У срiблястiй мiсячнiй iмлi - Страница 50

— Маю, але ним не можна швидко знімати кадр за кадром. Може, краще простежити у бінокль, а тоді порівняти результати?

Аж тепер, коли всі з таким запалом узялися до завершення полювання, Чарлз Гарднер дозволив собі втрутитися, щоб трохи остудити гарячі голови.

— І все ж я хотів би ще раз нагадати вам про одне, — сказав він. — Якщо він передчасно виявить нас, може виникнути небезпека, що він знищить себе… Ні, я нічого в цьому плані не довідався про нього, але наголошую: мені просто не йметься віри, що старий химерник не убезпечив його в такий спосіб.

В капітана витяглось обличчя, і він запитав:

— А можна у тій “фортеці” пересуватися більш-менш нечутно?

Чарлз і репортер кивнули, що можна.

— Тоді нам треба використати цей шанс, — заявив капітан. — Усе залежатиме від плану, точно розрахованого в часі, ми обміркуємо це дорогою. Треба тільки, щоб нам доповіли, коли він вийде звідси, і взагалі, щоб нас у дорозі весь час інформували про те, як розгортатимуться події.

Недовга розмова в поліційному управлінні знову запустила все в рух.

За якусь годину вони вже спостерігали з різних боків зі схованок, як робот вийшов із таксі й підійшов до дверей “фортеці”. Одна рука в нього справді висіла, як тичка. Вони спробували визначити, на які кнопки він натискував, і Чарлз подумав, що не завадить навмисне “помилитися” раз чи двічі, хоч він і сам добре знає ті кнопки… Коли робот увійшов до будинку й двері за ним зачинилися, вони повиходили зі своїх схованок і зібралися біля входу до “фортеці”. Виявилося, що в спостереженнях були розходження, отож набралося чимало варіантів — 27, і їх треба було перевірити всі.

Правильним виявився дев’ятнадцятий варіант: двері відчинилися. До будинку ввійшли капітан, лейтенант із сержантом, репортер і Чарлз. Двері автоматично зачинилися. Незабаром вони вже були в передпокої. Обережно прослизнули до майстерень — але робота там по виявили. Капітан показав рукою вниз, на підлогу, даючи цим сигнал, що треба спуститися в енергетичне відділення, коли враз пролупав глухий вибух і світло погасло.

— Швидше туди! — гукнув Чарлз. — Боюся, що я мав рацію!

Полісмени ввімкнули кишенькові ліхтарики, і всі, нехтуючи небезпекою, метнулися до підвалу. Але й там не знайшли нічого — ні робота, ні ознак якогось ушкодження.

— Треба обшукати весь будинок! — наказав капітал. — Містере Гарднер, ведіть нас!

Тільки-по вони відчинили двері до лабораторії високих напруг, як у ніс їм ударив їдкий, задушливий сморід. Присвітивши ліхтариками, вони побачили, що між великими кулястими електродами іскрового розрядника висить щось зіжмакане, і лише кілька шматків обгорілого матеріалу нагадували про колишнього робота.

— Все! — сказав репортер.

— Яку чудову річ я втратив! — нещиро бідкався Чарлз Гарднер, коли вони трохи пізніше, усунувши коротке замикання, вже сиділи в Баткінсовому кабінеті.

— Краще подумайте, що втратила наша країна! — роздратовано промовив капітан.

— І що ж я скажу тепер дружині! — нарікав Чарлз. Відчуваючи невимовну полегкість, він з нестримною втіхою й далі грав роль, написану ним самим.

“Штукар! — думав капітан. — Коли б він знав, яким персонам і як обережно доведеться тепер мені доповідати про все!” Щоправда, він був задоволений, що відмовився від ідеї залучити сторонніх спеціалістів і тепер сам складатиме рапорт. “А до того ж, — думав він собі, — люди як солдати дешевші-таки”.

Вельми задоволені були також лейтенант із сержантом, що подумки рахували свої долари.

Задоволений був і репортер, бо, до кінця зрозумівши професорову роль, сказав сам собі, що він теж зіграв не останню скрипку.

