Сокальську, кілька жінок мали в долонях саме такі сині книжечки.

У третій шухляді — згорток із газети. Газета — саме такий матеріал, яким вельми зручно — і надзвичайно шумно — виходить шарудіти. А раптом це воно?!

Ростислав став у мене за спиною. А наші друзі зараз, натурально, бігають засніженими вулицями Старого Двору від крамниці до крамниці, запізніло вишукуючи одне одному подарунки, а до них — листівки. Все згодиться, коли до дванадцятої — кілька годин! Оцей брунатний глобус під старовину? Чудово! Купимо, якщо на ньому знайдеться Київ. Здиблений череп’яний кінь, що пряде вухами й ірже тріумфально? О, так! Саме такому переможному коню почесне місце на письмовому столі. Картатий шарф? Миленький! Щоб усенький наступний рік жодна зараза, жоден вірус не сміли причепитися. А це що за древня пляшка, наповнена блискітками і зі свічкою в горлечку? Підійде!..

— Розвинемо? — прошепотів Ростислав. Я кивнула й потяглася рукою до згортка. За розміром — велика книжка, але ж чому така легка? І якась така… така… тоненька, чи що? Невже ми помилилися — і шукаємо тут учорашній день?

В одному місці газета була заклеєна скотчем, і я обережно відірвала його. Потім тихо, намагаючись якомога менше шарудіти, розмотала згорток. Під газетою ще виявився поліетиленовий кульок, а потім шматок старої шкіри, і я зняла його, одною рукою притримуючи те, що на дотик було шкарубким і приємним.

А наші друзі зараз уже, мабуть, у ресторані, замовляють столик. Зовсім скоро ми приєднаємося до них. І тоді в накуреному, тісному підвальному ресторанчику, де зібралося стільки людей, скільки фізично тут могло вміститися, все затихне, одночасно затамувавши подих, і чекатиме отого магічного рахунку: бом-бом-бом… дванадцять! Скоро загадуйте бажання! А яке у мене бажання? Ні, я ще цього не знаю, я ще в цьому не певна. Спочатку мені треба закінчити одну справу — і залишити всі тривоги і клопоти в минулому році.

На чорній шкіряній шабатурці — відтиск косинця, обплетеного змією, яка кусає себе за хвіст. Чорна книга.

— Toreador, en garde! Toreador! Toreador! — заспівав переможно Ростислав, і в тиші каплички його спів пролунав громом небесним.

Та в цій книзі вочевидь бракує сторінок! Я перегорнула палітурку — і замість старовинних пожовклих аркушів побачила кілька листків паперу — на одному записка від руки, на інших — текст на машинці, але старий і польською мовою, яку я не зможу прочитати. Таємниця була зовсім близько — і вислизала з рук.