Украина - не Россия - Страница 2

Ще раз повторю своє риторичне запитання: як так вийшло, що люди, які добре знаються на екуменізмі, кейнсіанстві та інших не менш муарованих речах, виявились настільки поза українською проблематикою, хоч і все це завжди було у них під боком, в п’ятистах верстах від Москви, одразу ж за Брянськом? Де ж вона стільки разів оспівана чуйність російського інтелігента до чужого болю, де його універсалізм, звідки така пихатість? Судячи з цього, проблема не в зайвій гордовитості, а, скажімо м’якше, в недостатній поінформованості.

Погана обізнаність в питанні може зіграти злий жарт також і у міждержавних відносинах. Це добре видно на прикладі однієї вже досить давньої події, хочу її нагадати. 26 серпня 1991 року, двома днями пізніше прийняття Акту про незалежність України, з’явилась погрозлива заява прес-секретаря російського президента. В ній йшлося про те, що «в случае прекращения союзнических отношений (с республиками СССР), Российская Федерация оставляет за собой право поставить вопрос о пересмотре границ». З одного боку, прес-секретар завжди оголошує думку президента, а не свою особисто, але з іншого — ці слова вимовив не сам президент, що не було випадковістю. Президент Росії явно не мав бажання привселюдно зрікатися свого образу демократичного політика. Незадовго перед тим у зверненні до Верховної Ради України Єльцин заявив, що у Росії немає планів ставати центром нової імперії і вона не шукає ніякої переваги над іншими республіками. Кількома місяцями раніше, 19 листопада 1990 року РРФСР та УРСР підписали угоду, що закріпила взаємне визнання існуючих кордонів — хай навіть у складі СРСР (інакше їх не потрібно було б знову «взаимно признавать» у «Великім Договорі» 1997 року), та все ж кордонів, які вважалися за радянською конституцією, як не крути, державними.

Була ще одна обставина. Заява прес-секретаря, в теорії, стосувалася всіх республік СРСР, що саме розпадався, які мали спільні кордони з Росією, але насамперед була звернена, як бачиться, до України, хоча була й Естонія з проблемою Нарви — Івангорода, були й Грузія з Абхазією, титульне населення якої давно тягнулося до складу Росії. В усякому разі, всі коментарі російських політиків після заяви Вощанова стосувалися саме України і тільки її. Досі добре пам’ятаю, як десь 29 серпня по телебаченню виступав Г. X. Попов, мер Москви і тріумфатор оборони Білого Дому. На запитання журналістки, які ж саме території України Росія може зробити предметом своїх претензій, він з українським, без сумніву, акцентом (він хоча й грек, але, здається, десь із півдня України) відповів приблизно так: «Конечно, Крим в первую очередь. Но на Украине єсть и другие русские земли! Скажем, этот... как его... Днепропетровск!» Маю підозру, що він мав на увазі Донецьк, але ейфорія переможців путчу давала тоді всі підстави, щоб серйозно поставитись навіть до таких обмовок.

Заява прес-секретаря могла бути такою собі пробною кулею, могла прозвучати з подачі групи радників Єльцина та без відома «хазяїна» — всю правду ми будемо знати нескоро.

В єдину мить виник, як то кажуть, міжнародний скандал. У зв’язку з цим уже 28 серпня 1991 року до Києва прибула російська державна делегація, очолювана віце-президентом РФ Олександром Руцьким. Точно пам’ятаю, що в складі делегації були Анатолій Собчак та Сергій Станкевич (здається, ще були Полторанін та Бурбуліс). Напевне через те, що візит готували у «пожежному» режимі, росіяни імпровізували. Але, головне, вони абсолютно не розуміли, що ж саме у нас сталося, і це було не сказати як дивно. Адже їм не треба було пояснювати зміст подій, які тільки що сталися у Москві: багато в чому саме їхніми руками була зірвана спроба кремлівських змовників врятувати комуністичну імперію, що називалася СРСР. Перший та останній президент СРСР Горбачов повернувся з свого полону у Форосі щоб, по суті, головувати при скасуванні імперії.

Але ті, хто у нас гостював, все це якось не переносили на Україну, що жила передчуттям великого історичного повороту, початку нової долі. Повітря було наелектризоване надіями, ейфорія молоді відчувалася просто-таки фізично. Пам’ятаю, група молодих активістів навіть намагалась не пустити російських гостей до будинку Верховної Ради України. Були, ясна річ, і такі, хто намагався чинити опір незалежності, але вони були приголомшені — спершу поразкою московських путчистів, а потім також подією 24 серпня. Вони побачили, що складають меншість, і це згодом підтвердив референдум.

