Укус огняного змiя - Страница 25

Скинувши капці, я залізла з ногами на диван, примостивши пса поруч. На синьому тлі дивану пес мав чудовий, благородний вигляд. Такого собаку не соромно показати друзям і вивести на прогулянку у двір. Такому собаці довгошерсті панянки-кокетухи не даватимуть проходу. А в разі чого з ним можна і побесідувати, порадитися у важливих справах.

— Тобі тут подобається? — спитала я його. — Лишаєшся жити?

Пес світив пластмасовими очима.

— Не хочеш відповідати? Не хочеш?

Заваливши пса набік, сама я впала на нього головою. Який він м’якенький, який гарненький, який шовковистий! Я потерлася обличчям об м’яку іграшку. У животі собаки квакнув механізм:

— Я-люб-лю-те-бе. Ги-ги-ги-ги-ги.

Що більше я читала про змію, котра кусає себе за хвіст, то більше у мені зростала певність: Ростислав міг бути правий. У міфологічних словниках uroboros здебільшого подавався, як символ невпинної регенерації природи, тобто позитивний в усіх розуміннях, та щойно мова заходила про християнську традицію, як зміст символу чи не кардинально змінювався. В одній книжці, яка випадком потрапила мені до рук, навіть було написано, що uroboros напряму пов’язаний із дияволом. Звісно, пара «змій — диявол» для мене не стала несподіванкою. Що здивувало мене, то це наскільки актуальним і в наш час лишається питання таємних братств.

Свого часу містичні забавки однолітків обминули мене. Імена Каліостро і графа Сен-Жермена викликали хіба розпливчастий спогад. Ім’я Ніколя Фламеля, легендарного творця філософського каменя, вперше прочитала я, хоч як соромно мені в цьому зізнаватися, зовсім не в історичній книжці. Тим дивніше було мені довідатися, що будь-яка божевільна ідея, котра може спасти мені на думку у зв’язку зі змієм-uroboros, вже кимсь висловлена й закарбована на письмі — ще у середньовічних філософських трактатах, писаних гусячими перами при світлі лойової свічки.

Змій-uroboros вискочив до мене з алхімічних реторт. Мінливий і невмирущий, головна мета якого — перетворення. Змій, котрий невтомно пожирає себе, аби знову відродитися. Зелений дракон, що стереже скарб філософів. Ртуть алхіміків, яку ті так прагли перетворити на золото. Вічний двигун і облуда вічного життя.

І тоді я влізла в одну авантюру. Ніхто не знав про це. Списавшись через інтернет із якимсь самозваним братчиком, я напросилася на таємне зібрання. Вдягнулася відповідно: довжезна темно-синя сукня без рукавів, а на плечах — яскрава хустка, котру я кілька років тому придбала в Туреччині за дикі гроші, спокусившись шалом срібла, золота і яскравих барв. Гладенько зачесане назад волосся і темний, аж чорний макіяж доповнювали мій потойбічний образ, який мені видавався найкращим для такої нагоди.

Кафе, що в ньому відбувалося зібрання, розчарувало мене. Невеликий підвал, за шинквасом — меткий молодик, який обслуговує одночасно трьох клієнтів, ще й притримуючи плечем мобільний телефон, кілька круглих столиків із зеленими мармуровими стільницями, важкі чавунні крісла з високими спинками, а на стінах — старі світлини Києва. За столиками сиділи молоді люди, спілкувалися тихо, горілки не пили, не курили. Коли я з’явилась у дверях, ніхто навіть голови не повернув. Я перетнула крихітну залу й примостилася за столиком, де було вільне місце. Замовила соку. За моїм столом тулилися хлопець і дівчина, які тільки коротко мені кивнули. По сусідству зайняті були всі чотири крісла, спиною до мене сиділа жінка в сірій шовковій хустці з вишитими золотими трикутниками.

Двері розчинились, і до кафе спустилася пара. Вони кинули оком по приміщенню, побачили два вільних місця і хотіли присісти, але хлопець за тим столиком щось грубо буркнув їм. Здалеку я не розчула слів, але пара підхопилася з таким обуренням, що коли за ними хряснули двері, луна прокотилася по кафе. Ніхто з присутніх і голови не підвів на цей інцидент.

Отже, мене вони визнали за свою…

Чекали ми щось із півгодини.

