У задзеркаллi 1910—1930-их рокiв - Страница 122

Зрештою, згадувані часи царату не були втішні для «національних» меморіялів. Скажімо, так само перше в імперії погруддя Т. Шевченка роботи В. Беклємішева було встановлено всього лише на подвір’ї мецената О. Алчевського й ніде більше не експонувалося. Після його самогубства патріотичний артефакт уже в 1930-их роках був тихо проданий харківськими зубожілими родичами славетної родини Алчевських київським музейникам.

До речі, в 1927-му році в Україні відбулася виставка, присвячена 10-річчю Жовтня, у якій взяли участь 223 художники, і того ж часу уряд уперше сформував державне замовлення на картини «революційного» характеру. Наголошувалось також на жанровій розмаїтості, а тому, крім картин, що живописали діяння героїв громадянської війни, почали з’являтися перші роботи, присвячені керівникам партії. Зрозуміло, що Шевченка серед них не було. Шевченкові взагалі не дуже щастило, зокрема на пам’ятники у столичному Харкові. Ну, стоїть один такий, найкращий, до речі, з існуючих, у самісінькому центрі міста, і що? Досі не визначилися з його авторством, хоч за всі часи нікуди цей похмурий колос не зникав. Навпаки, від початку заплянований хмуритися в оточенні героїв своїх поем, Кобзар згодом опинився в компанії ще й обвішаного гранатами більшовика та культурно стриженої комсомолки. Хрестоматійно зажурену Катерину ліпили з акторки Н. Ужвій, яку натоді вже лупцював чоловік-футурисі М. Семенко, але автором цього конкурсного проекту 1935-го року був далеко не Матвій Генріхович Манізер, як зазначено в усіх енциклопедіях, а всього лише переможець-заробітчанин Кость Бульдин. Між іншим, ще й дитячий письменник, учасник «Плугу». Просто скульпторів, яким влада дозволяла увічнювати як Леніна, так і решту «народних вождів», в СРСР було лише п’ять, і українці між ними не дуже значились.

Робесп'єр. Скульптор С. Лебедєва. 1920 рік

Відтак, як знати, не в монументальності щастя харківських пам’ятних споруд, а в незбагненій рухливості, чи пак революційній діялектиці. Так, під час переїздів напис на незайманому пам’ятнику В. Каразіну, засновнику Харківського університету, втратив крамольний рядок «его императорскаго величества». Дірки від літер так і сяють на постаменті, немов від «меморіальних» німецько-фашистських куль на вищезгаданій статуї Шевченка. Не знати, куди подівся у пріснопам'ятні пролеткультівські часи пам’ятник В. Еллану-Блакитному, зникнувши за одну Варфоломіївську ніч з центра тодішньої радянської столиці…

Втім, цілком можливо, що скинуті революційні боввани колись відшукаються на харківських марґінесах. Наприклад, як у 1980-их роках — могили С. Гулака-Артемовського й М. Кропивницького, загублені у високих бур’янах Молодіжного парку, переробленого з Німецького цвинтаря на вулиці Пушкінській. А якщо не відшукаються, то номенклятурно створяться «про око» місцевою «Просвітою», як, скажімо, у 1990-их — неіснуюча могила М. Хвильового в тому самому Молодіжному парку. Ні, це не товариш Жучок.

Погруддя М. Міхновського. Скульптор В. Кочетичів. 1992 рік

Між іншим, для таких зразково-показових заходів на подвір’я місцевого Літературного музею ще на світанку «незалежности» завезли камінні брили для майбутніх монументів. Ховаючись за ними, було так затишно розпивати з місцевими абориґенами щось суто поетичне. Неподалік лежав «заготовлений» гранітний Григорій Савич Сковорода, на якомусь із поверхів музею стовбичив гіпсовий Микола Міхновський… З часом, а також з легкої руки музейного художника Валера Бондаря ця меморіяльна оаза здобула в міському фолкльорі назву «Кафе „Лєто“». На жаль, тепліше від цього не стало. Можливо, веселіше?

