Украина - не Россия - Страница 3

Тож і я, не бажаючи нікого образити, висловлюю надію, що подібні погляди зміняться у тих, хто прочитає запропоновану книгу.

Погляди, про які я веду мову, мали для України далеко не теоретичне значення. Нашій молоді, яка вже погано уявляє радянські порядки, треба-таки дещо пояснити. Для радянського відділу кадрів, чи то вищого, чи то нижчого, і насправді було байдуже: росіянин ти, українець, чи білорус. Ще до смерті Сталіна поступово склалось негласне номенклатурне переконання, що представники цих трьох народів повністю «свої». Це правило діяло не тільки коли призначали на вищі номенклатурні посади, його дотримувались також, обираючи знакові фігури взагалі. Якби не безглузда загибель під час останніх тренувань, першим радянським космонавтом став би, цілком можливо, наш Валентин Бондаренко.

Повна політична рівноцінність українців та білорусів з росіянами особливо помітна, якщо взяти за приклад других секретарів республіканських ЦК КПРС. Ще за часів Сталіна то була посада столичного намісника, тож посідати її повинен був росіянин, але функції росіянина часто-густо виконували українці. Білоруси — не так часто, але лише внаслідок того, що їх взагалі менше. Зауважу у дужках: цю традицію почав ламати, як і багато ще чого, Горбачов. Багато тих, хто причетний до таємниць влади, пам’ятають, як їх вразило призначення грузина Шеварднадзе міністром іноземних справ. Уже при занепаді СРСР Горбачов включив до Політбюро ЦК всіх перших секретарів республіканських компартій та установив посаду заступника генсека ЦК КПРС. До того ж цим заступником став українець Володимир Антонович Івашко.

Втім, ось що цікаво. Правило, про яке я веду мову, мало силу від Мурманська до Паміра, але аж ніяк не стосувалося наших земляків, що походили із західних областей. Здавалося б — всі ми були радянськими людьми, але деякі були трішечки менше... Без сумніву були таємні і, найімовірніше, усні інструкції щодо цього. Львівське (або гродненське — для білорусів) походження у деяких кар’єрах ставало досить відчутним мінусом. Боюсь, що Леонід Макарович Кравчук, до п’ятирічного віку — польський громадянин (теперішня Рівненська область, звідки він родом, до 1939 року входила до складу Польщі), нізащо не став би в догорбачовські часи членом Політбюро ЦК КПРС. При Горбачові уже міг би, але не побажав. Членом Політбюро став уродженець Донбасу Станіслав Іванович Гуренко.

Створити українця

Треба усвідомлювати, що саме словосполучення «радянська людина» — то був типовий евфемізм. Евфемізм трохи ідеалістичний (або соцреалістичний?), трохи лицемірний, але головне — не зовсім зрозумілий. Так, дореволюційне розуміння «русского» хоча й було, з української точки зору, неприпустимо поширеним, але неясністю не відрізнялось. В Росії старій, аби бути росіянином, досить було мати російську самосвідомість і бути православним. Малось на увазі, що великоросам, малоросам та білорусам однаково притаманна така самосвідомість і тому вони росіяни уже за визначенням. В імперії проживали також лютерани, в своїх правах досить-таки зрівнені з росіянами, католики (зрівнені, але не досить), мусульмани (зрівнені ще менше) та іудеї (зрівнені менш за всіх). Нарешті, були народи «з низьким рівнем громадянськості», які користувалися навіть деякими пільгами — наприклад, багато малих народів Російської імперії було звільнено від військової повинності, вони мали свій суд та самоврядування, не сплачували деяких податків. Імперія не перешкоджала їм жити своїм життям, але не пускала їх у владу.

Система, якщо говорити коротко, була недемократичною, та, втім, за демократичну її ніхто й не видавав. Правила гри були зрозумілі для всіх, їх оголошували прямо і твердо. У старій Росії росіянами були й канцлер Безбородько (без сумніву — українець), і «оксамитний диктатор» Лорис-Меліков (якого в СРСР записали б у вірмени), і барон Врангель (у радянські часи отримав би паспорт із позначкою «німець»).

