У задзеркаллi 1910—1930-их рокiв - Страница 125

Донедавна літературознавча аналіза будь-якого «задзеркального» періоду української історії базувалася або на соціологічній, історико-біографічній (але все одно «ідеологічній») методі дослідження, або виходила з позицій національно-екзистенційної методології, що визнає такі важливі пріоритети «альтернативного» дослідження, як «герой і вітчизна» або «енергія переможців». «Порівняно молодий критик ІБТ говорить, зокрема, що сучасна філологія перетворилася на літературне краєзнавство, втикане жовто-блакитним пір’ям», — справедливо значить щодо автора сих рядків офіційна літературознавча наука.

Утім, сучасна «націологічна інтерпретація мистецтва не може замінити естетичної», як вважає її засновник П. Іванишин, тому процеси, внаслідок яких змінюється структура будь-якого культурного ляндшафту чи то 1920~30-их, а чи вже 2000-их, не можуть не характеризуватися семантичним зсувом в бік прагматики досліджуваного простору. Зокрема, природу Задзеркалля 1910-30-их років, яку завжди розглядали на мітотворчому рівні рефлексії (вибудовуючи партійну історію літератури), буде вільно інтерпретувати завдяки ґенетико-контекстуальній аналізі «привласненої» вже не державою, але автором історико-літературної спадщини, що складається, як вважав Ю. Олєша, з «подробиць, що розчакловують історію».

«Психологічне розуміння духовної міфотворчості втратилося в ситуації перехідного періоду — часі народженої української держави», — свідчить Н. Зборовська, перебуваючи на засадах войовничого фемінізму. «Годі любити Україну містичну, — закликають О. Кривенко й В. Павлів в „Енциклопедії нашого українознавства“, — компіляцію поганських вірувань, героїчних вірувань та сентиментальних вивержень. „Заунывные песни моей Родины“, — влучно визначив цей стан свідомості Шевченко. „Заунывно“ бути наприкінці XX століття січовим стрільцем. Вульґарно співати, що „ми тую червону калину піднімемо“, коли кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці. Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в оперному театрі. В театрі треба слухати оперу, бо будь-яка театральна споруда служить для видовищ».

Такий ракурс розгляду історико-літературної спадщини, обумовлений віддавна, склався в системі координат офіційного літературознавства, де рефлексія літературного досвіду, архіву й сучасного доробку організовувалась у категоріях історичної детермінації. Але подібно до того, як в етнографії стерильність бромлеївської концепції «етносу», будучи покликана обмежити вплив сучасних підходів до проблем національного, виявилась відсутністю критичного імунітету до соціял-органіцистських ідей, спричинених популярністю теорії Л. Гумільова про расову вітальність (і в результаті — утвердженням російського шовінізму), так само в українському літературознавстві теоретичний вакуум, що з’явився у 1990-их роках після зникнення ориґінальних версій «призначення літератури», став заповнюватися компенстаторським «націоналізмом». «Для пласту офіційної культури змінилася форма ідеології, але не суть — тобто необхідність обслуговувати ідеологію, нехай і нову, — значить О. Кривенко. — За невеликим винятком, це здійснюють ті самі люди: нам щодня доводиться спостерігати типове трагікомічне дійство, коли „номенклатурні творці“, що вчора виготовляли бездарні пам’ятники та портрети комуністичних вождів чи свої музично-літературні творіння присвячували Радянській Батьківщині, тепер з тим же успіхом виготовляють бездарні пам’ятники та портрети українських національних героїв чи іншу сумнівної вартості продукцію Неньці Україні».