Не знаю, хто віддав команду, але бармен швидко вийшов з-за шинквасу, замкнув двері до кафе й повісив табличку «Зачинено». Одночасно з ним підвелися з місць усі присутні й стали колом під стінами зали. Руда дівчина, вдягнена в чорні джинси і чорну ж куртку, пробурмотіла коротку фразу, яка, либонь, була ритуальною, адже після неї всі присутні хором видихнули «Amen» — і рушили помалу по колу. Тричі обійшовши залу, вони знову розсілися за столиками. Тоді руда дівчина пройшла до шинквасу й увімкнула магнітофон. Я чекала загробної музики, а натомість почула палку промову невідомого оратора.

Мало запам’ятала я з тої промови. Пригадую тільки, що промовець говорив про свободу вибору, про відкидання догм і суспільних умовностей, про першість матерії над духом. Братчики слухали з зосередженими обличчями і час від часу кивали, потверджуючи правоту оратора.

«…Згадайте, коли востаннє ви доходили чогось самотужки, а не взяли свої судження готовими з книжок, газет або журналів. Цим ви заздалегідь передбачили несвободу власного мислення, позбавили себе можливості скласти власну думку. Для багатьох так зручніше — дізнатися чужу думку, при цьому ще й спромогтися не вийти за рамки традиційних стереотипів мислення. Оцей шаблон: так — ні, так — ні… Я ж не хочу дати вам однозначну відповідь, яка співпадатиме з програмою, закладеною кимсь у вашу свідомість. Я хочу бачити у вас людину, котра зуміє правильно поставити питання, і тоді я вам не буду потрібен: ви самі дасте відповідь. Людина зі своїми питаннями для мене цікавіша, ніж людина з чужими відповідями…»

Що довше я сиділа на зібранні, то дивніше себе почувала. З одного боку, збіговисько не схоже на моторошні таємничі зібрання, як ми їх собі являємо. Зрештою, навіть головній ознаці зібрання — ритуалу — приділено було вкрай мало уваги. Що це за куций ритуал — три кола довкруж столиків?..

З іншого боку, непевне відчуття зростало в моєму серці. Голос оратора заколисував, підкоряючи волю. Щось у душі ще борсалося, та липкий страх огортав її, затоплюючи, ніби мед, і я почала задихатися. Мені вже треба було робити зусилля, щоб зосередити погляд на присутніх, які розпливалися, двоїлися, троїлися… Крізь туман я помітила, що й вони підпали під чари магнітофонного голосу. Деякі з них хиталися з боку в бік, хтось затулив руками обличчя, закинувши голову до стелі, і бурмотів нерозбірливо. Я хотіла прислухатися, але слів ніяк не могла добра ти: чи то мова чужа, чи то взагалі не було членороздільне мовлення, а набір гарикливих звуків. Дівчина, що сиділа поруч зі мною, плакала: сльози струменіли з-під тремтячих долонь, а губи здригалися, здавалося, видаючи один і той самий звук: «б-б-б-б»…

«…Ваше тіло і розум зазнають великих перетворень. Використовуйте цей час, щоб вивчити все, що тільки можете, — про себе і про світ довкола вас. Досліджуйте ваші уміння, таланти та винахідливість. Вчіться грати музику, малювати або створювати штучний інтелект. Використовуйте свій розум і серце, аби визначити, що правильне, що істинне, що зробить вас сильнішими. Ви не самотні. Ви — особливі. Ви — найкращі, і це допоможе вам відчути шлях. Ви бачите те, чого не бачать інші, ви знаєте все, що приховане в серцях людей. Ті, хто каже, що володіє особливою силою і може вказати вам шлях, напевне, роблять це з корисливих мотивів…»

І коли слабкість і апатія поглинули мене цілком, яскрава хустка сповзла з моїх плечей, руки судомно вхопилися за край столу, і срібний браслет-змійка гримнув об мармурову стільницю.

Цей звук розбудив зібрання. Всі очі вп’ялись у мене. Руда дівчина підскочила до столу й ухопила мене за руку. Долоня в неї була такою зимною, що обпалила шкіру могильним холодом. Вона піднесла мою руку з браслетом близько-близько до очей, довго вдивлялася, наче собі не вірила, тоді схопила браслет, мов хотіла його зірвати. Я смикнула руку до себе.

Випустивши від несподіванки мою долоню, дівчина втратила рівновагу й була б гримнулася на сусідній столик, якби бармен не підтримав її.