Так з чим же у таку атмосферу приїхали посланці Росії — демократи, які незадовго перед тим, повторюю, отримали перемогу над імперським драконом у себе в Москві? Виявляється, вони цілком серйозно сподівалися умовити українських братів зупинитися на півдорозі. Мовляв, звіться хоч двічі суверенними та ще й тричі незалежними, аби з нового союзного договору не виходили, а Москва вас за це всіляко приголубить. Вони щиро сподівались (принаймні, було таке враження), що ото вже пояснять київським невігласам: між росіянами і українцями немає ніякої різниці, пообіцяють їм декілька вищих посад у Москві, і оці нерозумники, почухавши потилицю, скажуть: «Тю, і то правда! Дякуємо, хлопці, що все так добре нам розтлумачили. Ледве нас лихий не попутав». Чи треба говорити, що жоден з прибулих (а це повністю відповідає духу пізньорадянського мислення) абсолютно не знався в українській проблематиці.

Не впевнений навіть, чи було їм відомо, що вони намагаються повторити одну подію 74-річної давнини. 23 (10) червня 1917 року Центральна Рада після того, як Тимчасовий Уряд відкинув всі її вимоги, видала свій перший Універсал. Заявивши себе єдиною владою в Україні та декларуючи верховенство українських законів (майбутніх), Рада виголосила: «Однині самі будемо творити наше життя»! Це було, по суті, проголошення незалежності, хоча Універсал і містив у собі слова «не відділяючись від усієї Росії, не пориваючи з російською державою». Незабаром до Києва прибули з Петрограда троє міністрів Тимчасового Уряду — Керенський, Терещенко та Церетелі. Не можна не визнати, що вони діяли розумніше московських гостей 1991 року. Керенський та його колеги навіть не намагались вчити співрозмовників щодо національного питання. Замість того, щоб без єдиного шансу на перемогу вступати у боротьбу з незборимою силою, вони зробили крок їй назустріч. Це відкрило можливість для досить дотепного компромісу: Рада створює (а Петроград затверджує) новий Генеральний Секретаріат, який визнається повноважним органом Тимчасового Уряду в Україні і водночас українським урядом де-факто. Не відмовляючись від жодної своєї мети, Рада погоджується не вводити «самочинну» автономію до скликання Всеросійських Установчих зборів. Обидві сторони залишилися невдоволені тим, чого вдалося досягти, але кожна домоглася максимуму можливого на той час. Не дарма ж кажуть: погана угода — це коли одна сторона радіє, а друга плаче; добра — та, якою обидві сторони незадоволені, а все одно підписують. У даному випадку по балам перемогла все ж українська сторона — Тимчасовий Уряд обіцяв дати офіційну згоду на українізацію військових частин і дотримав слова: 15 (2) липня він оголосив про це в «Декларації Тимчасового Уряду до Української Ради».

Для московських візитерів 1991 року такий рівень дипломатії був недосяжним «вищим пілотажем». Серед них не було, як мінімум, Терещенка (принаймні, киянина). Так і не втовкмачивши нерозсудливим українцям, що ті зроду-віку не були дискриміновані в Росії, а в деяких сферах навіть домінували, так і не спокусивши їх столичними посадами, але хоч якось знявши напругу, Руцький со товариші скромно ретирувалися. Заява єльцинського прес-секретаря була, таким чином, дезавуйована, а дійсна позиція Єльцина на той момент так і залишилася незрозумілою. Надалі він показав себе державним діячем, що поважає нашу країну та її незалежність.

Певна річ, щось змінити ані російська делегація, ані хто завгодно інший не змогли б. І все ж, якби наші гості були більш досвідченими у переговорах, добре підкованими в українських справах, хто знає, чи не втягнули б вони Верховну Раду України, що складалась з таких самих, по суті, радянських людей, як і вони, в необхідність укладати якісь дрібні непотрібні угоди та не умовили б чимось тимчасово поступитися? Але всі «домашні заготовки» гостей, всі їх хитрощі були саме такими, яких і можна було очікувати від людей, чиє розуміння національного застигло на самовпевненому радянському рівні. Щодо України цей рівень звичайно визначають двома фразами: «Киев — мать городов русских», «Древняя Русь — общая колыбель трех восточнославянских народов» та висновком, що мають на думці: «Вы — это мы, а мы — это вы». Тобто, вас — немає!3 усією вашою нібито окремою історією та ментальністю. До того ж люди, які так думають, не бачать в цьому нічого для нас зневажливого, а швидше, навпаки — вони, як на їхню думку, роблять нам велику послугу, піднімаючи нас до себе. У них насправді у думці немає нас кривдити, вони ж бо впевнені, що відкривають родинні обійми!