Ось біжить пероном харківського вокзалу з чайником у руці отець Федір з «Дванадцяти стільців» Ільфа й Петрова. Мовляв, «не хочу я водку пить из большого чайника, а хочу полюбить ГПУ начальника», як співали за часів комункульту. Але ж не випадає, і ось уже бронзовий Чижик-Пижик п’є водку біля Фонтанки у Петербурзі, а кам’яний клясик цього жанру Вєнічка Єрофєєв, теж добряче хильнувши, вирушає з Курського вокзалу в поїздку за маршрутом «Москва — Петушки» завдовжки у вічність. Кажуть, десь там, у далеко-райдужних Петушках бреде назустріч його вічна, чи пак закам’яніла, наречена. Зрештою, як мовилося вище, вони люблять пересуватися історією, ці непосидючі пам’ятники. Ось Паніковський, вимандрувавши із «Золотого теляти» згаданих Ільфа з Петровим і випивши задля годиться кефіру, суне Хрещатиком у Києві, а його незносно-камінний Командор, себто незабутній О. Бендер, від якого відгонить молодим вином з бараниною, видивляється свого циганського щастя аж в Елісті, столиці Калмикії. І лише Пушкін бовваніє собі на лавочці в Москві і вже «соленых рыжиков не ест, и чай ему не пьется».

Певно, суцільне зубожіння далеко не духовного кшталту жене радянський люд на пошуки «наших першоджерел». Так, з харківського Будинку «Слово» нещодавно зникає на металобрухт меморіяльна дошка з іменами славних мешканців-творців Загірньої комуни. З пам’ятника розстріляним кобзарям у тамтешньому міському парку на той самий брухт зривають мідну кобзу. Тепер ось грубезна брила монументу на честь вояків УПА з-під самісіньких очей центрального РОВД у Харкові випарувалась за одну ніч. Щоправда, тут же знайшлась, закопана, наче бойовий томагавк, на тому самому «революційному» місці зустрічі. Змінити яке, наче діялектику пам’ятних «зрушень», аж ніяк неможливо.

Те саме, до речі, зі ставленням до релігійних пам’яток архітектури. Наприклад, історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. Адже ця твердиня духу витримала навалу кочових орд, литовських і польських завойовників, пережила Першу світову і Громадянську війну й занепала лише перед демоном більшовізму. «Я думаю, що Михайлівський собор попроситися [так у оригіналі. — Прим. верстальника] „піти“, він оджив свій вік», — діловито потирав руки О. Довженко в 1932-му році, адже реквізованих церковних цінностей вистачило на дворічний прокорм трьох неврожайних губерній, 1 500 агрономічних шкіл, 1 000 тракторів і посівного зерна — на десять років для всієї Росії.

Крім гіркої аритметики, варто було б згадати засновників монастиря, його внутрішнє життя, розклад служб і загальний розпорядок дня, споконвічний облік руйнувань усіх часів і народів, гетьманів і комісарів, а також відновлення й повну реабілітацію вже за «незалежного» часу. Від Інституту червоної професури і студентського гуртожитку до відродження церковного життя Свято-Михайлівського монастиря в стінах нинішньої Київської духовної академії й семінарії пройшло чимало часу, про що свідчать скорботні портрети митрополитів і настоятелів храму. Усе це для історії, а для душі — хрести й бані, ікони й іконостаси, мозаїки і фрески. А ще корогви, гравюри, монети та інша біжутерія богоугодного жанру з трагічної історії церкви й держави. Наприклад, вікопомна «державна» подія, коли президент України Л. Кучма в компанії високопоставлених данайців приніс у дарунок ікону Богоматері в день освячення собору.

Харків. Будинок робітників-металістів. 1930-ті роки

Зате як довго не було війни, ви зауважили? Мабуть, кармічне скупчення у донедавна столичному Харкові важкого виробництва на квадратний метр тутешнього історичного ляндшафту знову дається взнаки. Імперські монстери на кшталт «Турбоатому» чи «Електротяжмашу» тягнуть за поли навіть легкокрилих революційних вождів, які стомлено згоджуються лобіювати енергетичні інтереси Слобожанщини на державному рівні. Підкорені такою романтикою, буржуйські інвестори й собі купуються на споконвічну евфорію одноразової харківської влади. Леґендарний «Філіп Морис» відкриває тут нову тютюнову фабрику, «Малтюроп» будує солодовий комбінат, а знаний «Олімп» — горілчаний завод. Так, ніби всього того добра, включно з харківським пивом «Нова Баварія», оспіваним ще В. Маяковським, тут не було з авторового діда-прадіда.