У задзеркаллi 1910—1930-их рокiв - Страница 13

Щодо педагогічної діяльности X. Алчевської можна зазначити, що, на відміну від інших проґресивних діячів того часу, відома просвітителька виступала лише як практик, себто організатор-ентузіяст. «Учасниці жіночого руху 60-их років, — зазначає дослідниця Н. Єфремова, — не залишили після себе хоч скільки значної теоретичної спадщини. Вони були не теоретиками, а безпосередніми учасницями руху». І це не дивно, адже показова нелеґальність подібного кшталту шкіл, що нею від червня 1862-го року вісім років поспіль опікувалась Алчевська, була пов’язана передусім з юридичним питанням. На жаль, Христина Данилівна від початку не мала диплома на право викладати, тож мусила складати відповідні іспити. Але завдяки зв’язкам чоловіка усе було залагоджено значно простіше: право на викладання X. Алчевська отримала з рук професора Д. Деларю, голови міської училищної ради. Тож спеціяльної освіти, як і більшість тодішніх «просвітительок», вона ніколи не мала.

Христина Данилівна Алчевська

У 1912-му році святкували 50-ті роковини громадсько-освітньої та педагогічної діяльности X. Алчевської. «На цей ювілей має відгукнутися Париж, де на виставці книжка „Что читать народу?“, укладена за пляном і під керівництвом цієї вчительки, одержала найвищу нагороду, — захоплено гукала харківська преса. — На цей ювілей має відгукнутися Бельгія, оскільки таку ж найвищу нагороду книжка народної вчительки дістала і на виставці в Антверпені. Цей ювілей має вітати Америка, яка присудила на виставці в Чикаго цій книжці золоту медаль». Втім, чи мусила вітати цей ювілей Україна, чи пак Малоросія? Чи вільно буде українцям вважати спадщину російської діячки, яка поклала шість десятиліть свого життя на розбудову педагогічної справи Росії (видавши, зокрема, критико-бібліографічний покажчик «Що читати народу?», навчальний посібник «Книга дорослих» та книгу спогадів «Передумане й пережите»), за безсмертний внесок до історії української освіти? Наразі пригляньмося ближче до тих писань.

Широковідома книга X. Алчевської «Що читати народу?» — перший критико-бібліографічний покажчик у Росії, що за його основу стали відгуки читачів про книжки — наразилася на різку критику ще за життя авторки. Щоправда, інтернаціональність добору літератури в тому виданні відзначили французькі проґресисти, присудивши йому високу нагороду («Diplome d’honneur») на Всесвітній виставці в Парижі 1889-го року. Так само пізніша радянська педагогіка зауважувала лише 35 схвальних відгуків «буржуазної» російської преси, а решту цензурних перепон закидала царському режимові. При цьому чомусь не згадували, що саме на шкідливість уміщених текстів — «від атеїста Льва Толстого до Жорж Занд» — вказувала церковна преса, зокрема харківський релігійний журнал «Благовест», а недоброзичливу думку Міністерства народної освіти щодо першого тому покажчика підтримала монархічна газета-журнал «Гражданин». З цієї біди у Тифлісі була навіть видана брошура «На захист книги „Що читати народу“».

Отже, формальний підхід Алчевської до читацьких інтересів народу, що певною мірою був зумовлений «проґресивним» настроєм авторки, призвів до занепаду ідеї вже після першої спроби: 1-ий том покажчика виданий 1884-го року, 2-ий — 1889-го, а 3-ій, побачивши світ у 1906-му, значно поступався першим двом. Показово, що в 3-му томі був різко скорочений найцінніший матеріял, а саме — відгуки читачів про книжки, а в кінці розділів відсутні підсумкові дані з позначками, на який вік і рівень підготовки розрахована кожна книжка (у перших двох томах вони були присутні). Тож не дивно, що невдовзі покажчик «Що читати народу?» X. Алчевської був забутий і за десять років після виходу завершального, третього, тому про нього згадували лише деякі фахівці.

У своїй книжці спогадів «Передумане й пережите» (1912 p.) X. Алчевська присвячує багато сторінок зустрічам з Ф. Достоєвським, І. Турґєнєвим, А. Толстим, Г. Успенським, наводить уривки (а то й повні тексти) листування з ними. Проте там немає жадного слова про зв’язки й листування з І. Франком, В. Короленком, М. Павликом. Що це — «конспірація зв’язків», а чи питомі риси «типового боязкого буржуазного ліберала», як, зокрема, вважав із молодого віку критикований дослідник Д. Лікаренко? Виявляється, X. Алчевська просто уникала «читати і рекомендувати літературу, яка викликала б протест проти бідности і пригноблення народних мас», — свідчить Д. Лікаренко.

