У задзеркаллi 1910—1930-их рокiв - Страница 8

«Поки ще не пізно, поки ще московські організації слабі й нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття собі політичної волі з-під п'яти самодержавства, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права», — закликав М. Міхновський, і наслідки не забарилися. У 1904-му році у Харкові утворився бойовий підрозділ УНП під назвою «Оборона України» (М. Шаповал, О. Шевченко, С. Макаренко), чия діяльність була розпочата терористичним актом, що викликав широкий відгомін у колах імперської спільноти. Підрив «Обороною України» пам’ятника О. Пушкіну на Театральній площі слобідського Харкова роз’яснювався текстом розповсюдженої містом листівки, де молодь виступала проти «заборони встановлення пам'ятника Т. Шевченку та недотримання Переяславської угоди 1654 року (у зв'язку з її 250-літтям) з боку російського уряду».

Згодом УНП був здійснений збір кількохсот підписів харківських робітників та інтеліґентів під листом з вимогою скасувати Емський акт 1876 року, відгуком на що була телеграма міністра з обіцянкою зробити все від нього залежне «для якнайшвидшого зняття заборони малоросійської мови». Також за ініціятиви УНП у Харкові 1905-го року була створена молодіжна організація «Академічне жіноче товариство Січ Самостійна Україна», яка складалася з жіночих гуртків, організованих за участю близької до УНП поетки X. Алчевської.

У 1917-му році УНП увійшла до складу Української партії самостійників-соціялістів — на федеративних засадах і зберігши свою назву — але відбулось це вже без участи М. Міхновського.

З часом проґресивні ідеї вищезгаданого харківського діяча, виголошені в його основних працях того часу — «Робітнича справа в програмі У.Н.П.» (1902), «Селянська справа в програмі У.Н.П.» (1902), а також «Справа української інтеліґенції в програмі У.Н.П.» (1904), — поступово забувалися в політичних колах, набуваючи в руслі модних соціялістичних тенденцій такого ж архаїчного значення, що й праця «Самостійна Україна». Але згодом відбулось відродження вчення М. Міхновського, яке, повставши феніксом з попелу забуття, спричинилося до формування націоналістичного світогляду партій новітнього часу. Справді, виплекані на теренах Східньої України, ідеї великого ідеолога націоналізму від часу їх виголошення у вищезазначених працях потроху випарились із свідомости українського суспільства: про них знали, але не брали до уваги як плятформу, що на ній можна було щось збудувати. Втім, збудовано таки було, і прикладом на це слугує діяльність Степана Охримовича, ініціятора українського руху в Західній Україні вже після Першої світової війни. Випадково знайдені ним у бібліотеці Львівського національного музею праці М. Міхновського, і зокрема його брошура «Самостійна Україна», надихнули Охримовича на подальшу діяльність, посприявши формуванню ідеологічного світогляду західноукраїнських гуртків молоді. Це були «Організація вищих кляс українських гімназій» (серед провідних членів — Р. Шухевич, Ю. Шухевич, В. Янів, С. Бандера), «Група української державницької молоді» (С. Охримович, Ю. Вассиян) та «Союз української націоналістичної молоді» (Б. Кравців). Майже через чверть століття вченням М. Міхновського були наснажені також новостворені загони Організації українських націоналістів, яка очолила боротьбу свідомого загалу за «одну, єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від Карпатів аж по Кавказ».

Червоні десятиліття шаленої неґації Миколи Міхновського зазвичай не становили ґрунту до висвітлення цього святого для кожного свідомого українця образу. Схильність до поверхових аналогій призводила до сприймання М. Міхновського або як «принципіяліста, людину гострого розуму, що впливала на багатьох, формотворця самостійництва», отже, і націоналізму (у писаннях Ю. Колларда, С. Шемета), або як «амбітника, особистість з обмеженим обріями, запального й нестійкого, а насамперед шовініста» (Д. Антоввич, Б. Мартос). У суті справи, саме цим сучасникам М. Міхновського ми завдячуємо знанням про світлу постать Апостола нашої державности. Також слідом за Ю. Бойком можемо з гідністю ствердити, що «Міхновський не потребує ідеалізацїі, його діяльність є надзвичайно цікавим предметом вивчення, але він не повинен для нас бути об'єктом, який ми прикрашаємо потоками патріотичної красномовности. Щоб увійти в історію української політичної думки, Міхновський не потребує ані обвішування його вигаданими чеснотами й осягами. Він заслужив собі місце в нашій історії брошурою „Самостійна Україна“, почасти відкритим листом до міністр Сіпягіна. Всі інші сторони його діяльности потребують ще фактичного висвітлення, визбирування матеріялів».