З перспективи часу вільно буде визначити коріння проблеми, що стосується, зокрема, ситуації «мітотворення». Ця ситуація, як знати, сформувалась за умов «ревізіоністського» підходу до статичних тем і персонажів з історії України, будучи актуалізована появою одіозних досліджень американського славіста Г. Грабовича, які спричинили появу вітчизняних досліджень: «Вурдалак Тарас Шевченко» О. Бузини й «Шевченків міф України» О. Забужко. Завершальним акордом в офіційному шевченкознавстві стало визнання «національно-духовної» орієнтації сучасних методологій, представлених, зокрема, концепцією «національно-екзистенційної ідентифікації» П. Іванишина. Натомість застосування вітчизняними дослідниками решти сучасних методологій «прозахідного» зразка в рецепції офіційного літературознавства виглядає так, «немовби туземці гралися з блискучими консервними бляшанками», як вважає Г. Клочек, а подальша «фальсифікація» постмодерністськими новаторами іконічних образів «національного» канону взагалі сприятиме повному вимиранню згаданих туземців, які повторять «долю американських індіанців, австралійських абориґенів чи сибірських автохтонів».

Натомість реконструктивна увага «постмодерного» літературознавства 1990-их прибрала питання «сакральности» з будь-якого тоталітарного канону завдяки зведенню як «соцреалістичного», так і «духовно-національного» до рівня побутової дотепности, реальної соціокультурної вигоди й стильової обмежености. «Ми не збираємось канонізувати національну історію, — зазначає О. Доній у симптоматичному дослідженні „Покоління оксамитової революції“. — Настав час конверсії міфів. Якщо бій під Крутами був не тільки жертвою з боку молодих ідеалістів, а й підступною зрадою з боку націонал-демократів, котрі послали молодняк на смерть, а потім її оспівували, то ми повинні говорити, що це було саме так. І якщо виявиться, що правда, наче славнозвісна Січ була не лише „колискою українського війська“, але й ареалом нетрадиційної (сексуальної. — І. Б.-Т.) орієнтації, то ми повинні говорити і про це». У такий спосіб, вступаючи в опозицію щодо адаптації патріотичних інтуїцій до рівня офіційного літературознавства, постмодерністський антагонізм сформував ефект методологічного вибуху в контексті 1990-их років.

Втім, невиправдане буде звинувачення «альтернативного» літературознавства 1990-их у своєрідній «лівизні», адже його вищезгадані представники, привчені десятиліттями радянського вишколу до дбайливої каталогізації фактів і загалом музеєфікації культури, лише нещодавно були допущені до такої лякуни, як «вільна інтерпретація». Себто до здобутків зарубіжного літературознавства. Натомість доречно буде інтерпретувати перспективні досягнення такого «засвоювання» вже на прикладі сучасного доробку.

Отже, перші інноваційні відрухи в галузі інтерпретаційних стратегій у пострадянському полі досліджень спостерігаємо в межах феміністичної критики, досягненнями якої вільно буде назвати такі праці вітчизняних дослідниць, як «Моя Леся» Н. Зборовської, «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм» С. Павличко, «Femina melancholica» Т. Гундорової. Так, у ретроспективному діялозі Н. Зборовська — Л. Українка, С. Павличко — А. Кримський, Т. Гундорова — О. Кобилянська не спостерігаємо абстрактних концепцій художньо-естетичного світогляду. За кожним словом у цих дослідниць стоїть конкретна особистість, і донедавна «мертва» література хрестоматійного канону персоналізується, із стрункої лоґоцентристської побудови перетворюючись на мітологічний лябіринт. «Філософія одкровення» Шелінґа, к’єркеґорівська критика діялектики, дільтеївська метода «науки про дух» — ось відправні точки у становленні нового підходу, який затверджує перевагу «живого» життя, що, у свою чергу, долає повноту і стрункість будь-яких систематичних побудов. Тут опозиційність фемінізму, як частини загальної ліберальної традиції, сублімується у твердість методологічної позиції вищезгаданих авторок. «Фемінізм — це погляд, покликаний розвінчувати ідолів», — значила С. Павличко, вважаючи, що «статі — у широкому розумінні — немає. Є фігура дискурсу», а Н. Зборовська додає: «Феміністична літературна критика актуалізувала проблему жіночого гомосексуалізму, або лесбіянства, з політичною метою — подолання патріархату». При цьому в дослідженнях використовують такі чудові «методологічні» прийоми, як «інфантилізм», «родинність», «снобізм».