Зайве говорити, що в цій системі не було місця для українців. Для малоросів було, а для українців — ні. Малоросів у старій Росії не притискали як малоросів, тобто тих же самих росіян. Про це не могло бути й мови. Але тим з них, хто наполягав, що українці — окремий народ, підкреслював свою самобутність, доводилось вислуховувати звинувачення у відступництві та «мазепинстві» — вважалось, що це страшенно образливе прізвисько. Аж до 1905 року повноцінне й відкрите українське культурне життя поза рамок етнографії було неможливе. Та й після цього визнання українців лишалося половинчатим.

За радянських часів справедливість була ніби-то відновлена, і українців визнали окремою нацією. Ясна річ, це визнання було визначене наперед: після подій 1917 — 1920 років, після того, як українська державність стала фактом, що здійснився, ніяке інше рішення було б неможливе. Теоретично зрівнені у правах були взагалі всі народи СРСР; у 1917 році була скасована станова нерівність, а «сталінська конституція» 1936 року формально відмінила й таке поняття як ураження у правах за ознакою соціального походження — хоча відповідне запитання в анкетах зберігалося, напевне, ще років тридцять.

Гадаю, ніхто не скаже, що зрівнення у правах без розрізнювання людей за їх національною та становою належністю не було істотним досягненням. Досить згадати всі минулі століття, та практично всю історію людства, щоб відповісти: так, було.

Не будемо зараз вести мову про те, що у демократичній Україні, про яку мріяв і яку починав будувати Михайло Сергійович Грушевський, всі ці запитання були б вирішені куди більш чесно і послідовно, а головне — безкровно. Не будемо, тому що мова у нас зараз не про те, що не збулося, а про те, що було.

А було ось що. За радянські десятиліття кремлівське ставлення до України та українців зовні ніби-то й не змінювалось, та десь на прихованому рівні пройшло-таки через серію метаморфоз, до яких я ще звертатимусь у цій книзі. Пройшло, аби врешті повернутися до безумовно усвідомленого, хоча, ясна річ, і не висловленого голосно, поновлення дореволюційного імперського ідеалу єдиного російського народу.

Чим же пояснити таке повернення до минулого? У Кремлі чудово бачили, що частка росіян у населенні СРСР повільно, але неухильно скорочується.[1] У Кремлі та на Старій площі були досить грамотні референти. Вони напевне нагадали керівникам СРСР, що Російська імперія розпалась не в останню чергу через те, що частина великоросів в її населенні становила лише 48% — та й то, якщо не враховувати Царство Польське та Фінляндію. Якжо ж враховувати (а чому, власне, треба виключити з обліку якісь частини імперії?), то виходить, що у Російській імперії великоросів було тільки 43%. Але оскільки «росіян» виходило загалом 67%, то у Петербурзі з цього приводу до останньої миті не дуже й переживали. Віра в те, що українці — ті ж самі росіяни, у Зимовому палаці була безумовно щирою. Не випадково імператорська гвардія, серед обов’язків якої головний — охорона монарха та його родини, як мінімум, наполовину складалась з українців, а матросу Деревенько імператор довірив найдорожче для себе — життя хворого сина й спадкоємця Олексія.

Вірогідно, що невдовзі після Великої Вітчизняної війни у Кремлі виникло питання, скільки в СРСР росіян за старим імперським рахунком? Близько трьох чвертей — звітували референти. Швидше за все, саме тоді «тісне коло» вирішило: ось він, резерв! Не тільки «кадровий» («всесоюзний кадровий резерв» — так у московських номенклатурних колах майже офіційно називали Україну), а ще й біологічний. Надія на те, що демократичну ситуацію можна якось зламати, зробивши українців (в першу чергу українців!) росіянами, явно проглядає крізь всю подальшу політику Кремля щодо національного питання.

На тлі красивих слів про «нову історичну спільноту — радянський народ», що складається, як не крути, з окремих націй та народностей, все частіше було чути якісь не дуже зрозумілі розмірковування про неминуче «поступове злиття» цих самих націй та народностей. Щодо того, як можна напустити туману, справжнім шедевром варто назвати розмірковування генсека ЦК КПРС Андропова у його виступі на урочистому засіданні на честь 60-річчя СРСР в грудні 1982 року.