Харків — лоно українського націоналізму. Художник В. Бондар, 1988 рік

Отже, роздивляючись на «інші сторони» діяльности М. Міхновського, а також виокремлюючи з них певного ключового складника його особистости, зауважимо, що саме в такий спосіб до нас приходить не символічне, відтак реальне розуміння першости цього діяча в усьому. Зокрема вільно завважити вплив М. Міхновського на розвиток військового, культурного, ба навіть літературного рухів в Україні початку XX-го століття.

«М. Міхновський і наша літературна традиція», «Микола Міхновський і література» — саме такі назви мали розвідки, відповідно, літературознавця Ю. Бойка і Ф. Коковського, знаного галицького письменника, перекладача й народознавця. Зокрема останній з них зазначає, що «здавалося, в такому розгарі праці, серед таких важких обставин не було в Міхновського часу на те, щоб займатися ближче літературою inter arma silent musae, а Міхновський усе своє життя зброї не кидав».

Зауважмо, що авторові цитати ходить про доробок саме у красному письменстві, що засвідчують листи М. Міхновського до О. Маковея, де майбутній автор «Самостійної України» питається порад, лишень пробуючи сил у писанні. До того ж додається і пізніше в часі поважне видання поетичної збірки «Лірика» Міхновського (Київ, 1912 p.), а також його численні літературознавчі публікації у редаґованому ним часописі «Сніп» (Харків, 1912—1913 pp.).

Зрозуміло, що ідеологічні переконання М. Міхновського, навіть у суто літературних справах, мусили-таки виступити на кін, що й спонукало до іґнорування, зокрема радянськими «дослідниками», відповідного періоду історії української літературної традиції.

Так, по тривалому замовчуванні журналом «Радянське літературознавство» цікавої розвідки Б. Ванцака, вже у 1991-му році вільно було нарешті дізнатися про «першу на Наддніпрянщині українську газету», що її видавав В. Шемет. Простеживши у тій розвідці життєпис В. Шемета мало не по днях, Б. Ванцак чомусь жадним словом не вказує на його найближчого друга й спільника, М. Міхновського, чия Українська народна партія мала «Хлібороба» за власне партійне видання.

Проте цього імені видатного діяча не міг замовчати Ф. Коковський, пишучи про нашу літературну традицію і вказуючи на те, що М. Міхновський «у Полтавщині видає з товаришами „Хлібороба“, а коли російська влада припинила його, видає в Катеринославщині „Запоріжжя“, а коли й тут не дала працювати тверда рука московського уряду, пробує видавати у Харкові „Слобожанщину“».

Пригляньмося пильніше до цих фактів життя і творчости М. Міхновського. Слід зазначити, що у згадувані часи годі було мріяти про будь-яке видання українською мовою в Україні, адже така була «об’єктиви даність», накинута імперською владою. Валуєвський циркуляр 1863-го року укупі з «таємним актом» 1876 p., що ними, по суті, заборонялось «все вкраїнське», діяли на початку XX-го століття. Можемо ствердите що знаний часопис «Киевская старина» (1882—1906) — від 1902-го року виходив під редакцією В. Науменка як «Україна» — залишався єдиним національним друкованим виданням, яке вміщувало на своїх сторінках твори українського красного письменства рідною мовою. Проте навіть з оприлюдненням «царських вольностей» становище української преси не поліпшилося. «Коли був виданий маніфест 17-го жовтня 1905-го року про громадянські вольності, — повідомляв полтавський часопис „Рідний край“ 12-го серпня 1906-го року, — то зараз же підвела голову і пригнічена українська преса. Але ж, побувавши довгий час під забороною, вона не могла зараз же міцно стати на ноги, не маючи за собою ані газетних робітників, ні відповідних друкарень, бо навіть наборщиків не легко було найти, — тим-то через технічні умови та через адміністративні утиски — вона має характер якийсь випадковий і недовговічний».