Спростовуючи окремі твердження радянської критики і, зокрема, ті, де відкидаються будь-які припущення дослідників щодо сумнівного авторства X. Алчевської у справі складання покажчика «Що читати народу?», можна зауважити наступне. «Незважаючи на те, що дані Калмикової увійшли до колективної книги харківських учителів, — значив дослідник Б. Бланк, — її експеримент слід протиставити настановам і практиці школи Алчевської. Це — нова справа, але справа самої Калмикової, і вона лише механічно пов’язана з матеріялом інших вчителів».

Наразі вільно буде твердити, що ідея видавати посібник «Що читати народу?», а також «Книгу дорослих» належала А. Калмиковій, визначній викладачці з Харківської жіночої недільної школи Алчевської, котра переїхала сюди наприкінці 1878-го року з дипломом вчительки й майже відразу здобулася на неабиякі успіхи на цьому терені. «Ось ця нова учасниця Калмикова… Який урок читає вона, — всі в захопленні, всі апльодують!.. Ця Калмикова — чому вона така розумна, мила, проста?» — ревнувала X. Алчевська. Вже 1879-го року Калмикова стає до праці в місцевій газеті «Южный Край», а в 1883-му отримує офіційне право «публічного читання для народу» (X. Алчевській для отримання такого дозволу знадобилося цілих вісім років, і не в імперських утисках причина, оскільки недільні школи були давно вже узаконені), 1885 р. стає членом правління Харківського «Товариства грамотности». Вочевидь, незадоволена першим томом книжки «Що читати народу?» (1864), вона вже в 1865 р. звертається до Л. Толстого з пропозицією доповнити його «Нову азбуку для дітей» і видати книжку «для дорослих». Слід згадати, що «Книга дорослих» за редакцією X. Алчевської побачила світ лише 1890-го року, себто через п’ять років після від’їзду Калмикової з Харкова.

Щоправда, сама Христина Данилівна також зустрічалася й листувалася з Толстим майже в тій самій справі — видавати книжки для народу. Втім, Калмикова мала тут більший успіх. «Пішов до Алчевської. Розумна, тямуща баба. Навіщо бархат і на птаху схожа?» — оце і все, що занотував письменник у щоденнику 1884-го року після зустрічі з «просвітителькою». Натомість у взаєминах з Калмиковою він був значно милосердніший і, схоже, більш схильний до співпраці з нею. До самого від’їзду Калмикової з Харкова X. Алчевська пам’ятала про це. «Докладніше я, звичайно, зупинилась на А. М. Калмиковій, зауваживши, що її участь у справі, про яку він говорив, була б надзвичайно цінною», — спогадувала вона в щоденнику зустріч із Л. Толстим.

Отож саме Калмикова найдовше спілкувалася з автором «Анни Кареніної», видавши ще й власну книжку про Сократа, яку Толстой редаґував, продовжуючи клопотатись про вихід друком нині вже спільного з його дружиною перевидання «Нової азбуки», аж поки цю справу не припинила сама Софія Андріївна Толстая, що потрактувала це як зазіхання на власні літературні права.

Що ж до подальшої педагогічної діяльности X. Алчевської, варто зазначити, що по смерті Олексія Кириловича, чия присутність відпочатку визначала український характер справи, «харківське народне просвітительство» було пущене на самопас. Проімперські тенденції в тогочасному вчительському середовищі дуже швидко повернули X. Алчевську в коло її колишніх ідейних переконань. Потроху зникають з її обрію постаті так милих її чоловікові М. Міхновського, Г. Хоткевича, М. Вороного, спілкування з якими заступають часті поїздки до Петербурґа і Смоленська та зустрічі із С. Ковалевською, Ф. Коні, В. Вахтеровим, М. Варгуніним. Саме там, а не в Україні X. Алчевська знаходить дорогих їй людей, «співтоваришів», за її власним висловом, що з ними спілкується творчо. «Знову мені довелося залишити свою групу на цілих два тижні з нагоди поїздки до Петербурґа», — значить X. Алчевська в щоденнику.