Та найщасливіший за всіх був, сам Чарлз Гарднер. Прийшовши додому, він сказав Джейн:

— А знаєш, чого я навчився? Блефувати, брехати й водити за носа!

— Що ж, хоч яке, а досягнення! — відповіла дружина.

— І це було нітрохи не важко! — запишався Чарлз.

— А проте, — сказала Джейн, — тобі потрібно було для цього шістдесят вісім років — навіть в наших умовах!

Він їхав так швидко, як тільки дозволяла машина. Автомобіль, на шинах якого ще трималося багно європейських доріг, скреготав і торохтів так, що цього задушливого липневого дня його можна було почути ще перше, ніж він виринав із хмари куряви.

Бруно Плат, колишній єфрейтор, дешево купив старенького “форда” на чорному ринку. У ті часи, коли ще димілися рушії, купівля заїждженої машини була річчю досить дивною. Хто пережив війну і зазнав злигоднів перших повоєнних місяців, той думав про важливіше — хліб, масло або тютюн, єдину тверду і завжди дійсну валюту. Розподілені по картках калорії гнали і молодих, і старих на чорний ринок, примушували міняти одне на друге, друге па третє, і так без кінця. Час відчаю і надій, час наживи й спекуляції, кінець і новий початок.

Бруно недовго затримався у своєму рідному місті — Гамбурзі. Його батьків евакуювали на село, а від перукарні, де він склав іспит на помічника майстра, лишилася тільки купа цегли. Миршавий перукар довго не роздумував. П’ять років тому війна заскочила його зненацька, як стихійне лихо; до мирного життя він підготувався, здається, значно краще.

Тепер йому було двадцять сім. Він небагато встиг узяти від життя. Бідні батьки, така-сяка шкільна освіта, якої вистачило лише на фах перукаря, марні сподівання на краще майбутнє. Потім він змушений був поміняти халат перукаря па військовий мундир, ножиці — па гвинтівку. Довгі роки сліпої покори збудили п нього інстинкт до виживання.

Він вижив і тепер, у цю нульову годину, відчув свій великий шанс. Те, про що він досі і мріяти не наважувався, було тепер поруч, тільки рукою сягнути. За кілька тижнів у центрі Гамбурга відкриється перукарський салон. Багато скла, мармуру й дзеркал, кілька гарненьких перукарок, двоє—троє учнів, а при вході — великими нікельованими літерами, щоб бачили всі перехожі:

Втілення своїх сподівань Бруно завдячував випадкові. Кілька тижнів тому, коли війна вже наближалася до кінця, він разом із залишками своєї частини тікав від американських наступаючих військ. Виснажені відпою солдати брели мальовничим Шварцвальдом. У якомусь селі за Шенау стали на перепочинок. Бруно Плат зарився в копицю сіна й заснув. Прокинувшись уночі, він побачив, що залишився сам. Його частина і нечисленні селяни повтікали. Натрапивши на покинуті карабіни та каски, Бруно вирішив, що село зненацька захопили американці.

Та як він не шукав ворожих солдатів, скільки не гукав їх, щоб добровільно здатися в полон, але, крім одного собаки та кількох корів і волів, не знайшов жодної живої душі. Натомість Бруно побачив напнуті брезентом дві вантажні машини, яких раніше не було. Сподіваючися знайти щось попоїсти, він відхилив брезент і заліз у кузов. Подив і захоплення відбилися на обличчі Бруно, коли при світлі кишенькового ліхтарика він побачив вантаж. Машина була набита продуктами. Він розірвав кілька пачок. Хтозна-коли доводилось йому бачити такі делікатеси. У бляшанках були рідкісні спеції — чорний та червоний перець, кориця, гвоздика й ваніль, десяток мішків какао й кави в зернах, в одних ящиках був шоколад, в інших консерви — сардинки в олії й тунець. Бруно знайшов також тютюн, сигари й сигарети. У двох великих ящиках з написами: “Обережно! Не кидати!” було кілька десятків пляшок коньяку. Обстеживши другу машину, він виявив новісінькі черевики, кілька сувоїв тканини, радіоприймачі, запальнички, сорочки й штани, а на додачу — цілу гору шкарпеток. Певно, вантаж цих машин призначався для старших офіцерів.